Розділ 16-й. Місце.

– Привіт! - Доріус обережно відкрив двері кімнати у житлі Цілителів і повільно зайшов до середини. - Тобі вже краще?
Танаім кивнув не відриваючись від сніданку. Тримав тацю на колінах схилившись над тарілкою та повільно пережовував кожен шматочок.
Чоловік вмостився на одному зі стільців і довго не знаходив, що сказати. Аж доки хлопець не закінчив з їжею та не відставив тацю на столик в узголівʼї свого ліжка.
– То що, дозволиш і далі бути твоїм батьком? - мовив надто невпевнено. 
– Доріусе, що це ти таке кажеш? - щиро здивувався Танаім.
– Пробач, просто… вчора ти ніяк не прокоментував моє зізнання, тож я вже було подумав, що ти страшенно на мене ображаєшся, синку…
– Вчора я не мав навіть сил аби до кінця перетравити цю інформацію, не те що роздавати коментарі. - засміявся хлопець. - Але скажу відверто, тобі таки вдалося мене шокувати. 
– Пробач… - тільки й зміг прошепотіти чоловік відводячи сумний погляд.
– Припини! - зупинив його Танаім. - Той вчинок був цілком правильним, ми обоє це знаємо. І я дуже вдячний, за те, як ти мене виховав, за все, чому навчив… ти був чудовим батьком і завжди ним залишатимешся.
– Ти навіть не уявляєш, як приємно одного дня почути такі слова! - вигукнув усміхнений Доріус.
Танаім подивився в його очі і раптом пригадав дитинство. Спогади, мов картинки, чітко постали перед очима. Він зітхнув й дав волю словам политися з вуст.
– Памʼятаю, коли мені було сім років і ми з тобою вперше відправилися до моря. Там, на узбережжі, була велика кількість мушель, яких мені так кортіло назбирати… і ти сказав тоді, що…
– Їх мільярди у світі! Але ти не знайдеш двох однакових. Кожна з них особлива та унікальна… - вражено прошепотів Доріус.
– «Як і ти, Танаіме. Ти особливий в своїй унікальності» - завершив Танаім фразу широко всміхаючись.
– Я й не думав, що ти досі це пам’ятаєш! 
– Памʼятаю… - кивнув головою хлопець. - Коли мені було дванадцять, я побіг до озера і спіткнувся на каменях…
– Ти тоді страшенно подряпав ноги, від колін аж до пʼяток! - вигукнув чоловік.
– І я тоді страшенно боявся, що ти лютуватимеш… - засміявся Танаім. - Але ти подивився мені в очі і сказав лише одну фразу: фізичний біль тимчасовий, муки совісті - вічні.
– Мені приємно, що ти запамʼятав. 
– Я тоді не одразу зрозумів, що ти мав на увазі. Лиш згодом усвідомив, що попри все повинен залишитися собою і жити по совісті так, аби не шкодувати про жоден свій вчинок.
– Саме про це я й хотів поговорити. - обережно почав Доріус. - Цей твій вчинок на полі бою кілька днів тому… гадаєш, та тварюка була варта твого життя, аби так необдумано ним ризикувати?
– Ми ніколи цього не дізнаємося. - розвів руками той.
– І, звісно, ти не пообіцяєш мені, що більше так не робитимеш… - зітхнув чоловік знаючи, що навіть запитувати не було сенсу.
– Я не можу такого обіцяти, пробач…
– Що ж, це було очевидно. Ти цілком і повністю успадкував характер Радеміра. - мовив він, кивнувши головою. - Аж моторошно, як сильно ти його нагадуєш.
– Що ж, оскільки я тепер один з Лайтвілдів, то сприйматиму твої слова за комплімент!
Обоє дзвінко розсміялися.

Новий день приніс нові відчуття. Налурі ще ніколи не почувалася настільки сильною та живою. І у неї є брат. Рідний. Сімʼя. Приємне тепло раз за разом розливалося в грудях, сягало серця і найглибших куточків душі.
