Розділ 21-й. Під зливою.

Вранці замість сніданку Налурі пішла знайомою дорогою, що вела до її попереднього житла. Замок поступово прокидався і дівчина вперше за довгий час дізналася, де саме знаходиться кухня запитавши дорогу в жінки, що колись запропонувала їй чаю. Це було ніби в іншому житті, промайнула в голові думка. Ніби між тим днем і сьогоднішнім минуло не менше сотні років.
Адріан саме нарізав овочі за одним із столів та мало не впустив ножа від здивування.
– Налурі?! Що ти тут робиш? Привіт… 
Якоюсь частиною мозку вона зауважила, що він не назвав її звичайним скороченим «Лорі», як це часто бувало раніше. І таке усвідомлення принесло ще більше полегшення.
– Привіт. Поговоримо? 
– Тут? - їх розділяв широкий стіл.
Вона оглянулася навколо. Кухня була великою та майже порожньою. Кілька людей ходило туди-сюди з тарілками та глечиками, не звертаючи на них особливої уваги. 
– Можна й тут… то що, як твоє життя? - почала обережно дівчина.
– Та ніби нічого… ти ж знаєш, я практично завжди займаюся тим, що люблю… - розвів він руками в сторони. - А твоє? Чув останні новини і щиро здивований. Виходить, що дарма ревнував тебе до брата.
Адріан засміявся і Налурі теж розвеселили його слова. Вона зважила в голові, які слова краще підібрати.
– Так, я теж чула деякі новини… виходить, тебе можна привітати з батьківством? 
– Аа, ти про це? - чоловік стенув плечима і зітхнув. - Та мабуть… не знаю…
– Адріане, не розчаровуй мене, будь ласка… ти ж зовсім не такий! 
– Не такий?! - вигукнув він раптом і пожбурив ніж, що з брязкітом впав на стіл. - А який я, Налурі? Я помер, розумієш? Десь там, я помер для своїх батьків, друзів, колег… тільки чомусь щоранку таке відчуття, що це вони померли для мене! Я втратив все своє життя, а потім втратив ще й тебе! То звідки ти знаєш, яким я став? 
– Адріан, якого я знала, завжди був чесним, відповідальним та діяв по совісті. 
– Якого ти знала… - тихо повторив чоловік.
– Дівчина ж кохає тебе! І схоже, що дуже сильно…
– Справді… - підтвердив він. - Ти мене так ніколи не кохала…
Налурі вирішила пропустити ці слова повз вуха.
– І ще малюк… твоя рідна кров. Найкраще, що батько може зробити для своїх дітей - любити їх матір! 
– Це ти в якійсь своїй книзі прочитала? - всміхнувся Адріан вже мʼякше.
– Ні, в якомусь мотиваційному відео почула. - відповіла вона також посмішкою. - Але чому це не може бути правдою?
Чоловік не відповів. Він мовчав та схилив голову, продовжуючи нарізати овочі. 
– Облиш… ти ж добрий і чуйний… спробуй відкрити їй своє серце… ти сам, як ніхто інший, заслуговуєш бути щасливим.
– А ти? - він підвів важкий погляд на дівчину. - Я вже відкрив його одного разу… і бачиш, який у нас кінець?
– Це не кінець, Адріане! Це твій новий початок! І мій також… - вона довго дивилася йому в очі. Благально, ніби просила пробачення. - Ми ж назавжди залишимося з тобою друзями, хіба ні? 
– Обіцяєш? 
– Обіцяю… - всміхнулася Налурі і потяглася рукою до нарізаних овочів, беручи собі шматочок огірка. - І сподіваюся колись ще скуштувати твоїх фірмових тушкованих баклажанів.
– Приготую, як зберемо врожай у серпні.
– Доречі, про твоїх батьків… - вона на секунду завагалася, але продовжила. - У мене зʼявилася одна ідея… ти міг би написати їм листа і попросити Доріуса при нагоді передати.
– Листа? - здивувався Адріан. - Навіть не знаю, Налурі…
– Спробувати варто… вони ж коли небудь таки навідаються на Землю. Хочеш, я сама запитаю в нього чи буде реальна можливість це зробити? 
