Розділ 19-й. Проявлення.

В тренувальній залі Лео зʼявився лише під вечір і знову, не сказавши ні слова, провів Налурі додому. Так тривало кілька днів. Він приходив, супроводжував її, тримався неподалік, але мовчав.
Їй було дуже важко в присутності хлопця, неоднозначні почуття розривали серце на шматки. Ні до лісу, ні в печеру вона більше не ходила, хоч Танаім з Айріс пропонували кілька разів.
Разом з відчуттям порожнечі у грудях вона перестала бачити звичайні для неї сни, ті, що так часто відносили її в інші світи, ті, які вона бачила мало що не з дитинства. Тож з настанням дня повноліття нічого не змінилося і дівчина прокинулася вранці як зазвичай - розчарованою та розгубленою водночас.
Але шляху до відступу не залишилося. Потрібно було йти в те місце. Всі, мабуть, цього й чекають! Але що там чекає на неї саму?
Замість спортивного костюму Налурі знову обрала сукню. Цього разу просту і коротку, щоб була зручною. Сріблястий колір приємно виблискував на світлі, а широкі бретелі повністю оголювали руки. Плетені босоніжки гарно підійшли до вбрання, а волосся зібране в тугий пучок відкривало обличчя.
«Ось і все… пора…» - подумала дівчина і ще раз поглянувши на себе в дзеркало рушила до виходу. 
Та не встигла вона відкрити двері кімнати, як на порозі вже чекало троє.
– З днем народження! - вигукнула усміхнена Айріс та обійняла подругу. 
До неї приєднались Доріус і Танаім. По черзі Налурі прийняла вітання та обійми від обох чоловіків. А потім Танаім дістав приховану за спиною в одній руці широку книгу і вручив сестрі. 
– Це скромний дарунок від нас.
Дівчина спочатку не зрозуміла, що це, але коли відкрила, то мало не заплакала від емоцій, що враз переповнили серце. Альбом містив різні фотографії з її дитинства, фото її прийомних батьків Девіда та Джулії і навіть кілька портретів її біологічних батьків - Радеміра з Анною. 
– Це Айріс змалювала… - мовив Танаім у відповідь на здивований погляд сестри.
– А Доріус дістав фото. - підхопила дівчина.
Налурі раптом усвідомила, що дістати фото він міг не інакше, як на Землі, у Грін-Грейті, у її домі. Серце охопив страх.
– Ви так ризикували заради цього… - зітхнула вона. - Дякую… мені неймовірно приємно! 
– Це було легше, ніж я думав. - озвався чоловік. - Та й Лео трохи допоміг…
«Виходить, що та його «особиста справа» не закінчувалась лише покупкою плеєра!» - промайнула в голові очевидна думка.
– Де ж він сам? - запитала дівчина.
– Чекає внизу, тож можемо вирушати. - відповів Доріус. - Складу вам компанію. Ти ж не проти ще одного охоронця? 
– Звісно, ні. - всміхнулася Налурі та обережно залишила альбом на своєму письмовому столі, ніби найціннішу у цілому світі річ.
– Почекай, але двадцять пʼять сьогодні й тобі! - звернулася вона раптом до брата. - Я зовсім не підготувалася, пробач…
– Це нічого… - махнув рукою усміхнений Танаім. - Мене вже вітали два місяці назад. В наступному році відсвяткуємо разом!

Лео дійсно чекав внизу. Коли вони опинилися на вулиці, він підійшов до дівчини і обережно взяв її долоню в свою. 
– З днем народження, Ваша Величносте! - всміхнувся хлопець і поцілував руку. 
Там, де його губи торкнулися шкіри Налурі відчула полумʼя вогню, але все, що могла сказати: коротке «дякую». Зараз вона не чинила би опору навіть якби Лео обійняв її та поцілував, проте він цього не зробив. Та й свідків було забагато. 
Всі пʼятеро рушили у бік лісу.
На вулиці, як ніколи, снувало багато людей. Кожен кидав на дівчину неоднозначні погляди. Хтось радісно всміхався, в когось в очах стояли сльози чи то від щастя, чи то від суму, Налурі не могла зрозуміти. Вона раптом відчула себе ще гірше, ніж було до цього, бо всі вони чогось чекали. Чогось, що зараз залежало не від неї і чого вона не могла контролювати. 
