Розділ 20-й. Величне Кохання.

Аолеон сиділа біля вікна у мʼякому кріслі та читала книгу в яскравій червоній палітурці. Коли до кімнати зайшла та привіталася Налурі жінка відклала її на підвіконня.
– Ви не на бенкеті. - тихо і ствердно мовила дівчина.
– Вітаю, Налурі. - всміхнулася вона. - Я вже застара для таких веселощів, але щиро рада за Танаіма і те, що подія в печері має щасливе закінчення. 
Вона зауважила, що Аолеон вперше назвала її на імʼя, а не Ревекою або «дитя моє». Це трохи збило з пантелику, але сподобалось їй значно більше.
– Ви знали? Що Танаім має отримати Силу?
– Я навіть не знала, що хлопець - син Радеміра. - зітхнула жінка. - Доріус вміє зберігати таємниці так, як ніхто інший в цьому світі. Я була щиро впевнена що це ти! 
– Просто мені стало цікаво… - почала Налурі і завагалася опускаючи очі додолу. Вона не хотіла здатися надто надокучливою.
– Ти хочеш дізнатися, чому Вища Сила обрала твого брата, а не тебе, вірно? 
– Так… - зніяковіла дівчина, вкотре дивуючись тому, якою проникливою була Аолеон і як добре вміла читати людські почуття. - Не те щоб я була незадоволена кінцевим результатом… я, насправді, не дуже й то хотіла бути Правителькою… просто не розумію, чому так сталося?
– У мене є лише припущення… мої особисті роздуми на рахунок цього… 
– І все ж, я б хотіла дізнатися, що ви думаєте? - наполягла Налурі, бо жінка також зважувала, що сказати, кілька довгих секунд. 
– Мені здається, що Вища Сила могла коливатися між вами, як на чаші терезів. - почала вона. - Адже ви обоє заслуговували отримати цей дар. Саме тому ти з дитинства бачила сни, а Танаіма притягло те особливе місце. Потім ти відчувала в ньому життя, а він єдиний, хто міг без паніки проходити через темряву. Можливо Сила, таким чином, страхувала саму себе, не призначаючись виключно комусь одному, не знаю…
Аолеон на мить поринула глибоко в думки поглянувши у вікно, а тоді продовжила. 
– Але я вважаю, що все змінилося в той день, коли ти отримала зцілення в колодязі і перестала відчувати те місце так, як відчувала його раніше. Розумієш, більше за все на світі ти хотіла би просто жити. І ти отримала те, чого бажала. А Танаім… він інший. Він ніколи не цінував своє життя і легко міг віддати його за щось важливіше. Цим він дуже схожий на батька. Ти ж характером вдалася до матері: більш обережна та розсудлива. Можна зробити висновок, що Вища Сила поміж вас з братом обрала того, хто найкраще і найправильніше виконає її призначення. Але це аж ніяк не робить тебе гіршою людиною, повір мені… 
Дівчина стояла з відкритим ротом і широко розплющеними від здивування очима. Речі які говорила жінка навпроти вразили її до самісінької глибини душі.
– Я просто шокована, чесно… - мовила нарешті вона. - Як ви про все це знаєте? Так, ніби були присутні при кожній події або відчували кожну мою емоцію? 
Аолеон розсміялася і обережно взяла Налурі за руку. 
– Я не тільки Хранителька Віри, Налурі. Я ще й добра Провидиця. Ну, може не настільки добра, враховуючи останні події, але все-таки… - вона продовжувала всміхатися розглядаючи долоню дівчини. - Наприклад, зараз я відчуваю, що твоє серце розривається буквально на шматки. Біля його дверей стоїть сама Любов і стукає, а ти боїшся відкрити. Ти все ще вагаєшся, тримаєшся за минуле та власні упередження… і замість того, щоб пізнати цю Любов, ти відштовхуєш її.
Налурі різко забрала свою руку ховаючи за спиною і нічого не відповіла на слова Аолеон. Натомість змінила тему, щоб розрядити напружений момент, бо жест здався трохи грубим, ніж того хотілося.
– Що тепер буде з Ланією, Кайросом та Реєю? 
– Рішення прийматиме Маркус. Правосуддя здійснює він. І я вважаю - воно буде справедливим.
– Правосуддя? - не зрозуміла дівчина. 
– Ти гадала, що Правитель Саулейри тільки те й робить, що проживає в найкращих покоях замку і обідає за окремим столом? - всміхнулася жінка. Налурі стенула плечима. Вона насправді не цікавилася, чим займається Маркус. - Він вимушений приймати глобальні рішення, від яких іноді залежить доля всього світу та його народу. І звісно, здійснює правосуддя згідно Закону.
– Це мабуть дуже важко… а особливо судити власних рідних… - мовила дівчина. - То їх тепер увʼязнять чи що?
– У нас немає такої злочинності, як на Землі. А отже немає і вʼязниць. Їм просто більше не буде місця в нашому світі. 
– Тобто, ви маєте на увазі, що їх виженуть із Саулейри? - здивувалася Налурі. - Назавжди? Вони ніколи не зможуть повернутися?
– Саме так. Ти вважаєш це недостатньо справедливим? 
– Ні, навпаки… це якось аж занадто… дивно?
– Чому ж дивно? Вони зможуть продовжувати жити своїм життям де інде, тільки не тут. Можливо, їм навіть буде надано право вибору. 
– Але ж тоді виходить, що Маркус більше ніколи не зможе побачити матір та сестру… - розмірковувала Налурі. - Це досить важке рішення…
– Згодна, важке. Проте, виявляє неупередженість та міцну волю Правителя, що діє згідно Закону. - мовила жінка.
– І що, їх можуть відіслати куди завгодно? Скажімо, навіть на Землю?
– Можливо. Земля стала би для Ланії найважчим покаранням… 
– Справді? Чому? - не зрозуміла дівчина. 
– Подумай сама. Їй доведеться працювати, щоб вижити. Ніхто не подасть на стіл безкоштовної їжі, не подарує житла чи навіть одягу. Але думаю, що Маркус все ж надасть вибір. Сестрі так точно. Рея пішла на повідку в чоловіка та матері і по суті нічого критичного не зробила. На відміну від Кайроса, який здійснив спробу вбивства. 
Налурі виглядала спантеличеною і не знала що ще сказати. Вона стояла і довго дивилася в вікно, поки жінка не порушила тишу.
– Це лише мої роздуми… - всміхнулася Аолеон. - Не сприймай їх так буквально.
Проте, все сталося саме так, як говорила Аолеон і вже до вечора правосуддя було здійснено. Ланію та Кайроса виганяли на Землю. Право обрати для життя будь який інший світ Маркус дав лише сестрі. Але Рея не змогла покинути матір з чоловіком і прийняла рішення розділити з ними покарання.
– То що ж мені тепер робити? - запитала Налурі тоді, коли вже зібралася йти.
– Ти боїшся, що тобі не знайдеться більше місця в нашому світі? - здивувалася жінка.
Дівчина сумно опустила очі. Це було очевидно. Вона не уявляла, як тепер жити далі.
– Але ти належиш цьому світу. Він твій. Та й, зрештою, хіба ти вже не обрала свій шлях?
Налурі кивнула підводячи погляд на Аолеон. Шлях, що вабив її так сильно був важким, тернистим і повністю незвіданим. 
– Тоді відкинь усі сумніви і сміливо слідуй йому. 
Жінка повернулася в крісло та продовжила читати свою книгу, а дівчина відправилась в невідомість - на зустріч своєму новому дню.