Розділ 22-й. Початок.

Ні тренування з частими перервами, ні обідня прогулянка до озера не допомогли Налурі відволіктися та не думати про хлопця. Вона не уявляла як зможе витримати без нього ще тиждень та не розуміла, чому так важко позбутися перешкод власноруч збудованих у свідомості. Ще й досі дівчиною керував страх відкрити своє серце для кохання. І ще були упередження. Безліч упереджень, стереотипів, хибних цінностей. Минуле вдалося відпусти. Минуле її більше не обтяжувало. Дівчина знала це абсолютно точно. Такий факт тішив, але всередині щось невідоме ще й досі тремтіло перед тим страхом. Вона вже мала б з ним розібратися, але ще не могла зрозуміти усіх глибин своєї душі.
Сонце вже майже котилося до заходу, коли Налурі повернулася до своєї кімнати. Скоро вони знову підуть у бій. Може, не такий важкий, як минулого разу, але все таки бій, не відпочинок. Вона довго стояла біля вікна і спостерігала, як поволі небесне світило сідає за обрій. Аж раптом почувся стукіт у двері її кімнати і дівчина мало не підскочила від здивування. 
Він стояв на порозі і, не промовивши ні слова, зробив кілька кроків вперед та міцно притис її до себе. Цілунок в губи був довгим, пристрасним, нестримним. Від електричного струму, що прокотився тілом затремтіли коліна. Він зовсім не хотів розривати обійми та випускати цю жінку з рук. 
– Зрозумів, що просто не можу піти, не поцілувавши тебе на прощання… - прошепотів Лео торкаючись своїм лобом до її. - Це було б нестерпно… так довго чекати. 
– Лео я… - почала Налурі.
– Тсс.. не кажи нічого… - прошепотів хлопець з заплющеними очима. 
Він обережно вклав в її долоню якийсь маленький предмет.
– Відкриєш, коли я піду, гаразд? 
– Буду ласка, повернися… до мене. - благала дівчина. - Повернися живим… прошу тебе…
– Обіцяю. - видихнув він та неохоче забрав свої руки з її тремтячих плечей. 
Закрив за собою двері і помчав сходами вниз. Хлопець поспішав. Десь там біля лісу його вже чекали друзі. А коли нарешті добрався - портал був готовим. 
– Лео швидше, усі вже перейшли! - мовив Кір.
– То виходить, ти закоханий в мою сестру? - уважно подивився йому в очі Танаім. 
– Друже, у мене страшне відчуття дежавю. - засміявся хлопець. - Ніби ми з тобою вже мали подібну розмову на цьому самому місці. 
– Тільки стояли навпаки. - Кір також посміхався. - Ходімо!
І знову всі троє, без вагань, сміливо стрибнули в невідомість.

Кілька годин поспіль вона не наважувалася відкрити подарунок, а коли врешті зробила це, то не повірила своїм очам. Перстень мав вигляд плетіння кількох видів дорогоцінних металів і був прикрашений каменем у формі двох сердець. Таких дивних матеріалів дівчина ще ніколи не бачила. Вони сяяли та переливалися ніби зсередини і на Землі їх точно не знайдеш. Налурі сміливо приміряла обручку на безіменний палець своєї руки, але в ту ніч більше не заснула.
Переживання не відпускали ні наступного дня, ні всі інші дні поспіль. Ніхто з хлопців не виходив на звʼязок і їм з Айріс нічого не залишалося, окрім як чекати. В повній тиші та невідомості. Одного такого вечора, коли здавалося, що пройшла вже ціла вічність, подруга увірвалася до кімнати і закричала від радості:
– Вони повернулися! Всі живі! 
Налурі бігла на зустріч так, як ніколи й ні до кого не бігла в своєму житті.
Втомлені, виснажені, брудні та страшенно голодні вони повільно йшли гуртом по вимощеній доріжці у бік замку. Дівчина кинулася в обійми тому, без кого цей тиждень здався цілим століттям. Вона міцно стискала його шию, плечі та руки. 
– Я кохаю тебе… кохаю… - прошепотіла на вухо і раптом відчула, як висока камʼяна стіна, що була між ними, з гуркотом розсипалася на дрібненькі часточки, на пил. Її більше не існувало між ними. Її зруйнувало таке коротке, але таке сильне, одне єдине слово - «кохаю».
– Ти задушиш мене… - всміхнувся Лео. Подивився в очі і трохи поправив її розпатлане волосся. - Ніби все життя чекав цих слів… - прошепотів хлопець.
