Розділ 17-й. Зцілення.

– Ні! Ні! Ні! - закричав Лео і кинувся до дівчини, що безвольно впала на пісок та почала стікати кровʼю. - Тільки не тепер! Не зараз! 
Він хотів схопити свій одяг, дістати матрицю та звʼязатися з кимось, хто міг би допомогти - Емзаром, Доріусом, Танаімом - з ким небудь, але до житла Цілителів було задалеко, він би не встиг, а вона б не дотягнула…
– Водоспад… печера… туди… - прошепотіла Налурі, скільки було сил, торкаючись його руки. 
– Що? Я не розумію… - у відчаї мовив хлопець. Він ледве не плакав. - Гаразд, добре… ти тільки тримайся! 
Лео підхопив її на руки і помчав стежкою вздовж берега до іншого боку озера. Він справді не розумів навіщо це робить, але довірився їй, бо хіба мав ще якийсь вибір? Хлопець картав себе, що не вийшов з води раніше. Якби ж він тільки був поруч, на березі, цього б не сталося! 
– Тримайся… не помирай… - шепотів він сам до себе. - Не заплющуй очі! 
Налурі не відчувала нічого. Болю не було, тільки холод. Вона дивилася скляним поглядом в нікуди і кров, що повільно витікала з її тіла, залишала на землі червоні сліди. 
Лео тим часом вибрався на валун біля водоспаду. Нарешті помітивши вхід до печери він пройшов між камʼяною стіною і потоком води з дівчиною на руках.
– Тут… нічого не видно… - звернувся він до Налурі. 
– До кінця… - прошепотіла та і закрила очі.
– Ні, ні… прошу, тримайся! - він важко зітхнув. - Гаразд… гаразд… до кінця…
Хлопець ступив кілька кроків в суцільний морок не уявляючи, що він робить. Але вимушений був вірити. Крім віри нічого не залишалося. Рухатися стало як ніколи важко, місця було небагато і він ледве протиснувшись, раз за разом терся оголеним тілом об камʼяні стіни. Лео ще не відчував таких дивних нападів паніки. Темрява ніби огортала його з ніг до голови і неприємно тисла на очі. Проте, він все ж ішов, бо понад усе на світі бажав зараз лише одного: щоб та, котру він ніс на руках, жила! 
– Ти не помреш… ти не повинна померти… - шепотів сам до себе хлопець. - Тримайся… прошу, тримайся…
Через кілька хвилин морок таки розсіявся. Лео помітив краплину світла і кинувся вперед швидше. Він не знав, що його чекає далі та що він мусить робити, але коли опинився в незнайомому місці і усвідомив, що крім дивного колодязя тут більше нічого не має, то одразу попрямував до нього. Мабуть, це те, про що вона говорила і куди їй було потрібно, подумалось хлопцю. 
– Ми тут, ми на місці, Налурі… - він подивився на непритомну дівчину. - Ти чуєш мене?
Вона переривчасто дихала і продовжувала залишати кривавий слід на білосніжній підлозі. Він обережно поклав її додолу та опустився на коліна поруч.
– Що мені робити?! - відчайдушно вигукнув Лео і легенько потрусив її за плечі. - Що я повинен зробити?!
– Вода… - ледь чутно прошепотіла дівчина не відкриваючи повік. - Вода… 
– Що? Яка вода? - не розумів хлопець. - Я не розумію… байдуже, гаразд…
В нього не залишилося вибору, Налурі помирала. Тож, не довго думаючи, він підняв її безвольне тіло з підлоги і перехилив через обідок колодязя так, щоб руки дівчини опустилися в середину. Його власні долоні були залиті кровʼю, бо раз за разом він намагався затиснути рану на її животі, яка була наскрізною, але це майже не допомагало. Лео навіть не мав уявлення чи допоможе те, що він зробив зараз, бо колодязь виглядав пустим і темним. Але раптом руки Налурі огорнула якась дивна на вигляд субстанція. Вона підіймалася вище і вище по тілу, світилася ніби метал, хоча була схожою на рідину. За лічені секунди субстанція покрила все тіло дівчини і так само швидко почала відступати. Коли процес закінчився від рани не залишилося й сліду. Про те, що її плоть була наскрізь пронизана мечем свідчили хіба що дірки на одязі і величезні плями крові з обох боків, але на фоні червоної сукні навіть вони виглядали кривим візерунком. 
Лео від здивування відкрив рота. Він ще раз поглянув в колодязь, але крім пустоти і темряви так нічого в ньому і не побачив. Налурі сповзла додолу і важко дихаючи залишилася лежати на підлозі. Хлопець опустився поруч підтримуючі її за плечі.
– Будь ласка, отямся… відкрий очі… - лагідно прошепотів він. - Будь ласка… повернися до мене… я так багато хочу тобі сказати…
Він гладив волосся, щоки і шию залишаючи червоні сліди, але дівчина ніби спала.
– Я кохаю тебе… я ніколи в житті так сильно не кохав… я навіть не уявляв, що бувають такі почуття… повертайся, будь ласка…
Він міцно стиснув її долоню і поцілував у лоба, продовжуючи сидіти поруч.
Лео втратив лік часу, не уявляв і приблизно скільки вони провели в цьому місці, доки Налурі нарешті не прокинулася. Вона відкрила очі і хлопець голосно засміявся крізь сльози, що стояли в очах, а тоді міцно пригорнув її до себе. 
– Ти задушиш мене… - прохрипіла дівчина.
– Ти жива… ти жива… 
Хлопець нарешті випустив її з обіймів і підвівся. 
