Розділ 18-й. Розмови.

Налурі зняла сукню, що так їй подобалась, і пожбурила в корзину для сміття, а тоді довго стояла під душем змиваючи з себе сліди крові. Вони текли маленькими потічками по шкірі, з голови, плечей, рук - там, де торкався її Лео - і ніяк не хотіли зникати. 
Зрештою, загорнулася в мʼякий білий халат та залізла під ковдру. Ввімкнула подарований плеєр, але не змогла обрати жодної пісні, яку б хотіла зараз послухати - слова і мелодія здавалися такими ж пустими, як і порожнеча в грудях. 
Тож, від злості вона запхала його в шухляду письмового столу, а сама вмостилася на широкому підвіконні і почала розглядати, що відбувається ззовні. Там вирувало життя і буяло літо. Але не спекотне, а тепле, мʼяке й приємне. Те літо за вікном було ніби із казки, з якогось ідеального світу - із самого Раю.
Через деякий час в двері постукала Айріс і зайшла несучи в руках велику тацю до верху заповнену їжею. Вона поставила її на стіл і тільки тоді Налурі помітила, що там помістився ще й чайник та дві чашки.
– Оголошую цей день «днем поїдання смачненького»! - урочисто виголосила дівчина, вмостилася на стільці і налила чаю в обидві чашки. - Ти пробач за вторгнення, але в мене особливе завдання від Аолеон, після того, що сьогодні сталося - бути поруч з тобою. 
– Все добре, я рада, що ти тут. - загадково всміхнулася Налурі. - То ви тепер з Танаімом разом? 
– Еее… так. - зашарілася Айріс сама того не очікуючи. - Це неймовірно, правда?
– Так, мені дуже приємно за вас. Коли це сталося? 
– Буквально на днях. Я гуляла собі по вулиці в бік замку й думала про щось абсолютно буденне. Навіть не помітила, як він підійшов. Раптово і так близько. Думала, хоче привітатися. А він взяв і просто поцілував мене! Мовчки, не зронивши ні слова. Досі не можу повірити, що це відбувається насправді! 
Вона ніяково опустила очі та всміхнулася.
– Я кохаю твого брата, Налурі…
– Я знаю… це справді чудово… бо він тебе теж! І дуже сильно. - зітхнула дівчина й знову повернулася поглядом у вікно.
– Ну, а у тебе що відбувається? - Айріс відпила трохи чаю. - Я маю на увазі з Лео? Ці неоднозначні погляди на вулиці… неможливо не помітити. 
– Нічого такого… він зізнався мені в коханні. 
– І ти називаєш це нічого? - вигукнула дівчина. - Це величезне щось! Почуття хоч взаємні? 
– Не знаю… - опустила очі Налурі. - Я не впевнена, що готова зараз до нових стосунків.
– Ну, це цілком зрозуміло. Ти боїшся. Ти пережила невдалий досвід і остерігаєшся повторення ситуації. 
– Подруго, ти читаєш мої думки! На Землі з тебе вийшов би чудовий психолог! 
Айріс всміхнулася у відповідь на її слова.
– Танаім та Лео не з тих чоловіків, що можуть зраджувати, повір мені. 
– Я знаю. Та й справа не зовсім в цьому… - завагалася Налурі. - Розумієш, я ж досі офіційно заміжня і навряд чи коли небудь зможу це змінити.
– Офіційно - це на якомусь папірці десь далеко на Землі? - не стрималась Айріс. - Тепер хоча б зрозуміло, що тебе насправді турбує. І як я одразу не здогадалася…
– Саме так! А починати нові стосунки будучи в шлюбі? Ну, це не зовсім в моєму стилі… Особливо, коли мій чоловік живе он там, зовсім поруч. - вона показала рукою в вікно на будівлю замку, що височіла над іншими. - Я просто повернула йому обручку і…
– І розірвала ваші стосунки! - перебила дівчина важко зітхнувши. - Зрозумій, у нас зовсім інше відношення до шлюбу, ніж там, де ти виросла. Ми знаходимо ту єдину рідну людину у цілому світі і тримаємося за неї до кінця. Створюємо сім’ю - звʼязок, який благословляє Сам Творець, а не якась стороння особа у присутності свідків, яким на вас, по суті, начхати. І у нас, нажаль, немає установ, щоб видати листочок паперу з прізвищами і новим статусом. 
– Це досить… незвично… - ніяково мовила Налурі, бо не змогла підібрати інших слів.
– Напевно… - стенула плечима Айріс. - Але скажи мені, що дає той папірець, крім як слова «офіційно» в устах інших людей? Може, захищає від зради? Приносить трохи вірності в сімʼю? Чи гарантує, що подружжя не покине один одного в хворобі, бідності або нещасті?
– Абсолютно не гарантує… Це залежить виключно від обох людей. - зітхнула вона.
– Ну от бачиш. - всміхнулася нарешті Айріс. - Тож викинь з голови всякі дурниці і починай нарешті жити своїм новим життям в своєму новому світі!
– Еее… а як у вас відбувається церемонія, ну… одруження? - поцікавилась Налурі.
– Це особливий момент для закоханих і в кожної пари він свій, особистий. Коли твій союз благословлять Небеса, повір, ти зрозумієш це. Але ми не робимо з такого приводу церемонію чи гуляння. Немає потреби.
Дівчині важко було осягнути сказане подругою. Така інформація вимагала довгих роздумів. Вона злізла з підвіконня і нарешті взялася до їжі та випила теплий чай. А коли закінчила, то знову захотіла говорити і слухати Айріс. 
– Я думала про смерть… сьогодні, коли стикнулася з нею. - тихо мовила дівчина. - Маркус якось розповів мені, що ви живете в середньому триста років. 
– І три дні. - підказала подруга.