Весь ранок вона тренувалася на межі своїх можливостей та з нетерпінням чекала обіду, коли нарешті зможе знову його побачити. Час пролетів швидко і дівчина поспішила до житла Цілителів.
Танаім саме закінчував свій прийом їжі, коли вона привіталася та зайшла до кімнати.
– Як почуваєшся? - вона вмостилася на кушетку навпроти. 
– Та ніби краще. Вчора проспав до самісінького вечора, тож пропустив лекцію від Лео, щодо своєї поганої поведінки. - втомлено посміхнувся той. - Але сьогодні вранці приходив Доріус і намагався виправити ситуацію, проте…
– Проте повчати тебе немає сенсу, тож і я не буду! - вигукнула Налурі посміхаючись.
– Хочеш прогулятися? - запропонував раптом Танаім.
– Еее… Ти впевнений, що маєш сили для прогулянки?
– Емзар наполягає залишитися ще на кілька днів, але орієнтуватися на свої відчуття. Гуляти не забороняють. - і додав, вловивши стурбований погляд дівчини. - Якщо буде погано - одразу повернемося.
– Ти бачив коли небудь родинне дерево Лайтвілдів? - мовила дівчина уважно розглядаючи обличчя хлопця.
– Еее… та ніби ні, а що? - здивувався він такому запитанню.
– Ти дуже на неї схожий. На нашу маму… Анну. - тихо мовила Налурі. - У тебе її яскраві зелені очі та світло-каштанове волосся. А от я зовнішністю більше вдалася до батька та його родини.
– Справді? Це так… дивно… - збентежено мовив Танаім не знаючи, які слова були б зараз доречними.
– Пробач… я просто пригадала портрети на стіні… все ще не можу звикнути… - тепер стало ніяково Налурі.
– Що маєш брата? - всміхнувся хлопець.
– Так, це трохи шокує… 
– Розумію, мені теж важко усвідомити. - Танаім підвівся. - Ходімо, хочу тобі дещо показати. 
Вони вийшли на вулицю і повільно направилися по стежині, що вела в бік лісу. В небі яскраво світило полудневе сонце і стояла тепла погода.
– До мене дійшли чутки, що ти більше не живеш у замку. Що відбулося? - запитав Танаім.
– А, ти про це? - зітхнула дівчина. - Я бачу, інформація розповсюджується напрочуд швидко. Проте, нічого приємного. Ми з Адріаном більше не разом. 
– Чому? Що між вами сталося?
– Ну, багато всього. Ревнощі, сварки, ми практично не розмовляли через мою постійну відсутність… а тоді він мені зрадив… і я більше не змогла там знаходитися. 
– Справді? От паскудник! - вилаявся хлопець. 
– Він ні в чому не винен… - стенула плечима Налурі. - Це Мерелін, здається, щось підлила йому, бо на ранок він сказав, що нічого не памʼятав з усього, що відбувалося. Проте, ці стосунки вичерпали себе ще до зради, тож я хоч і почувалася паскудно, але вимушена була його відпустити. 
– Мерелін? Не памʼятав нічого, кажеш? - Танаім задумався на кілька секунд. - Схоже на дію аморелії… але вона дуже рідкісна, росте високо в горах і її напрочуд важко дістати. На нас вона справляє легкий снодійний ефект, але на землян… ох… відключає свідомість і людина знаходиться ніби у сні, не здатна контролювати ні думки, ні дії. Цікаво, навіщо їй було вдаватися аж до такого?
– Не знаю, Танаіме. - зітхнула Налурі. - Але Айріс говорить, щоб вибити мене з колії. Це ніби як вистава для моїх нервів.
– Отже, не обійшлося без її Величності Ланії. - злісно мовив хлопець. - Ця жінка коли небудь таки втрапить у власну пастку! І Мерелін… ніколи б не міг подумати, що вона на таке здатна… а про які ревнощі йде мова? Ти що, ревнувала до неї Адріана? 
– Ні, не я… - завагалася дівчина. - Це він ревнував мене… до тебе. 
– До мене?! - здивовано вигукнув Танаім. - Та невже?!