– Як почуваєшся? Зможеш йти самостійно?
– Еее… та ніби нормально… так. 
Вона підвелася і відчула, як трохи паморочиться в голові, але на ногах стояла міцно.
– Що це було? Хто на мене напав? 
– Кайрос! І одразу втік. 
– Кайрос? Чоловік Реї? - не повірила Налурі. - Навіщо це йому? 
– Не знаю, але ми обов’язково зʼясуємо, обіцяю. - запевнив Лео. 
– А тут? - вона показала рукою на колодязь. - Що сталося?
– Я й сам не зрозумів. - зітхнув хлопець. - Ти була непритомною і просила води. А тоді зʼявилася якась дивна субстанція і зцілила твою рану. Це було досить незвично. Я такого ще ніколи в житті не бачив!
Налурі подивилася всередину і завмерла від здивування: колодязь був абсолютно пустим і темним. Зовсім не таким, як минулого разу.
– Але… тут нічого немає… як же так? - збентежено мовила вона.
– Ага, немає… - озвався Лео. - Саме тому я й не зрозумів звідки взялася та дивна рідина…
«І куди зникла?» - подумала дівчина, але промовчала.
Вона торкнулася країв колодязя, провела долонею по камінню, проте - нічого. Серцебиття вже не було. Вона більше не відчувала присутність життя в цьому місці. 
– Ходімо тоді. - сумно мовила Налурі і вони обоє направилися до виходу.
Хлопець допоміг їй спуститися з валунів біля водоспаду і підтримував за плечі, коли вони поверталися стежиною назад.
На піщаному березі він одягнув свою залишену форму, поклав до кишені плеєр, що валявся на землі і одразу звʼязався по матриці з другом. 
– Танаіме, привіт. - мовив він швидко.
– Лео? Що сталося?
– Кайрос намагався вбити Налурі! Він втік.
– Що?! Вона жива? Де ви? - розхвилювався той.
– Все впорядку. Ми біля озера. Йдемо до житла Цілителів. Повідом Доріусу, будь ласка. 
– Звісно, будемо чекати вас там. - обличчя Танаіма зникло.
Лео поглянув на дівчину, вона була бліда і скляними очима дивилася кудись вдалину, ніби думками літала не тут. 
– Одягни, ти вся тремтиш… - прошепотів хлопець і накинув свого плаща їй на плечі. 
– Справді? Я й не помітила…
Вона відчувала неприємну порожнечу всередині себе і не змогла би пояснити з чим вона повʼязана. Але образ незвичного місця з колодязем більше не переслідував її.
– Впевнена, що зможеш рухатися? - потурбувався Лео.
– Так, зі мною все нормально, дякую. - вона поглянула в очі навпроти і вперше зауважила їх надзвичайно дивний колір: яскраво-блакитний в середині та зі світло-карим обідком навколо зіниці. Раніше вона не помічала цієї особливості та глибини в його погляді. - Ти врятував мені життя, дякую Лео…
– Не варто… ходімо. - хлопець широко всміхнувся, проте Налурі не поспішала зрушити з місця.
– Зате тепер ти звертаєшся до мене на імʼя.
– Смішно… але не такою ціною… - зітхнув він.
Вони повільно пішли стежиною і дівчина щільніше закуталася в плащ. 
– У тебе є прізвище? - поцікавилась вона раптом, сама дивуючись, як питання зірвалося з вуст. Як взагалі ця думка зародилася в голові?
– Еее… так. У всіх нас є прізвища. А що?
– Пробач, за дивне питання… просто відколи я тут, мені здалося, що ви ними не користуєтеся. - ніяково стенула плечима.
– Це тому, що в Долині всі більш менш один одного знають. - пояснив Лео. - Та й імена з прізвищами у нас формуються трохи не так, як там, де ти виросла. Вони більш хаотичні і не обов’язково однакові, навіть у членів однієї сім’ї. Їх призначення виразити індивідуальність кожної особистості, а не повісити ярлик.
– Справді? Це так цікаво! - посміхнулася дівчина. - То яке ж твоє?
– Мою матір звати Версавія Аманет, а батька - Атей Леонідас. Мене назвали Лео Аманет-Атей, а Раміїл навпаки - Атей-Аманет.
– Аманет-Атей… - прошепотіла Налурі. - Звучить дивно… але хіба дивніше, ніж все інше навколо мене?
Хлопець розсміявся.
– А інших ти знаєш? - продовжувала цікавитися вона. - Тих, кого знаю я.
– Ну, твій брат, до прикладу, перед тим, як стати Лайтвілдом, носив прізвище Доріуса. І всі знали його під іменем - Танаім Лейк. Інших Лайтвілдів ти й так знаєш, а того паскудника Кайроса я не памʼятаю.
Налурі зронила дзвінкий смішок, а Лео продовжував напружувати мозок, доки вони повільно крокували лісовою стежкою.
– Айріс Лінмей - вона залишила собі за прізвище імʼя матері. Кір Варна. Олімпія Ґрейтнес. Елам Амід-Айла. Емзар Туласі. Ілая Естер. Аолеон Яфетем. Мерелін Шем-Оз.
Дівчина уважно подивилася йому в очі і хлопцю здалося, що він бовкнув зайвого.
– Пробач, я перераховував усіх, кого ти приблизно можеш знати.
– Все гаразд, мене це вже мало турбує. - посміхнулася Налурі. - Тепер мене більше турбує, що я не запамʼятала жодного з них…
Тоді вони сміялися вже разом.