– Поки не потрібно… не впевнений, чи варто турбувати батьків. Давати їм таку надію? Я ж не зможу повернутися… знаєш, як вони почуватимуться?
– Гаразд, як скажеш. - стенула плечима дівчина. - Але це все ж краще, ніж вони щодня будуть тебе оплакувати. 
– Я обдумаю твою пропозицію. Дякую…
Вона кивнула у відповідь та вже збиралася попрощатися, як раптом він запитав:
– То чим ти займаєшся? Що робитимеш далі?
– Поки продовжую вправлятися зі зброєю. Хочу стати однією з Воїнів і…
– І захищати Землю від слуг темряви? - закінчив фразу Адріан.
– Саме так.
– Що ж, успіху тоді! І бережи себе…
– І ти… подумай над моїми словами щодо Мерелін, гаразд? 
Чоловік кивнув та продовжив займатися справою, не підіймаючи очей і не проводжаючи її поглядом. Він надто заглибився у власні думки аби усвідомлювати, що відбувається в світі, в якому він й досі продовжував жити, тільки тепер один.
В той день Адріан попросить Мерелін відвести його до озера про яке, останнім часом, навколо було багато розмов. Він довго стоятиме на піщаному березі і розглядатиме в руках дві обручки, а тоді без вагань викине їх якомога далі у воду та ніколи більше не згадає про ту ніч. Натомість, підійде до дівчини з довгим сріблястим волоссям, торкнеться тремтячих пальців і візьме з неї обіцянку - більше ніколи так не робити.

Налурі провела в тренувальній залі весь день, сподіваючись, що він от-от зʼявиться. Але він так і не зʼявився. Його не було ні на обіді, ні на вечері, ні навіть на тренуванні.
Проте, дівчина знала - зараз вони готуються до далекої дороги і немає часу відволікатися на дурниці, та легше від цього не ставало. Непереборне бажання побачити його, хоча б іще раз перед цією подорожжю, розливалося тілом ніби отрута. Вона не знаходила собі місця до самого вечора і не знала, що робити.
Повернулася до своєї кімнати та залізла під ковдру намагаючись заспокоїтися. За вікном починався дощ, небо затягло густими хмарами, стемніло набагато раніше.
Налурі дістала плеєр і ввімкнула якісь аж занадто сумні пісні. Хоча, це могло лише здаватися. Щоб відволіктися вона почала гортати нещодавно подарований альбом. Її дитячі фото, фото її батьків. Дивні відчуття ностальгії гостро вкололи серце. Портрети Радеміра та Анни. Дівчина ніколи б не подумала, що Айріс вміє так гарно малювати! А тоді перегорнула ще кілька сторінок і завмерла не вірячи своїм очам - на одній з них красувалося обличчя того, кого вона зараз понад усе на світі хотіла б побачити! 
Чи навмисно намалювала його подруга чи ні, було неважливим. Вона більше не могла стримуватися та чекати. Схопила матрицю і вагалася кілька секунд, а тоді передумала ховаючи її подалі. 
«Ні, це зовсім не те, що потрібно» - промайнула думка в голові.
Налурі дістала з шафи якийсь плащ, запхала до кишені плеєр і вибігла на вулицю під проливний дощ. Але куди рухатися, де шукати, не мала ні найменшого уявлення. 
Зрештою, вона підійшла до незнайомих людей, що під зливою поспішали до сусідньої будівлі та запитала, як пройти до житла Воїнів? Їй підказали дорогу, і дівчина не роздумуючи попрямувала вперед. Поки дісталася місця призначення - промокла до нитки. На щастя біля дверей на ґанку стояло кілька осіб у чорних одностроях і Налурі впізнала Елама та Раміїла.
– Ваша Величносте?! - здивувався хлопець. - Що ви там робите? Сховайтеся від дощу. 
І хоч їй було байдуже на дощ та, все ж, вимушено зробила кілька кроків по сходах під накриття. 
– Мені потрібен твій брат. - звернулася дівчина до Раміїла. - Де він? 
