Розділ 14-й. Внутрішня сила.

Світанок настав дуже швидко. Від випитого натщесерце алкоголю в Налурі дуже боліла голова. Але на цьому симптоми похмілля закінчувалися. Айріс виявилася ще міцнішою і виглядала так, ніби й не займалася «лікуванням поранених душ». 
«Видно та мамардіка була дуже якісною…» - подумалось Налурі.
Вони скрутили ковдри і вирішили, що пора повертатися. Дійшли до житла Цілителів і Айріс запропонувала перевірити, як почувається Танаім. Але дівчина не змогла зробити кроку навіть на поріг. Натомість вона, посилаючись на те, що треба іти на тренування та ще поснідати, швидко зникла за рогом будівлі. 
Налурі почувалася розбитою вщент. Після зізнання подруги вона б не наважилась знову прийти до Танаіма, а після зради Адріана не могла йти і до замку. Єдине місце де можна було б виплестути емоції - спортивна зала тренувального корпусу, але й туди їй зараз не хотілося. Все, чого хотілося - зникнути. Піти кудись далеко, де б її ніхто не знайшов. І вона обрала іншу стежку - ту, що вела до лісу. 
Почалося літо і все навколо буяло зеленню, свіжістю та неймовірною красою. За два тижні їй буде двадцять пʼять. І стільки ж вже пройшло часу, відколи життя її безповоротно змінилося і більше ніколи не стане колишнім. Дівчина довго блукала, багато думала та споглядала красу лісу. Зрештою навіть трохи встигла злякатися, бо не знала чи зможе знайти дорогу назад, але раптом почула шум води і не роздумуючи пішла на звук. У неї є матриця, тож навіть якщо заблукає, повідомить комусь і її знайдуть - подумала вона так, сміливо попрямувавши вперед. 
Минуло зовсім небагато часу, як стежка привела до озера. Невеликого, але такого прозорого, що дівчина могла чітко бачити дно на кілька метрів попереду себе. Протилежний бік водойми виглядав більш камʼянистим, ніж той маленький клаптик піску, що шарудів під ногами. Кілька великих і пласких валунів так і манили забратися на них і погрітися на сонечку. А ще водоспад з невисокої скелі, що омивав деяке каміння і приховував невеликий виступ у печеру. Він нагадав такий бажаний зараз душ, хоча й напевно прохолодний. 
– Те, що треба… просто ідеально… - прошепотіла Налурі та швидко скинула з себе одяг, який не міняла з відучора, і залишилася в самій нижній білизні.
Їй раптом захотілося не просто скупатися, а допливти до протилежного берега. Ціль була така бажана, що захоплювала дух. І дівчина впевнено зайшла у воду. Холодну, ніби з льодом, але таку цілющу, ніби відчуваєш полегшення в кожній клітині тіла. Вона заходила поступово і так само поступово відступав головний біль.
На середині озера стало важко і Налурі вирішила перевести подих розкинувшись на спині. Блакитне небо в горі і білі хмаринки, ніби човники пливуть у безмежному океані. Вона зробила спробу відчути те, про що говорила Аолеон, відчути навколо себе життя, заглянути в своє серце. Але чомусь не змогла знайти там Любові, про яку говорила жінка. В ту саму мить їй стало невимовно прикро та навіть сумно, і дівчина попливла далі, але вже швидше. Ледве вибралась на великий камінь і залишилася лежати на животі кілька хвилин, відновлюючи важке дихання. Тоді підвелася на ноги й мало не скрикнула від неочікуваності. Зовсім поруч стояв хлопець, у самих шортах. Одяг та зброя недбало валялися на землі.
– Лео? Що ти тут робиш?! - вигукнула Налурі. Їй стало страшенно ніяково. - Я ж не одягнена!
– Перепрошую, Ваша Величносте, та це ви вторглися на мою територію. - всміхнувся він і підійшов ближче протягуючи дівчині свій плащ. - Я робив свій ранковий заплив трохи раніше за вас.