– Ніби все життя тебе шукала… - Налурі потяглася пальцями і міцно стисла його долоню.
– А брата так не обіймає… - бадьоро підмітив Танаім за руку якого вже вчепилася його кохана Айріс. 
– І за тебе я теж хвилювалася! Ходи сюди! - вона потягнулася і також обійняла хлопця. - Але ти ж у нас тепер ніби як всемогутній? З найкращим захистом? 
– О, це не те слово! - вигукнув Кір. - Ти б бачила його на полі бою! Схоже, що нам тепер не Земні портали треба захищати, а всього лиш прикривати спину Танаіму!
– Це справді було неймовірно! - підхопив Доріус. - Його світловий щит - захист для інших Воїнів. У тих тварюк просто не буде більше шансів!
– А в нас може не залишитись більше роботи! - озвався Лео.
Всі дружно розсміялися та разом попрямували до замку, де на честь чергової невеликої перемоги над дарконами було накрито столи. Налурі повернулася в обійми Лео, який притис її до себе так міцно, ніби боявся, що дівчина кудись зникне. Вона показала йому свою руку.
– Це пропозиція? 
– А ти як гадаєш? - всміхнувся хлопець цілуючи маківку голови.
– Гадаю, що моя відповідь - Так!
Лео притис її до себе ще міцніше та підняв над землею за талію, зариваючись носом в густе волосся біля шиї.
– Де ти дістав таку красу? - поцікавилася Налурі, коли зрештою знову опинилася на ногах. - Невже придбав на Землі? 
– Еее, та ні… зробив сам… для тебе. 
– Неймовірна майстерність! - вона вражено подивилася на Лео. - Коли ти встиг? 
– В ті ночі, коли думав про тебе… - прошепотів хлопець на вухо. 
Дівчина знову відчула, як почервоніли щоки, а тілом прокотилася хвиля вогню. Вона й не помітила, як на сходах замку їх вже чекав Правитель Маркус з дружиною Наель. 
– Вітаю, Танаіме! - всміхнувся він. - Тебе практично неможливо піймати для розмови, брате! Тож пробач, що запитаю прямо тут, але як щодо передачі Правління Саулейрою?
– Ой ні, Маркусе, будь ласка! - зітхнув Танаім. - Я б хотів займатися тим, що найкраще вмію та люблю - бути Воїном! 
– Гаразд, тоді як щодо моєї кузини? - звернувся він до Налурі. - Може ти хочеш по праву наступництва очолити наш світ?
– Еее… - завагалася вона. - Та я вже обрала свій шлях. Я буду Воїном, як брат! 
А тоді обережно поглянула на Лео, який в ту мить стиснув її руку трохи сильніше, ніж потрібно було.
– Якщо ти не проти звісно? 
– Хіба я можу тобі заборонити? - зітхнув він. 
– Отже, нікому з вас це не потрібно. - підсумував чоловік з явними нотками розчарування в голосі. - Ця ноша залишиться зі мною. 
– Ви надзвичайно справедливий та вірний Правитель. - озвався Доріус і вклонився. - Саулейрі пощастило з вами, Маркусе.
– Я й далі щодня розділятиму з тобою цю ношу. - Наель взяла чоловіка за руку. - І підтримуватиму, обіцяю…
Доки всі проходили в середину, Лео трохи затримав Налурі на сходах. 
– Тільки давай домовимось одразу, будь ласка, що ти підеш в бій не раніше, ніж зможеш перемогти мене або Доріуса в поєдинку, гаразд?
Їй захотілося вигукнути щось на кшталт: «Це не чесно! Не справедливо!», але натомість лише процідила крізь зуби:
– Я дуже добре тренуватимусь, не сумнівайся. - кинула вона йому виклик самими очима.
– Не сумніваюсь, бо я особисто цим займуся. - хлопець знову втомлено зітхнув. - Від завтра. 
– Емм… від післязавтра. - хитро посміхнулася дівчина і додала пошепки. - Бо завтра у нас з тобою інші плани, Лео…
– Підеш зі мною на побачення? - він нахилився трохи вперед аби поцілувати її у щоку.
Налурі втрималась за край його плаща, аби не впасти прямо там, таким запаморочливим був дотик його губ.
– Так, ми можемо провести його прямо у спальні, хочеш? - заплющила очі, потягнувшись до солодких губ коханого.