Розділ 1-й. Знову у бій.

Налурі поцілувала у скроню свого пʼятирічного сина, що міцно заснув у власному ліжечку після довгого дня, наповненого яскравими враженнями. Хлопчик був неймовірно схожим на татка: мав таке ж біляве волосся та яскраві блакитні очі зі світло-карим обідком навколо зіниці. І понад усе, як і татко, любив полуницю. Від мами дістався хіба що розсудливий та обережний характер, але й про це говорити було ще зарано, бо в свої пʼять дитина вже хотіла стати Воїном, як батьки.
Жінка закрила двері його кімнати та підійшла до коханого, що стояв обпершись на підвіконня і дивився в темряву вулиці. Завтра на світанку знову у бій, та Лео думав не про це. Його думки блукали далеко на Серайї - світу з рожевим небом та без людей. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж там забули даркони? І думки ці ніяк не давали спокою, викликаючи цікавість і страх водночас. 
Налурі міцно обійняла чоловіка ззаду за талію та повернула до реальності своїми теплими дотиками.
– Ти чому не спиш? Мусиш добре відпочити перед…
Вона не закінчила, лиш зітхнула опускаючи очі в підлогу. Лео повернувся та відповів на обійми, ніжно пригортаючи її до себе та занурюючись носом в густе волосся біля шиї.
– Не можу без тебе… - прошепотів тихо. 
Він на мить відсторонився, бо відчув спротив у тілі дружини. А її тіло він знав іноді краще, ніж своє власне і коли мовчали вуста, воно могло говорити. Погляди, рухи, жести… Лео читав кохану, як відкриту книгу й досі дивувався, що її новизні немає краю.
– Налурі, ти чого? Така напружена… щось сталося?
– Просто хвилююся… - мовила вона зітхаючи.
– Тривога? - лагідно посміхнувся. - Ми робили це тисячі разів… все пройде, як і завжди, гладко. 
– Я розмовляла з Доріусом кілька днів тому… Ти знаєш, що даркони роблять на Серайї? 
– Всі про це знають… і вже давно. За останні кілька років вони активізувалися звісно, але якби то було щось серйозне… - Лео на секунду завагався. - В будь-якому випадку, ми впораємося, щоб вони не затіяли. 
– Так, але в Доріуса є сумніви… він гадає, що то може бути якась нова зброя… можливо, проти Вищої Сили.
– Твій брат не переможний! - засміявся чоловік. - Не накручуй себе даремно…
– Лео, я за тебе хвилююся. Якщо з тобою щось станеться… я не витримаю цього, розумієш?
Налурі подивилася в очі навпроти і могла б заприсягтися, що помітила в них тінь страху. Але він був не з тих, хто так легко показує свій страх.
– Я повернуся до тебе навіть зі світу мертвих… обіцяю. - мовив натомість і пригорнув її до свого тіла ще міцніше.
– Є речі страшніші за смерть… - жінка закрила очі та зробила спроби викинути з голови неприємні думки.
– Саме так. - підтвердив Лео нахиляючись ближче. - Почути одного дня, що ти мене більше не кохаєш…
– Цього ніколи не станеться, ти ж знаєш. - вона посміхнулася і поклала голову йому на груди.
– Знаю.
Чоловік запустив долоні під її коротку нічну сорочку, обвив руками талію, піднявся вище до лопаток.
– Щоразу, як вперше… - солодко видихнула Налурі. - Мабуть, ніколи не звикну до того, як ти це робиш… 
– Що саме? - посміхався, цілував плечі, обпікав подихом шкіру.
– Торкаєшся мене так… глибоко… одними лише кінчиками пальців…
– То ви сама ніжність, Ваша Величносте! - його дзвінкий голос наповнив її зсередини спокоєм.
«Ваша Величність» - так Налурі не називав вже ніхто, відколи вона обрала шлях Воїна десять років тому. І тільки з його вуст, мимоволі, жартома - це звучало, як щось солодке, щось інтимне, щось найрідніше. І тоді вона вже не могла встояти, останній спротив у тілі ламався, залишаючи її беззбройною.
– Лео… - прошепотіла із заплющеними очима. - Давай поки що нікому не говорити про мою вагітність? 
– Гаразд… - він на мить відірвався від поцілунків. - Гадаю, так навіть краще… доки не стане помітно, не варто поспішати. 
– Але як обґрунтувати, чому я завтра з вами не йду? Може все таки…
– Не думаю, що це проблема… - обірвав її Лео. - Я знайду, що сказати Доріусу, якщо хтось поцікавиться.