– А, ну так, дійсно… пробач… і дякую. - Вона швидко загорнулася в одяг. Такий самий плащ був у Танаіма, коли він любʼязно поділився ним в лісі на Землі. 
Напевно, це частина їх військової форми, подумалось Налурі. Дівчина сіла на камінь і мовчки поклала голову на коліна намагаючись зібратися з думками, що мов скажені вирували тепер у мозку.
– Ви дуже засмучена… що трапилося? - тихо запитав Лео. 
– Справді? Так помітно? - вона зірвалася на крик, сама того не очікуючи. - Ну, навіть не знаю! Мій чоловік трахається з іншою жінкою в нашому ліжку! Даркони намагаються знищити весь світ! І ще серед нас є зрадник, який бажає мені смерті! Танаім у комі! Аолеон говорить, що я повинна пізнати Творця і відчути в собі Вищу Любов! А я не відчуваю ні того, ні іншого! При цьому всі навколо покладають на мене свої останні надії, ніби на Мессію з небес, що прийшов їх врятувати! Тож, мабуть так, я трохи, зовсім трішечки, засмучена!!!
– І зла… - прошепотів Лео так, щоб вона не почула. 
– Пробач… - тихо мовила Налурі, відчуваючи хвилю сорому, що раптово накрила з головою. - Я не повинна була кричати… ти ж не винен…
Вона закрила долонями обличчя і проковтнула важкий клубок, що підкотився до горла. Від крику воно трохи боліло, але здається стало легше на душі. Хлопець підійшов ближче і опустився поруч. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, дивлячись на блакитну гладь води, а тоді він невпевнено заговорив.
– Знаєте, ви дуже сильно подобаєтесь моєму другу…
– Ой, Лео, будь ласка, я зовсім не налаштована зараз слухати про кохання… - мовила вона благальним тоном, здогадуючись, що він говорить не про кого іншого, як про Танаіма. 
– І, все ж таки, дозвольте сказати, бо іншої можливості може й не бути. - наполіг той і продовжив. - Хоча, слово «подобаєтесь» не зовсім підходяще. Я б сказав, що він до нестями у вас закоханий. Я знаю його з самого дитинства, але ніколи таким не бачив! Ні до жодної жінки він ні разу не відчував того, що відчуває до вас і це зводить його з розуму! Це надзвичайно сильне та глибоке почуття, яке навіть описати важко… коли бажаєш для коханої тільки щастя… коли зробиш все, аби її захистити… коли світ без неї не існує, як і ти сам… коли палаєш від ревнощів, як тільки бачиш її з іншим, і серце розривається на шматки, коли усвідомлюєш, що вона тебе не кохає…
– Еее… я не… я навіть не знаю, що сказати… - прошепотіла Налурі, коли хлопець закінчив свій монолог. Вона була надзвичайно вражена та дійсно не уявляла, які слова могли б бути доречними. 
– Не потрібно нічого говорити. - всміхнувся Лео. - Просто хотів, щоб ви знали.
Дівчина довго мовчала і він не наважився втрутитися в цю тишу - в її роздуми. Зрештою вона заговорила першою. 
– Знаєш, за чим я найбільше сумую там, на Землі? - мовила замріяно кидаючи погляд в блакитне небо над головою. 
– За чим же?
– Музика… - зітхнула вона. - Коли було по особливому важко, я брала навушники і вмикала плеєр на повну гучність. Йшла, куди очі бачать… довго гуляла чи бігала і ставало набагато краще. 
Хлопець не до кінця розумів тих слів: «навушники» і «плеєр», але не став розпитувати.
– Яка музика вам подобалась? - натомість запитав він.
– Легка… красива… і завжди про любов. - засміялася Налурі.
– Ви кохаєте свого чоловіка? 
Це вже вдруге їй ставлять подібне питання. Дівчина відчула дежавю і в грудях знову важко стислося серце. 
– Айріс каже, що ні. Вона провела якийсь свій аналіз і дійшла висновку, що Адріан був мені тільки другом. А відколи ви троє зʼявилися на порозі мого дому, наші з ним стосунки взагалі зійшли нанівець. 