Доріус йшов попереду, а Танаім з Айріс не відпускали руки один одного. І це виглядало так природньо, ніби вони доповнювали один одного, як частинки одного цілого.
– Як почуваєшся? - підійшов ближче Лео і прошепотів надто тихо, аби інші не почули. 
– Хвилююся… - важко зітхнула дівчина. - А що, як нічого не вийде? Або доведеться просидіти там кілька годин? 
– Ну й грець з ним… пошлемо Доріуса за обідом тай посидимо до вечора. - всміхнувся той. - Він звісно буде не в захваті, але…
Але вона не змогла навіть посміхнутися у відповідь на підбадьорливі слова хлопця. Чим ближче вони підходили до того місця, тим сильніше Налурі огортала паніка. 
– Я буду поруч, не хвилюйся… - знову прошепотів Лео та непомітно стиснув її долоню. А тоді так само швидко відпустив. 
Це тривало всього кілька секунд, але подіяло, ніби укол заспокійливого. Тілом прокотилося цілюще тепло. А по високій камʼяній стіні, яку дівчина збудувала між ними, пройшлася величезна тріщина.
Ніхто з пʼятьох не підозрював, що прямує у пастку, але всі вони швидко дісталися озера, тоді спритно вибралися на камʼяні валуни і пройшли до вузького входу печери. 
– Мабуть, я піду першим… - озвався Танаім і взяв за руку Айріс.
Вона у відповідь запропонувала свою Налурі. За ними вчепився Лео, а Доріус закривав цю довгу вервечку собою. Через кілька секунд у темряві пролунав голос.
– Це нормально, що так важко… дихати? - панічно запитала Айріс. - І морок тисне на очі…
– Дуже неприємне відчуття… - зітхнув Доріус. - Я б сказав, абсолютно нестерпне… 
Для них обох цей перехід був вперше.
– Скоро мине! - вигукнув Танаім. - Як тільки побачимо світло! 
За кілька хвилин так і сталося. Всі пʼятеро здолали темряву та опинилися у величезному, світлому та круглому приміщенні з дивним колодязем по середині. Але цього разу вони були тут не самі. На них вже чекали. 
По той бік колодязя навпроти стояли четверо: це була Ланія, Рея, що тримала за руку Кайроса та ще якась істота, від вигляду якої в Налурі похололо у грудях, а в шлунку скрутило так, ніби хтось змусив проковтнути каменюку.
Вона ніколи не бачила, як виглядають даркони, але одразу здогадалася, що таке обличчя мало б носити чисте зло. Його чорні бездонні очі пронизували її наскрізь гостріше за будь-який меч.
За спинами почулися кроки і цілий десяток інших дарконів завалив до печери, відрізаючи шлях до відступу. По двоє вони схопили за руки кожного з пʼятірки і приставили до їх ший свої гості отруєні кинджали.
– Яка несподіванка! - мовила істота низьким гортанним голосом. - Чекали на одну, а прийшло аж пʼятеро! Ще й на чолі з самим Доріусом…
– Валес! - вигукнув чоловік пручаючись. - Я ще доберуся до тебе, гаде!
– Якщо вийдеш звідси живим! - засміявся даркон. 
– То чого ж ви чекаєте? Розпочинайте… - не переставав вовтузитися Доріус в лапах, що міцно стискали його руки.
– Чекаємо ще кількох важливих людей. - озвалася Ланія. - І якщо ви будете покірні - ніхто не постраждає. 
– Хто це такий? - прошепотіла Налурі до Лео, що стояв поруч, як і вона сама, в руках моторошних істот. 
– Валес. Один з ватажків дарконів. - тихо відповів хлопець. 
– Один із? Я думала у них єдиний ватажок - диявол.
– Не без нього, звісно… - зітхнув той.
Довго чекати не довелося. Не пройшло і десяти хвилин, як до приміщення зайшов Маркус у супроводі ще чотирьох дарконів, разом з Наель, що міцно вчепилася за руку чоловіка.