Тоді він почав рухатися зухваліше. Губи цілував пристрасно, гаряче, надзвичайно солодко. Знімав одяг, торкався пальцями родимок і дивився в очі. Ковзав подихом по кожному куточку її тіла та душі. Жінка, що відповідала взаємністю на кожен такий рух, дотик, поцілунок - найбільше обожнювала його міцні руки та ніжні обійми. Вона тремтіла в цих долонях, як від вітру легка пірʼїнка. І так само високо підіймалась. Вона могла б заприсягтися, що здатна проникнути в його думки, в прямому сенсі залізти в голову - та це не підлягало поясненню. Можна було лише відчувати. Відчувати, як вибухає навколо цілий світ, коли він поруч. І більше нічого не потрібно… більше нічого неважливо… хочеться розчинитися в ньому повністю… в його свідомості та тілі, в його солодких поцілунках, дотиках, обіймах… і вдихати його запах, такий неймовірно бажаний, пʼянкий, найрідніший… запах, від якого втрачається навіть здатність мислити. 
Вона запустила пальці в біляве волосся та заплющила очі віддаючись пристрасній насолоді - моменту їх нестримної близькості.

Лео наснився поганий сон. Це було щось з минулого. Той день, коли Налурі поранили мечем, але цього разу він не зміг її врятувати. І дівчина померла… 
Чоловік здригнувся та поглянув у вікно - вже світало. Потрусив головою відганяючи важкі думки. У грудях розповзалася невідома тривога. Пора йти. Вирішив не будити Налурі і якомога тихіше одягнувся. Так само тихо закрив за собою двері, попрямував сходами вниз до виходу з замку та направився у бік лісу, де на самому краю біля поля лежав камʼяний валун - єдине місце, що дозволяло відкрити портал тут.
Тут вони проживали століттями і називали свій дім просто Долиною - вона надійно захищена горами з одного боку, лісами та полями з іншого. Але на сотню кілометрів в радіусі навколо природа не подарувала інших контрольованих порталів і це робило їх Долину одним із небагатьох спокійних оазисів серед бурхливого світу Саулейри.
В зелену безодню порталу по черзі стрибали чоловіки та жінки у чорних одностроях і темно-синіх плащах. В руках вони тримали списи та мечі. Серед присутніх був Елам, для якого цей бій стане першим після повноліття (недавно хлопцю виповнилося двадцять пʼять) і такого ж віку дівчина на імʼя Касія, яка вже втретє рушала в сутичку зі слугами темряви. А також Раміїл - двадцяти восьмирічний брат Лео.
Чоловік на секунду зупинився і завмер. Подумав про те, що цю трійцю взагалі не повинні були допускати, бо біда їх була в тому, що Раміїлу схоже сильно подобалась Касія, яка в свою чергу була небайдужою до Елама, а хлопці ж бо найкращі друзі - і це зазвичай закінчувалося безмовними перепалками та необдуманими вчинками. Лео ще не здогадувався, чим такі пригоди можуть обернутися наступного разу.
Закривали процесію його вірні по життю соратники: сивочолий та смаглявий наставник Доріус, широкоплечий чорнявий Кір і Танаім. Танаім - носій Вищої Сили. Йому вона була доступна ось вже як десять років і він єдиний, хто міг стерти ворогів в порох - в прямому сенсі цього слова. Очі Танаіма світилися яскравим сяйвом, але не обпікали. Вони були мʼякими та дуже рішучими, як і сам хлопець.
– Йдеш по-англійськи? - прозвучав за спиною голос Налурі і Лео різко повернувся.
Вона стояла загорнута в якийсь сірий плащ, мабуть перше, що знайшла в поспіху покидаючи замок. 
– По чому йду? - не зрозумів той.
Він вже звик до земних висловів своєї коханої, але все одно дивувався щоразу, бо не завжди їх запамʼятовував та майже нічого не тямив у тих «крилатих» словечках.
– Тобто не прощаючись… не зважай… - махнула вона рукою та важко зітхнула.
– Пробач, не хотів тебе будити! Так міцно спала… - всміхнувся лагідно.
Налурі першою кинулась в обійми і затремтіла всім тілом, до кінця не розуміючи чому.
– Знову тривога? - він погладив її по волоссю.
– Чому у мене відчуття, ніби я тебе більше не побачу? - жінка злилась, але швидше сама на себе. Проте зуміла приховати емоції.
– Ми повернемося ще до вечора. Там справ на кілька годин, не більше… 
Налурі ще міцніше стисла його в обіймах, боячись відпустити. Лео поцілував рідні вуста і ніжно посміхнувся.
– Кохаю тебе… 
А тоді обернувся і послідував за іншими, що чекали лише на нього. Портал закрився за Танаімом. 
Налурі стояла мовчки, не взмозі видавати з себе жодного слова. Вона схопилася долонею за груди, що пекли від розповзаючої їдкої тривоги і зробила спробу відновити дихання. За останні десять років вона неодноразово відпускала Лео самого, бо не завжди могла піти з ним - коли була вагітна Яіром, коли той був ще зовсім немовлям - але це вперше, коли вона відпускала його з таким важким серцем, ніби передчуваючи втрату. Ближче до вечора Налурі все ж усвідомить, що відчуття її не підвели.