– Що ж, у мене немає причин не вірити Айріс. - всміхнувся Лео. - А як щодо Танаіма? Його кохаєте?
І це питання їй також вже задавали. І точно так само воно озвалося болем.
– Та що ви всі вчепилися до того кохання?! - вигукнула, не стримавшись Налурі. - Ніби воно сенс життя! Ніби не можливо жити не кохаючи взагалі?
– Але, саме так і є! Воно дійсно сенс життя. Ми створені Любовʼю та з Любові, як і все навколо нас. Любов Творця до свого творіння дає йому Життя, Любовʼю творяться світи у нескінченному Всесвіті, і саме Любов наповнює просторово-часову матерію ніби наймогутніша енергія, ніби найвища рушійна Сила. 
Дівчина здивовано подивилася на хлопця з відкритим ротом і широко розплющеними очима. Вона набрала в легені повітря і змогла лише видихнути.
– Любов… Сила… про щось таке говорила й Аолеон… - думки самі зірвалися з язика.
– Сумніваюся, що вона може помилятися. - всміхнувся Лео. - То як щодо ваших почуттів?
– Ти про Танаіма? - зітхнула Налурі. - Не знаю… я відчуваю якийсь дивний, незрозумілий мені звʼязок, але…
Раптом вона замовкла та уважно подивилася в обличчя навпроти. 
– Божечки… і навіщо я тобі це розповідаю? Лео, ну ти даєш!
На мить їй стало страшенно незручно та ніяково. Хлопець ніби гіпнотизував свідомість і Налурі здивувалася, як легко було йому відкриватися, ніби розмовляєш з найкращим другом. 
– Все гаразд, не хвилюйтеся. - всміхнувся той. - Я вмію зберігати таємниці.
Але дівчина не наважилася продовжити розмову, натомість знову поклала голову на коліна та почала розглядати водну блакить, в якій відображалося небо й білі хмаринки.
Лео тим часом підвівся та пішов туди, де лежали його речі. 
– Знаєте, а ми ж тут зовсім одні! - озвався він голосно, підіймаючи з землі свій меч. - І ви без зброї…
– Ага, так. І що? - вона навіть не дивилась в його сторону, тож зовсім не усвідомлювала, що той має на увазі. 
– А те, що крик про допомогу ніхто не почує…
Налурі нарешті повернула голову та подивилися на Лео, а тоді швидко підвелася. Так різко підскочила на ноги, що мало не спіткнулася на вологому камені.
Хлопець виставив перед собою меч і повільно підійшов ближче. Він хитро посміхався та пильно дивився їй в очі. Дівчина позадкувала, не в змозі до кінця осягнути те, що відбувалося. Вона просто не вірила, що той, хто кілька хвилин тому говорив про Любов такими словами, збирається зробити цей абсолютно протилежний вчинок.
– Лео, ти чого? Якщо це якийсь жарт, то припини, будь ласка… - вона намагалась мʼяко всміхнутися, але не змогла.
– Це не жарт. Я справді можу вас вбити. І хто мені завадить? Зараз вам ніхто не допоможе, ніхто не почує… 
Налурі пригадала недавню дивну поведінку хлопця, той погляд, від якого шкірою пробігав холодок і усвідомила, що їй не здалося. Серце важко стислося від страху і пропустило кілька ударів, але вгамувати емоції ніяк не вдавалося. Невже він може бути зрадником? Він заодно з Ланією? Мерелін? Дарконами? Ні, цього не може бути! Доріус йому довіряє! Вона відмовлялася вірити, але дії хлопця були красномовніші за слова. Невже він увесь цей час так гарно грав свою роль?
– Лео, будь ласка, мені страшно… - задихаючись мовила дівчина і зробила ще кілька кроків назад.
Але хлопець підійшов надто близько - майже впритул - і торкнувся кінчиком свого меча спочатку її волосся, тоді шиї, тоді плечей.
Ніби граючись Лео водив гострим лезом по шкірі, відкинувши край розстебнутого плаща, та спускаючись ним до грудей в області серця. Він уважно слідкував за своїми рухами, не відриваючи погляду від її тіла.