– Так. Взагалі багато хто вважав, що ми не байдужі один одному. Айріс і Лео… доречі, про Лео. У мене була якась дивна розмова з ним. Він зізнався, що ти шалено в мене закоханий. 
– Еее… справді дивно, бо я ніколи не обговорював з ним тебе.
– Ну, він і не говорив, що ви спілкувалися. Лише згадав про друга, який має сильні почуття і що ніколи тебе таким не бачив, хоч знає з самого дитинства. 
– Але ми не знайомі з Лео від дитинства. Дитинство я провів з Айріс. - підозріло мовив Танаім. - А він взагалі родом не звідси і старший на вісім років. Йому тридцять три, памʼятаєш? А познайомились ми, коли мені було шістнадцять, він вже тоді допомагав Доріусу тренувати підлітків. 
– Еее… я про це не подумала… - замислилася Налурі. - Тоді про кого ж він говорив?
– Не знаю. - стенув плечима хлопець. - Але мої почуття до тебе набагато глибші. 
– Справді? - засміялася дівчина.
– Так! Як до найріднішої та найкращої у цілому світі сестрички! - і Танаім міцно обійняв її за плечі. Дівчина відповіла на обійми і вперше за довгий час відчула такий теплий спокій всередині себе.
– А як щодо Айріс? - поцікавилась Налурі, коли вони рушили далі. - Ти до неї щось відчуваєш? 
– Ну… - страшенно зніяковів він, але все ж відповів. - Я довгий час був закоханий в неї… ще у підлітковому віці.
– А потім що? 
– А потім наші шляхи розійшлися. - зітхнув хлопець. - Вона стала Хранителькою Віри, а я Воїном.
– Хіба це привід не бути разом? - здивувалася дівчина.
– Звісно, що ні. Проте, хто б наважився звʼязати зі мною своє життя?
– Це ти зараз про що? - не зрозуміла вона.
– Налурі, я щодня граю в ігри зі смертю. - тихо мовив Танаім. - Та й почуття Айріс скоріше за все давно згасли. 
– Знаєш, твої ігри зі смертю не зупинили її кинутися в саме пекло і допомогти Лео тебе витягти! 
– Що?! - не повірив хлопець. - Це вона допомогла мене врятувати?! Я навіть не здогадувався… Лео нічого не говорив про це. Та й вона також… 
– Ну, не знаю. - розвела руками Налурі. - Може не хотіла, щоб ти знав. Але що, як я скажу тобі, що почуття Айріс не згасли, а навпаки зміцніли?
– Ти серйозно зараз? - він вражено пронизував її поглядом. 
– Так, Танаіме! - всміхнулася дівчина. - Але спробуй тільки зізнатися, що це я тобі розповіла і, клянуся, я тебе вбʼю! Не дивлячись, що ти мій брат! 
Хлопець розсміявся і легенько штурхнув сестру ліктем в плече. 
Через кілька хвилин лісова стежка вивела їх прямісінько до вже знайомого озера на піщаний клаптик берега і Налурі раптом пригадала розмову з Лео, що відбулася тут на світанку, на холодному камені, та нарешті усвідомила про кого саме говорив тоді хлопець.
– То, куди ми йдемо? - поцікавилася зрештою вона. 
– Я хотів показати тобі це місце ще з того дня, відколи ми прибули на Саулейру. Але постійно щось заважало… 
– Ти про озеро? - не зрозуміла дівчина.
– Ні, ходімо далі. Ти повинна сама це побачити.
І вони рушили стежкою, що ховалася між зарослями трави та кущів та вела до протилежного берега туди, де був водоспад. Те, що він приховував невелику ущелину, Налурі помітила ще минулого разу, коли робила в озері свій заплив, але не придала цьому значення. Тепер, коли вони підійшли ближче було добре видно, що вхід до печери приховувався з одного боку камʼяним виступом. Тож вибравшись на ще один валун вони пройшли між холодним потоком води і стіною та опинилися прямісінько в проході ущелини, розміри якої дозволяли протиснутися одній людині. Танаім рушив вперед першим і простягнув руку дівчині.