– Еее… Лео? Та десь тут ходив… Я зараз покличу його. Пройдіть в середину. - потурбувався він.
Проте Налурі не зрушила з місця і хлопець швидко зник за дверима. Хвилин через десять, що здалися цілою вічністю, той, кого вона так сильно чекала, таки зʼявився на ґанку та одразу підійшов ближче. 
– Ну, і що ти тут робиш? - запитав Лео суворим тоном. - Ще й промокла вся з голови до ніг! Хочеш захворіти?
– Я хотіла… мені потрібно… - вона не мала ані найменшого уявлення, що сказати, а тоді швидко пригадала. - Мені потрібна зарядка до плеєра!
Дівчина дістала з кишені плаща і показала своє «рятівне коло».
– Хіба йому не шкодить вода?- хлопець підозріло подивився їй в очі, але відповіді не було. - Гаразд, зайдемо спочатку в приміщення. Ти вся тремтиш…
Він обняв її за плечі і провів до дверей, а тоді кількома коридорами та сходами до своєї кімнати. По дорозі Налурі ловила на собі погляди незнайомців, але була абсолютно до них байдужою. 
Помешкання Лео дуже нагадувало її власне. Тут було все необхідне для життя, тільки трохи іншого кольору стіни. Якісь простіші, не такі яскраві, подумалось раптом.
– Що? Не така велика як у замку? - запитав раптом хлопець, помітивши, як уважно вона розглядає його кімнату.
– Ні, гарна! Така ж, як і моя… - мовила тихо, боячись сказати чогось зайвого.
Він тим часом зняв з неї мокрого плаща і приніс з ванної кімнати великий та мʼякий рушник. Дівчина стояла, не в змозі навіть поворухнутися. 
– Коли у нас зʼявляються діти, можна обрати інше житло. - почав пояснювати Лео. - Більш сімейного типу, де у них будуть власні кімнати з усіма необхідними меблями та речами.
Налурі слухала його солодкий голос і надто захоплено вдивлялася в очі, не соромлячись розглядати їй красу та глибину.
Вона тремтіла чи то від холоду, чи то від страху, сама того не усвідомлюючи. І здалась би за секунду, якби він зараз обійняв та поцілував її. Вона б відповіла взаємністю на кожен дотик. Бо єдине, чого так сильно хотіла - повністю тільки його… 
Проте хлопець цього не зробив. Натомість він накинув їй на плечі рушник і довго тримав їх своїми руками, вивчаючи її обличчя уважним лагідним поглядом. Він так само вагався, можливо навіть більше, ніж потрібно було, але відступив.
– Сухі речі в шафі. Піду принесу чогось гарячого випити. - мовив зрештою він та вийшов з кімнати.
Налурі відчула докори сумління за те, що вдерлася сюди, до чужого житла. Вона витерла мокре волосся рушником і відкрила шафу. Всі речі пахли занадто приємним та спокусливим запахом - вони пахли ним. Знайшла якусь довгу футболку та переодяглася в сухе. Підійшла до ліжка, залізла під ковдру. Постіль також дуже сильно пахла ним. Від одного цього запаху можна було втратити розум та контроль над власним тілом. Дівчина ввімкнула плеєр, який досі міцно стискала в руках і глибше зарилася між подушок.
Десь там на кухні Лео починав ненавидіти себе за власні принципи. Він мав би бути зараз там, з нею, а натомість чекав доки нагріється вода на слабкому вогні. Та очікування додало більше сили протистояти спокусі. І доки готував чай - повністю опанував свої почуття, що заважали розсудливості.
Він заніс до кімнати гарячий чайник на таці і залишив його на столі. Дівчина заснула. Лео підійшов до ліжка та сів поруч. Обережно дістав з її вуха один навушник зауваживши, що в ньому досі грає музика. Вимкнув плеєр і залишив його поруч. 
– Ну, і куди ж тобі зізнаватися в коханні? - прошепотів хлопець. - Зовсім не вмієш брехати… 
Нахилився ближче, вдихнув запах її волосся, що так сильно зводив з розуму та ніжно поцілував у скроню. На цьому, переборюючи самого себе, Лео покинув кімнату.