В Налурі затремтіли коліна, а в очах зібралися зрадницькі сльози. 
– То зупиніть мене… - криво всміхнувся Лео та різко замахнувся мечем. 
Проте дівчина встигла виставити руки вперед і щосили відштовхнула від себе хлопця. Лео підлетів на кілька метрів вгору і шубовснув в озеро.
Вона навіть не одразу зрозуміла, що сталося. Подивилася на свої долоні і тільки через хвилину усвідомила, що насправді навіть не торкалася його тіла. 
– Ну, і як відчуття? - голова Лео зʼявилася над водою. 
– Неймовірно… - прошепотіла Налурі. - Що це було? 
– Це була ідея Танаіма. 
– Що ідея Танаіма? - зовсім не зрозуміла дівчина.
– Трохи налякати вас, щоб простимулювати… - він почав виходити з води прямуючи до берега.
– Трохи?! Ти називаєш це трохи?! - закричала вона не приховуючи гніву, що хвилею прокотився тілом.
– Я мав би зробити це ще раніше. В той день, коли ми тренувалися разом, памʼятаєте? Проте, не наважився… 
– Лео, ти… Ніколи так більше не роби, чуєш! - продовжувала злитись Налурі. - Ти ж міг поранитися… 
– Добре, що тут вода, а не чотири стіни, правда? - він почав одягатися в свій чорний однострій. - Хоча мене дивує, що навіть після такого, ви все ще хвилюєтесь за мене.
– Так, знаєш, я ж цілком серйозно подумала, що ти зрадник і хочеш мене вбити! - вона важко дихала тримаючи обидві руки на грудях.
– Ох, подивіться в мої очі, Ваша Величносте… Хіба я можу бути зрадником? - всміхнувся хлопець. - Максимум на що здатен, збрехати молодшому брату, що всю полуницю в їдальні зʼїв хтось інший, а не я сам. Він теж дуже її любить…
– У тебе є брат? - здивувалася Налурі.
– Так, і ви його знаєте. Це Раміїл, йому тільки вісімнадцять. 
– То от кого він мені нагадує! А я все ніяк не могла зрозуміти.
Дівчина пригадала світловолосого, високого хлопця, що був таким схожим на брата.
– А ваші батьки? - обережно запитала дівчина, боячись почути, що ще чиїхось батьків вбили даркони. 
– Вони обоє теж Воїни, але живуть не тут. Охороняють один з контрольованих Земних порталів на іншому континенті. - відповів Лео. - То що, ходімо тренуватися аби закріпити результат? 
Дівчина знову подивилася на свої долоні і пригадала неймовірне відчуття сили в руках. Невже це саме те, про що всі говорили?
– Еее.. гаразд. Тільки мої речі залишилися на іншому березі. 
– Тут є стежка, ходімо. - повів за собою хлопець.
– То це вона, так? - запитала через кілька хвилин Налурі, коли вони йшли вздовж берега пробираючись через зарослі кущів і трави. - Вища Сила?
– Ні, не Вища. Це ваша внутрішня сила, якою наділений кожен Воїн Світла.
– То ви всі теж так можете робити?
– Більшість може. Але не подумайте, що ми з пелюшок володіємо телекінезом. Це не так. Внутрішня сила розвивається поступово і вимагає великої праці та зусиль. У когось здібність проявляється раніше, ще в підлітковому віці, а комусь потрібно більше часу практикуватися. Це залежить від усвідомлення власної природи, від того наскільки міцний звʼязок з рештою Всесвіту. Це ніби вихід свідомості за межі мозку і вихід душі за межі серця. Проявляється в кожного по різному.
– Вау! Це так неймовірно! - вражено мовила Налурі. 
Через кілька хвилин стежка привела їх до протилежного берега і дівчина побачила місце, де залишила свій одяг. 
– Відвернися, будь ласка. - попросила вона хлопця і той, всміхнувшись, виконав прохання.