– Не бійся. Тут тільки спочатку темно.
Ступаючи крок за кроком в суцільному мороку та тримаючи долоню брата вона відчула легку паніку та приступ клаустрофобії, якою ніколи не страждала. Але через кілька метрів він заговорив і Налурі стало легше.
– Я знайшов його, коли мені було дванадцять років. І воно притягнуло мене до себе ніби магнітом.
Ще через кілька метрів темрява почала поступово розсіюватися. Спочатку здалеку показалася тільки смужка світла, яка при наближенні ставала чіткішою. Тунель, яким вони пройшли закінчувався глухим кутом, світло проступало збоку і повернувши за ріг Налурі вражено зойкнула. Перед очима розкинулося величезне підземне приміщення. Його важко було назвати печерою, кімнатою або навіть чимось подібним. Вони опинилася ніби в середині якоїсь сфери. Гладенькі стіни відливали білосніжним кольором, як і висока кругла стеля, але дівчина ніяк не могла знайти джерела цього світла. Так, ніби сама сфера світилася зсередини. 
– Танаіме, це воно… - мовила нарешті Налурі, коли до неї повернулася здатність говорити. - Це те саме місце, що так часто мені снилося…
– Справді? Отже, я не помилився.
– Так, я відчуваю його. Це точно воно. - дівчина відчула як серце почало швидше битися.
Єдине, що містилося в цьому приміщенні - невисокий відкритий колодязь по центру, ззовні обкладений простим камінням. Вона з острахом рушила вперед, але не наважилася торкнутися до нього, коли підійшла ближче. Обережно заглянувши всередину Налурі вражено відкрила рот від здивування. Колодязь наповнювала субстанція, що важко піддавалася опису. Щось середнє між водою та газом нагадувало чи то емульсію, чи то суспензію. Єдине слово яке прийшло на думку, щоб охарактеризувати вміст - плазма.
Вона кілька хвилин заворожено дивилася, як переливається різними кольорами ця газоподібна рідина і все ще не могла підібрати слів.
– Ти… ти це бачиш? - прошепотіла дівчина до брата, що також підійшов ближче. 
– Бачу що? - не зрозумів хлопець. 
– Цю ніби… воду. - вона показала пальцем в колодязь.
– Воду? Еее.. я нічого не бачу, Налурі. - збентежено мовив Танаім. 
– Як же не бачиш?! - вражено вигукнула дівчина. - Ось же вона! Вирує і світиться золотом, сріблом і… і усіма кольорами… і кипить…
Налурі почала важко дихати від паніки, що охопила її. Ну, як він міг цього не бачити?
– Пробач… - заспокійливо мовив хлопець і легенько поклав долоню їй на плече, щоб допомогти вгамувати емоції. - Може, підемо назад? 
Але вона не зрушила з місця. Натомість ризикнула простягнути руку і торкнутися каменю, яким був обкладений ззовні колодязь. Дівчина могла б заприсягтися, що відчула серцебиття. Отже, вона не помилялася. Місце, що так часто їй снилося, дійсно містило в собі життя, хоч це й неможливо було пояснити. Вона відчувала та глибоко усвідомлювала цей факт.
– Розумієш… воно наче живе… - зробила вона спробу передати свої враження. 
– Еее… гаразд, добре… я тобі вірю. - ніяково озвався Танаім. - А тепер, може повернемось? 
Налурі стояла непорушно кілька довгих хвилин, а тоді ніби випірнула з думок, що віднесли її свідомість на глибину та нарешті подивилася в очі брату. 
– Так, ходімо. 
– Ти була мов загіпнотизована! - вражено мовив хлопець, коли вони опинилися на вулиці і попрямували тією ж стежиною, що вела до виходу з лісу. 
Дівчина все ще блукала думками далеко звідси, але вже добре усвідомлювала, що відбувається.
– Танаіме, здається я розумію, що це за місце. Це місце Сили! Ось, де вона має проявитися. Ось, чому мене так тягнуло туди! 
– Ну, якщо ти це відчуваєш, то значить так воно і станеться.