– … кажу тобі серйозно, земляни називають це клаустрофобією… - говорив він до дружини, лагідно погладжуючи її передпліччя. 
– Маркусе? Що відбувається? - вигукнув Доріус. - Ти разом з ними? 
Це вперше він звернувся до Правителя на «ти», але ніхто не надав цьому значення.
– Хороше питання, Доріусе. Я б і сам хотів знати, чому мене привели сюди, ніби полоненого? Але хто, як не моя люба матінка зараз усе нам поясне! - Маркус оглянувся навколо і запитав риторично. - Доречі, що це за дивне-предивне місце? Неймовірне видовище!
Ніхто йому, звісно, не відповів.
– Маркусе, сину, приєднуйся! - всміхнулася Ланія, жестом руки прикликаючи його до себе.
Маркус з Наель були єдиними, кого даркони не утримували силоміць.
– Дякую, матінко! Проте, мені і на цьому боці добре. - він не зрушив з місця залишаючись біля Доріуса. - Краще скажи мені, як ти могла так низько впасти? Союз з дарконами… Вони ж вбили твого чоловіка! Вони ж вбили нашого батька, Реє… як ТИ можеш там стояти, сестро?
– Твій батько сам винен! Я пропонувала Таміру тікати разом з нами, але він кинувся захищати замок! - злісно вигукувала Ланія.
– Ну, тепер хоча б зрозуміло хто відкрив ті кляті двері цим тварюкам! Батько зостався, бо нізащо не зрадив би свою сім’ю! - Маркус лютував. - Мені соромно називатися твоїм сином, Ланіє! А ти, Реє, нічого не хочеш сказати?
– Пробач, брате… - завагалася дівчина. - Я лише хочу, щоб скінчилася нарешті війна… 
– Що ж, ти обрала сумнівний спосіб. - зітхнув він. - Ще ніколи договір з дияволом не рятував чиє небудь життя. Але ти повинна розуміти, що наміри нашої матері - це не прагнення миру, а очевидне захоплення влади, хай би що там тобі не обіцяли. 
Рея кинула підозрілий погляд спочатку на матір, тоді на Кайроса, але той лише стенув плечима і не відповів. 
– Коли Налурі отримає Вищу Силу, з дарконами буде покінчено. - продовжив Маркус. - Чому ж її тоді не влаштовує такий мир? Відповідь проста: бо в такому разі Правителькою Саулейри стане наша сестра. 
– Годі базікати! - перебила Ланія. - Вона не отримає Силу і не стане Правителькою. Я обіцяла її Валесу. 
Істота скинула каптур оголивши лису голову і всміхнулася кривими зубами. Двоє дарконів, що тримали Налурі за руки, потягли дівчину вперед. Вона не пручалася, не кричала і навіть не плакала, а вирішила без страху дивитися в очі смерті та прийняти свою долю, як вона є. І вперше в житті це рішення далося так легко. 
– Ні! - вигукнув Лео і зробив спробу вирватися з мертвотно блідих лап, але важкий удар, що прилетів йому в живіт, змусив хлопця зігнутися вдвоє. 
Інший даркон, що утримував його, замахнувся кинджалом маючи намір встромити лезо в тіло хлопця, але Налурі, помітивши це краєм ока, благально крикнула в їх бік:
– Не треба, будь ласка! - а тоді поглянула одночасно на Ланію та Валеса. - Я зроблю все, що скажете…
Істота зупинилася і знову вдарила хлопця. Тепер він опустився навколішки. Лео міг застосувати свою внутрішню сили аби збити цих тварюк з ніг, але не наважився. Будь які його необережні дії могли лише погіршити ситуацію і нашкодити їй. Її могли вбити в ту ж секунду. А він не міг цього допустити. Він думав над тим, як потягнути час і вигадати щось інше.
Налурі поставили на коліна перед Валесом очікуючи подальших вказівок. Холодні руки ще й досі стискали її за тендітні плечі. 
– Ваша Величносте, дозвольте звернутися! - озвався раптом Танаім ввічливим голосом, знаючи, що Ланія найбільше любить підлабузництво до своєї дорогоцінної персони.