Налурі швидко переодяглася у свій спортивний костюм і повернула плащ Лео. Вони попрямували іншою стежиною, що вела через ліс до поля і назад до замку. По дорозі дівчина не переставала розпитувати те, що її цікавило.
– То ти теж так вмієш робити? Відштовхувати все від себе на кілька метрів не торкаючись, тільки однією силою думки?
– Так, це дуже допомагає нам у бою. В звичайному житті ми, звісно, не користуємося цією здібністю. Але саме тому у нас такі маленькі втрати у сутичках з дарконами. Я ж говорив вам, що наші Воїни дуже могутні, памʼятаєте?
– Ага, це дійсно вражає! - мовила дівчина. - І що, кожен налурієць може цьому навчитися, якщо захоче?
– Кожен, хто обрав Шлях Воїна Світла зрештою опановує цю здатність. Тобто, діти не обовʼязково наслідують своїх батьків. Хтось може народитися в сім’ї Хранителів Плодів і стати Хранителем Віри. Хтось виховується серед Цілителів, а стає Воїном. Яскравий приклад тому ваш дядько Тамір - батько Маркуса, який відмовився від Правління Саулейрою та пішов працювати в поле. Це свідомий вибір. Приблизно з дванадцяти років ми вже відчуваємо своє внутрішнє покликання і починаємо до нього готуватися аж до самого повноліття.
– Але чому я змогла так неочікувано застосувати цю силу, якщо до неї готуються роками? - не розуміла Налурі. 
– Страх. Викид адреналіну в кров. Таке теж буває. Я знаю випадки, коли вперше внутрішня сила проявилася саме на полі бою. Хлопець вже зовсім зневірився, а тоді відкинув десятьох дарконів, що оточили двох його друзів, на три метри вгору, і врятував їм життя. - всміхнувся Лео. - Зрештою ви ще й на половину землянка і хто знає, як вона проявилась би у вас. Але це тільки підтверджує той факт, що ви здатні на більше. І не повинні сумніватися, що обрані для Вищої Сили.
– Чому в тренувальному центрі я не бачила нікого з такими здібностями? - задумалась дівчина.
– Там тренуються ті неповнолітні Воїни, хто ще не опанував своє внутрішнє єство. Бо все починається з фізичної підготовки тіла. - продовжував пояснювати хлопець. - Після цього тренування відбуваються переважно на відкритому просторі, в умовах ближчих до поля бою - серед лісу, поля, або біля річки - кому як зручно. Чотири стіни, памʼятаєте?
Налурі подумала про те, що спортивна зала, якою б великою вона не була, точно не годилася для літаючих в повітрі людських тіл.
– А як щодо дарконів? Вони теж володіють таким… телекінезом? 
– На наше щастя ні. - всміхнувся Лео. - Проте, вони переважають чисельно. На одного нашого Воїна іноді буває не менше двадцяти їхніх. Лізуть ніби таргани з усіх дірок. І ще отруєна зброя. Достатньо лиш невеликого порізу, щоб збити налурійця з ніг. Тому саме наша внутрішня сила - це великий Дар. І зараз вам, як ніколи, потрібно розвивати його далі. 
Дівчина пригадала те неймовірне відчуття в долонях своїх рук і подумала, наскільки ж могутньою має бути Вища Сила, якщо внутрішня вже така потужна.
Налурі не помітила як швидко вони дісталися виходу з лісу, а згодом і спустилися з пагорба. До тренувального корпусу залишилося зовсім небагато шляху. 
– Знаєш, я вчора весь день майже нічого не їла, тож мабуть не зможу і зброї в руках нормально тримати. - зітхнула дівчина, коли вони вже майже підходили до будівлі. - Ми можемо спочатку поснідати? 
– Звичайно! Я теж ще не снідав. - всміхнувся Лео. - Люблю плавати в тому озері на світанку. 
– Ну й екстремальні в тебе водні процедури, якщо бути чесним! Там же вода холоднюща, як…
Проте Налурі не закінчила фразу. Вона замовкла і відкрила рот від здивування коли побачила того, хто стояв при вході до тренувального центру.
Біля дверей її чекав не хто інший, як Адріан.