– Так. То що ж ви робите в цей останній день, якщо знаєте про нього? Просто лягаєте і помираєте?
– Ну, десь приблизно так, але не зовсім… - всміхнулася Айріс. - Ми називаємо це «Перехід далі».
Налурі вражено вигнула брови і чекала продовження.
– Ми помираємо не від старості як такої, не від хвороб. Наші тіла звісно зношуються, сивіє волосся і зʼявляються зморшки, але на цьому мабуть все. Ми йдемо далі, бо відчуваємо, що прийшов час. Відчуваємо, що виконали свою місію у цьому світі і готові пізнавати інші у безмежному Всесвіті. Після фізичної смерті, наші тіла піддаються кремації, а Душа, Дух та Розум зʼєднуються з нескінченним Творцем, який і відправляє нас далі.
– Ти так розповідаєш, ніби пам’ятаєш свої минулі життя? - не перестаючи дивуватися запитала Налурі.
– Дещо пам’ятаю… частково. А дещо бачила в снах. Наш мозок - це ще один незвіданий всесвіт. Хіба тобі ніколи не снилися дивні сни? 
– Вони були просто снами і все…
– Або спогадами. Як знати? - підморгнула дівчина. - Душі, що створені як єдине ціле також мандрують разом. І зрештою знаходять одна одну в кожному житті. 
– Просто, вау! - видихнула Налурі. 
– Тож не втрачай можливості дізнатися, що це таке. Дай йому шанс. І собі, звісно.
– Я… я повинна все добре обдумати… - прошепотіла вона. - Потрібен час, щоб відпустити минуле до кінця… це так важко…
– Ну звісно… - зітхнула Айріс непевним тоном. - А може тобою просто керує почуття провини?
– Еее… що? - не зрозуміла та. - Якої ще провини? Це ж ніби як мені зрадили, а не навпаки.
– В тому то й справа… пробач, але я так бачу. - посміхнулася дівчина. - І якщо у нас вже достатньо відверта розмова, то я скажу, що насправді думаю. А ти вже вирішуй чи ображатися на мене, чи ні.
– І що ж ти про мене думаєш? - якось аж занадто гірко зірвалося те питання з вуст Налурі.
– Ти ніби як не дуже й кохала того свого Адріана. І нізащо не змогла би знайти причину з ним розлучитися, навіть, якби захотіла. Бо загалом він і хлопець не поганий, і друг. І зрадити йому ти теж не змогла б, навіть якби закохалася в Лео ще раніше. Бо шлюб для тебе, то святе. І це все, безумовно, чудово!
– Я не дуже розумію, до чого ти хилиш… - прошепотіла вона, аби не перебити подругу.
– Але тут нагодилася Мерелін і забрала його собі. Дуже зручна ситуація, власне, бо тепер не ти той «поганець», що зруйнував стосунки. Ця дівчина зробила тобі послугу, а ти скористалася ситуацією і зраділа, що все вирішилось само собою так би мовити…
– Айріс, ти… - видихнула Налурі і замовкла.
– Ти картаєш себе за те, що не змогла покохати Адріана так, як він того заслуговував. Але найбільше почуваєшся винною, через те, що тобі стало легше, коли ці стосунки закінчилися. Я все сказала, тож вперед! Можеш вилити мені в обличчя отой свій чай. - дівчина махнула рукою на чашку, котру подруга так міцно стисла в руці, що от-от могла розчавити.
– Вона порожня… - процідила крізь зуби, не відриваючи погляду від очей Айріс. - Це вже робить мене поганою людиною?
– Поганою? Ні, не робить. - всміхнулася дівчина. - Ти повинна дати собі якийсь час постраждати і навіть зненавидіти себе. Але не надто довго, гаразд? Щоб не перейти бува в позицію жертви чи мучениці, чи що ви там люди так обожнюєте робити? Зрештою, ти повинна пробачити собі, закрити ці двері і рухатися далі. Повір, ми всі іноді стикаємося з подібним. Я знаю, про що говорю.
Налурі широко розплющила очі від здивування, набрала в легені побільше повітря і просто подивилась кудись поверх голови подруги.
– Ну, у всякому разі, так глибоко мене ще не сканували! - видихнула вона і розсміялася.
– Це мабуть тому, що я була Ученицею Аолеон, а вона на таких речах розуміється. - широко всміхнулася дівчина.
– Ні, це тому, що ти - це ти. Моя подруга Айріс. Прониклива, справедлива і завжди пряма. 
– В наступному житті мрію народитися на Землі. - цілком серйозним тоном заявила вона.
– Що? - не могла повірити Налурі. - Ти збожеволіла? 
Вона знову дзвінко розсміялася і дівчина не до кінця зрозуміла чому.
– Тобі доведеться не легко! Це не те місце, де хочеться жити.
– Чому? Люди такі чудові та емоційні… і Земля… вона неймовірна! - замріяно вигукнула Айріс.
– Земля може й так, а от люди… Ти явно нас з кимось плутаєш. - вона продовжувала широко всміхатися. - Емоції - це не подарунок, це скоріше наше прокляття! Суцільні нерви та й годі… 
– Ну, не дізнаєшся, доки не спробуєш зробити крок у невідомість… 
– Проте, я точно знаю заради чого варто народитися на Землі! - вигукнула Налурі і дістала з шухляди стола свій плеєр. 
Спочатку Айріс не зрозуміла, що повинна робити, але подруга допомогла їй з навушниками.
– Музика… - замріяно мовила дівчина.
– Так. Цікаво, чому на Саулейрі немає музики? - запитала Налурі.
– Ну, у нас немає часу створювати музичні інструменти. - зітхнула та. - Ми куємо зброю. 
– Справді… - опустила очі подруга. - Постійна війна…