Розділ 15-й. Зізнання.

Дівчина різко зупинилася. 
– Еее… Чекатиму на вас в їдальні, Ваша Величносте. - вклонився Лео і зайшов до приміщення ігноруючи чоловіка.
– Я скрізь тебе шукав, проте мені підказали, що саме тут ти проводиш більшість часу, тому вирішив просто чекати доки не зʼявишся. - мовив Адріан та зробив кілька кроків на зустріч. 
Але Налурі виставила вперед руку, жестом даючи зрозуміти, щоб він не наближався. Тож чоловік вимушений був зупинитися.
– Я знайшов ось це… - він тримав пальцями її обручку. - Після того, як прокинувся вранці у ліжку з Мерелін. 
Адріан зітхнув, а дівчина вражено мовчала. Вона не знала, що відповісти, бо не очікувала нічого подібного. Налурі очікувала вибачень, каяття і може навіть трохи сліз, але точно не спокійного розміреного тону, ніби це відбулося з кимось іншим, а не з ним. Ніби він просто описував нецікаві факти з чийогось чужого життя.
– Я нічого не пам’ятаю, Лорі. Клянуся… - опустив очі Адріан. - Ніби був пʼянющим до втрати свідомості, хоча й краплі алкоголю не випив. Памʼятаю, що чекав тебе… памʼятаю, як пив якийсь чай… а тоді - нічого… ніби в моїй голові натиснули вимикач і світ навколо поринув в туман! Моментами навіть здавалося, що це я з тобою кохаюся… 
– Ох, напрочуд романтично… зраджувати та уявляти мене. - нервово всміхнулася дівчина і пригадала слова Айріс про те, що Мерелін могла навмисно затягти його в ліжко.
Ось воно - підтвердження. Його чимось накачали. Але навіть таке усвідомлення не принесло їй полегшення. Натомість прийшла дивна байдужість. Якраз про неї дівчина й не забарилася повідомити.
– Проте, мені байдуже, Адріане, чого там тобі підлили! Твої пояснення нічого не змінять!
– Я знаю. Саме тому прийшов не просити пробачення, а дізнатися: це кінець? - він підніс вгору руку, якою стискав її обручку. - Між нами? 
Налурі не відповіла, тільки важко зітхнула. Їй знову захотілося зникнути. Якомога далі і назавжди. 
– Цей кінець настав набагато раніше, правда? Відколи ті хлопці забрали тебе з Землі… - продовжив чоловік зважуючи кожне слово. - Я кохав тебе, Лорі. А ти мене? Хоч трішки?
– Кохав… це теж минулий час, Адріане. Мені дуже боляче усвідомлювати, що я тебе втратила, справді. Востаннє мені було так боляче, коли загинули батьки. 
– Але ти не відповіла…
– Ти був моєю найріднішою людиною. - мовила вона і попрямувала до дверей. 
– Але не коханою… - прошепотів чоловік сам до себе. І додав голосніше. - Знаєш, я хотів би повернутися додому. Це твій світ, а не мій. Я ніколи не стану для них своїм. 
Налурі обернулась вже у дверях.
– Поговори, будь ласка, з Доріусом, чому твоє повернення неможливе, по крайній мірі найближчим часом. Він все детально поясне.
І дівчина закрила за собою двері рушивши вперед довгим коридором до їдальні. Вона не мала ні сил, ні бажання думати про те, що сталося. А тим більше про свої почуття.
Лео вже сидів за столом і снідав. Вона набрала в тарілку всього і побільше. Налила склянку кокосового молока і приєдналася до хлопця.
– Все гаразд? - поцікавився він згодом.
– Так… - зітхнула Налурі, доїдаючи порцію. - Але… здається, мені немає тепер де жити. Не хочу вертатися до замку.
– Жартуєте? - мало не розсміявся Лео. - Та у нас повно місця. Вам виділять кімнату, де захочете. Ви можете жити з Цілителями, Хранителями Віри чи навіть з Воїнами. Серед нас також є багато жінок. І у них завжди приємніше пахне…
Дівчина мало не плюнула молоком, якого саме набрала до рота, так смішно їй стало від його підбадьорливих слів. 
– Пробач… - закашлялася вона. - Весь час забуваю, що ви ділитесь усім і допомагаєте один одному. 