Але зараз жінка поверталася до замку і по дорозі поринула в спогади. Вона пригадала, як вперше пішла у бій. Це сталося приблизно через пів року після того, як Лео почав з нею інтенсивно займатися, дотримуючись обіцянки. Він виявився ще суворішим і вимогливішим за Доріуса та завжди розділяв особисті стосунки і їх тренування. Він не збирався її шкодувати, обґрунтовуючи це тим, що на війні немає місця емоціям чи співчуттю. А він ж бо намагався зробити з неї Воїна, що здатен сам себе захистити і за якого він не хвилюватиметься, відправляючись в саме пекло.
Налурі було важко, проте й сама вона - вперта і трохи гордовита - не давала місця слабкості та мовчки зносила всі його настанови, зауваження, підказки. Зрештою це дало свої плоди і вже за півроку інтенсивної праці жінка таки приставала вістря спису до його горла, перемігши в поєдинку. 
Сталося це посеред лісу на невеликій галявині, вистеленій опалим листям, а де-не-де вже припорошеній снігом - бо вони часто обирали для занять місця подалі від людських очей, щоб нікому не заважати. Вона перемогла його вперше і саме в цей момент хвиля пристрасного вогню накрила їх обох з головою. Тож, може й добре, що тоді не було свідків. Потім вони ще довго сміялись пригадуючи те шаленство, а через кілька тижнів, згідно особистої домовленості, вперше пішли у справжній бій вже разом. 
Неконтрольований портал на Землю мав відкритися всього на кілька годин на континенті, що носив назву Інос - майже інший кінець світу Саулейри. 
Інос був порівняно невеликих розмірів, десь як земна Австралія і перетинало його дві повноводні річки - Діна та Міра - схожі на Амазонки, що мали багато відгалужень та озер. У такій місцевості навіть ступати було важко. Але проблема цього разу заключалась в іншому. На Іносі вже був один стабільний Земний портал, який добре охоронявся Воїнами, що там проживали. Інший відкрився зовсім близько - буквально в половині кілометра - але дарконам вистачило й цього, щоб спробувати захопити обидва. 
Тож поки Танаім тримав оборону з одного боку, де вони почали лізти мов ті таргани, Налурі з кількома іншими Воїнами вийшла за межі його світлового щита та кинулась в інший, де вороги якраз оточили чоловіка з жінкою, що залишились сам на сам з відкритим за спиною порталом. У жінку вже мало не поцілили отруєним кинджалом, як нагодилась Налурі і відштовхнула її вбік, тим самим допомагаючи відбити атаку. Вона тоді спіймала два ножі - в стегно та плече - і впала у воду, але не тонула. Дівчина відчула, що отрута діє на неї не так сильно, як на інших налурійців. Може тому, що вона все-таки була наполовину землянкою? І такий собі імунітет дістався від матері Анни, як і власне її людська емоційність. Тоді, коли Танаім їх не мав. В братові переважала генетика від батька Радеміра.
Зрештою, вибравшись з річки та витягнувши з плоті ті ножі, вона продовжила бій не зупиняючись ні на хвилину. Присутні потім ще довго не переставали дивуватися. Ну, а коли нарешті зʼявився Лео, то Налурі дізналася, що чоловік з жінкою, яким вона кинулась на допомогу - були його батьками.
Він згадував про них одного разу, на озері: обоє Воїни, проживають на іншому континенті і захищають один із контрольованих Земних порталів. Але дівчина не очікувала, що знайомство відбудеться таким неординарним способом. 
Налурі пригадувала і пригадувала, спогади допомагали полегшити відчуття порожнечі в грудях. А коли нарешті дійшла до замку, то сонце вже зійшло над горизонтом.
Яким же було її здивування, коли на сходах помітила свою рудоволосу подругу, що трималася за девʼятимісячний живіт та важко дихала. Пологи могли початися в будь-який момент.
– Айріс! - вигукнула вона і підбігла швидше. - В тебе перейми?
– Ні-ні, все гаразд. - всміхнулася та. - Зараз минеться. Лише штовхається…
– Ти впевнена? Може підемо до Цілителів? - потурбувалася жінка, але подруга відмовилась.
– Ти чому не з ними? - Айріс підозріло, але без осуду подивилася в очі.
– Еее… та щось від учора не дуже добре себе почуваю. - опустила очі Налурі. - Тому Лео наполіг, щоб я залишилась, на випадок, якщо й тобі знадобиться допомога.
Технічно вона не збрехала, бо все ж відчувала, помимо тремтіння в тілі, легку нудоту та сильну втому, але все одно ненавиділа цю мить, бо ще не могла сказати подрузі правду.
Натомість Айріс лише розуміюче всміхнулася.
– Тоді я рада, що ти тут… можеш зробити мені чаю? Щось не можу ніяк заснути…
– Звісно, ходімо на кухню. Я лише перевірю чи не прокинувся Яір?
І доки жителі замку поступово пробуджувалися від сну, вони попрямували широким коридором всередину.