– Ааа, Танаім… найвірніший пес Доріуса… - уважно подивилася вона на хлопця. - Чого тобі? 
– Та хотів уточнити кілька деталей, якщо ваша ласка? - він вдавано вклонився головою.
– Хочеш приєднатися до нас? - поцікавилась жінка.
– Ну, ви ж даєте тут вибір кожному… - всміхнувся той. - Чому б і ні? Але було б добре, якби мені звільнили руки.
Ланія підозріло звузила очі вивчаючи поведінку хлопця. 
– Облиште, Ваша Величносте, я ж зовсім без зброї. 
Жінка кивнула дарконам, що тримали Танаіма і ті послабили хватку.
– Що ти робиш? - прошепотіла збоку Айріс, але хлопець не відповів.
Натомість він випрямився, обтрусив трохи свій одяг і зробив кілька кроків вперед. 
– Тобто, згідно нашого союзу, ви отримуєте Землю, але залишаєте в спокої Саулейру, вірно? - звернувся він до Валеса. Той тільки кивнув і вишкірився своїми кривим зубами. - Що ж, цілком справедливо! 
– Танаіме, що ти в біса робиш? - не стримався Маркус. 
– Тихо! - огризнувся хлопець до нього так, що аж Доріус вирячив очі від здивування, але він, як ніхто, довіряв своєму названому сину.
– Як буде з налурійцями? Чи обіцяєте ви не вбивати наших людей? 
– Кожен, хто добровільно здасть зброю і не чинитиме опір буде в цілковитій безпеці! - озвалася Ланія. 
– Чудово! Тоді навіщо вбивати дівчину? - показав він рукою на сестру. - Вона одна з нас і ніби не чинить опору. 
– Танаіме, ти може й хороший Воїн, але якийсь недалекий… - зітхнула Ланія. - Чи ти не зрозумів, що ми перешкоджаємо проявленню Сили? 
– Перепрошую, та схоже це ви не зрозуміли, що я маю на увазі, Ваша Величносте! - відповів хлопець. - Я лиш хотів запитати, чому ви вирішили, що саме вона має отримати цю Вищу Силу? 
Танаім підійшов ще на кілька кроків ближче. Тепер їх з Ланією та іншими розділяв лише колодязь. Хлопець торкнувся рукою холодного каменю, провів долонею по обідку. 
– Бо вона донька Радеміра, а так було сказано в Пророцтві… - почала було Ланія, але хлопець її перебив.
– Так-так! Я добре знаю, як звучить Пророцтво: дитина, народжена землянкою від молодшого сина Мірая Лайтвілда… Зауважте! - підняв він вказівний палець догори. - Дитина, а не донька.
– Що ти маєш на увазі, хлопче? - втрутився раптом Валес своїм низьким голосом. 
– А те, що в Радеміра та Анни було двоє дітей! 
– Що?! Це неправда! Ти брешеш! - закричала Ланія. 
– Як ви можете бути впевнені? Анна народжувала на Землі. І єдиний свідок того, що сталося насправді, знаходиться в цій кімнаті. - Танаім показав рукою на Доріуса. - А ви так нерозумно хочете всіх вбити і разом з тим поховати правду. 
– Що ти взагалі можеш про це знати, хлопчисько?! - не стрималась Ланія. Вона запідозрила, що хлопець глузує з неї аби потягнути час. - Ти був тоді ще немовлям!
– Немовлям, яке мій названий батько Доріус так турботливо приніс з Землі на Саулейру і виростив, як власного сина!
– Не може цього бути! Ти?! - з жахом усвідомила Ланія. 
– Я. - всміхнувся Танаім. - Я син Радеміра та Анни. Внук Мірая Лайтвілда!
І поки інші перетравлювали інформацію він обернувся до своїх:
– Доріусе, виведіть жінок! 
Валес кинувся вперед на хлопця, дістаючи з-за пояса свій отруєний кинджал. Але Танаім перехилився через обідок колодязя і шубовснув головою прямісінько в мерехтливу субстанцію, яку крім нього одного ніхто більше не бачив.