– Ну, така вже наша природа…

В тренувальній залі знову було людно. Налурі привіталася з Еламом та Раміїлом, помахала здалеку Кіру.
Тримати зброю цього разу було набагато приємніше і легше. Дівчина відчула могутність в руках і стиснувши палицю помітила, що блискавка, яка пройшлася по ній з одного кінця до іншого, ніби вийшла з її власної долоні. 
– Енергія світла підсилює ваші внутрішні відчуття. - пояснив Лео у відповідь на її запитальний погляд. - І навпаки: сила, що в вас робить зброю ніби живою. Спробуйте. 
– Це просто неймовірно… - вражено мовила вона.
Хлопець пішов в атаку і Налурі ще ніколи не відчувала себе настільки майстерною. Вона відбивала удар за ударом, аж іскри летіли навсібіч. 
– Чудово! А тепер спробуйте, як на озері. - всміхнувся Лео.
– Що? Ні, я не зможу… - зітхнула вона оглядаючись по боках. - Це безпечно робити тут? Може, варто вийти на вулицю аби нікого не поранити?
– Все гаразд, ми будемо робити це не настільки сильно, не хвилюйтеся. - заспокоїв посміхаючись хлопець. - Уявіть, що зброя, це продовження ваших рук. Відчуйте, як внутрішня сила перетікає з долонь у палицю… - підказував він. - Зосередьтеся і просто повірте в це. Дозвольте вашій свідомості вийти за межі тіла, гаразд?
Після кількох невдалих спроб, Налурі досягла невеликого успіху. Вона подумки повторювала слова Лео в голові і при черговому ударі мало не знесла хлопця з ніг потоком енергії, що нестримно вирвався з її долонь та підсилювався палицею. 
Він встиг заблокувати випад, але був приємно вражений, як майстерно вона опановувала нову здібність. Тепер дівчина з захватом хапалася за мечі та списи, не відпочиваючи ні хвилини. Проте, за кілька годин напруженого поєдинку, коли до обіду залишалося зовсім трохи, вона все ж знесилено впала на підлогу. 
Налурі б ніколи не змогла пояснити собі чому вона зробила те, що зробила далі, як і пів сотні інших людей, що стали свідками цієї сцени, але викид емоцій був настільки сильним, що дівчина просто не зуміла стриматися. 
Вона схопила найближчу до неї палицю і щосили вперіщила по манекену, що стояв біля стіни. А тоді ще і ще. Вона била і кричала, і задихалася від болю в грудях, і знову била, руками, ногами, палицею, доки він не відламався біля основи і не повалився додолу. Але і тоді Налурі не зупинилася. Вона щосили гатила лежачий манекен, доки з очей не полилися сльози. Тоді дівчина знесилено впала на коліна і нарешті випустила палицю з рук. Подивилася на свої долоні, які почервоніли і вже почали пекти та важко зітхнула. 
Лео, що стояв поруч ці кілька хвилин з відкритим ротом, підійшов ближче, але заговорив лише тоді, коли вона припинила плакати. Всі інші поступово повернулися до своїх справ і ніхто не наважився втрутитися. Адже налурійці дуже поважали особисті кордони і зараз вона була їм неабияк вдячна за цю рису характеру. 
– То, це називається істерика? - прошепотів хлопець. - Я, здається, такого ще не бачив…
– Це називається прощання з минулим, Лео. - мовила вона й підвелася.
– Я так розумію, що вам краще не зраджувати… - зробив він спробу пожартувати.
Дівчина сумно всміхнулася і поглянувши на повалений додолу манекен важко зітхнула.
– О, не хвилюйтеся, його полагодять! - махнув рукою хлопець. - Гірше було б, якби на його місці опинився Адріан…
Налурі майже розпливлася у вдячній за підтримку усмішці, як раптом в дверях зʼявилася Айріс. Вона швидким кроком перетнула залу і зупинилася біля друзів.
– Не змогла з вами звʼязатися. - дівчина кілька секунд переводила подих тримаючись за груди. - Танаім… отямився. І Доріус вже там, він хоче з вами поговорити.
У Налурі ніби камінь з душі впав, так сильно їй захотілося нарешті його побачити. Лео теж полегшено зітхнув.
– То що ми стоїмо, ходімо. - мовив хлопець.