Далі все відбулося швидко - практично за лічені секунди. Хлопець зʼявився з колодязя і мовби підлетів вгору. Його тіло світилось з середини та засліплювало своєю яскравістю і силою. У наступну мить потік Світла повністю залив приміщення перетворюючи дарконів, разом з їх ватажком, на купки попелу. Ланія, Рея та Кайрос розвалилися без свідомості на білосніжній підлозі. 
Маркус з Наель першими кинулися в прохід, бо стояли до нього найближче. За ними Доріус, відвертаючись від спалаху, потягнув за собою Айріс. Налурі стояла найдальше і Лео, не роздумуючи, стрибнув вперед та закрив дівчину своїм тілом. Коли спалах світла поступово став слабшати хлопець повів її до виходу підтримуючи за плечі. 
Зрештою, всі вони по черзі вибралися з печери і зупинилися над озером переводячи подих. 
– Ти знову врятував мені життя… - важко дихаючи промовила Налурі. 
Лео кілька секунд дивився їй в очі, бажаючи, щоб ця мить ніколи не закінчувалася, а тоді важко зітхнув і відвів погляд.
– Ти моє теж… - прошепотів він ледь чутно, більшою мірою звертаючись до самого себе. - Як би я хотів, щоб цього було достатньо… для твого серця…
Вони обоє одночасно зауважили, що й досі тримаються за руки і, зніяковівши, так само одночасно їх розщепили. 
– Це все Танаім… він врятував нас усіх. - мовив зрештою хлопець. 
Але вона не встигла відповісти, бо пробираючись крізь зарослі по стежці, що вела до протилежного боку озера, до них підбігло пів десятка Воїнів у чорних одностроях на чолі з широкоплечим Кіром.
– Ваша Величносте! Доріусе! - вигукнув він. - Пробачте, за спізнення. Ми довго вас шукали! Та ще й даркони біля замку… але вони втекли, тварюки такі…
– Все добре, Кіре… все скінчилося… - полегшено видихнув Доріус. 
Раптом усі присутні, мов за інерцією, повернули голови до водоспаду. Там нарешті зʼявився Танаім. Хлопець рухався повільно, але твердо і виважено, ніби його тіло було зроблене з каменю. Білки очей все ще продовжували випромінювати світло.
Ніхто не наважився навіть заговорити чи щось запитати. Коли він наблизився до друзів одна лише Айріс прошепотіла:
– Ти як? 
– Страшенно хочеться… - почав він своїм звичайним голосом, який зовсім не змінився. - Кокосового молока…
Дзвінкий сміх кожного луною прокотився над озером. 
– Якби не очі - той же Танаім. - сказав Маркус дружині. Вона всміхнулася йому у відповідь. - Отже, ти теж мій брат? 
– Виходить, що так… - стенув плечима хлопець. 
– Кіре, будь ласка, виконай прохання. 
– Що накажете, Ваша Величносте? - вклонився він Маркусу. 
– В печері три непритомних тіла. Перенесіть їх в безпечне місце. - Правитель зітхнув. - Під надійний замок до мого розпорядження. 
Хлопець кивнув і разом з іншими Воїнами піднявся до водоспаду. 
Звістка про те, що Танаім син Радеміра і отримав Вищу Силу розлетілася Долиною, здається швидше, ніж вони встигли вийти з лісу. Але в той день в околицях ніхто вже не займався своїми звичайними справами. Усі зібралися у великій залі замку, накрили доверху шість столів і організували святкування. Розмови не вщухали, люди сміялися та раділи. І тільки Налурі зупинилася на півдорозі до цього торжества, не в змозі рухатися далі.
– Я не піду… - тихо мовила вона. - Хочу повернутися до себе.
– Тебе провести? - потурбувалася Айріс.
– Не варто… здається, мені вже не потрібна охорона… - вона кинула сумний погляд на Лео. - Будь з Танаімом. Він ще й досі виглядає ніби приголомшений. 
Дівчина покинула друзів і швидко попрямувала камʼяною доріжкою до житла Хранителів Віри. Зараз вона відчула непереборне бажання поспілкуватися з однією людиною і дуже сподівалася застати її на місці.