Розділ 13-й. Випити любов.

В тренувальній залі було зовсім пусто. Налурі подумала, що всі напевно зараз зі своїми рідними чи пораненими. Допомагають або просто святкують перемогу. Повертатися в замок їй не хотілося, турбувати Айріс теж - нехай подруга відпочине. Дівчина вирішила розімʼятися. Спочатку зробила розтяжку усіх мʼязів тіла, а тоді взялася намотувати кола по залі.
Після досить тривалої пробіжки помітила, що хтось залишив ножі на підлозі, і їй стало цікаво чи зможе вона їх метати. Звісно, жодного влучного попадання у спеціально відведене місце на стіні не було. 
Налурі ще трохи пробігала і навіть побоксувала з манекеном, доки голод і спрага не здолали її в кінець. 
Доріус ще не вийшов на звʼязок, отже Танаім без змін. Дівчина втомлено попрямувала в їдальню, де також нікого не було, і змогла знайти лише якісь фрукти та навіть трохи соку.
Через півгодини її самотніх роздумів у їдальні нарешті зʼявився Доріус та опустився на стілець навпроти.
– А в замку зараз бенкет на честь нашої чималої перемоги та значно більше їжі. - показав пальцем у тарілку, де лежали кісточки вишень та один недогризок яблука. 
Вона сиділа з опущеними очима не в змозі нічого відповісти, тільки ніяково стенула плечима.
– Ти сумна. Що сталося?
– Посварилася з Адріаном. Він такий… нестерпний. - зітхнула дівчина. - Ніякої підтримки! 
– Ну, його можна зрозуміти. Він же почувається зовсім чужим в нашому світі. Приблизно як ти почувалась чужою серед людей на Землі. Хіба не так?
– Я… я про це не подумала… - здивовано вигнула брови Налурі. Вона ж бо за весь час ні разу й не поцікавилася почуттями чоловіка.
– А ти спробуй поставити себе на місце Адріана. - спокійно продовжив Доріус. - Він покинув рідний дім, батьків, друзів та колег, залишив все своє звичне життя. І вимушений бути тепер тут, бо сам він не зможе повернутися назад. 
– Чому це? - дівчина не до кінця зрозуміла, що має на увазі Доріус. 
– Налурі, ви покинули Землю близько двох тижнів тому. А отже, вже вважається безвісти зниклими. Як гадаєш, що знайшла поліція у вашому домі? - зітхнув чоловік ставлячи риторичне питання, що не потребувало відповіді. - Правильно, нічого. Телефони та речі на місці, авто в гаражі і жодних слідів боротьби. Ніби ви двоє просто розчинилися в повітрі. А тепер уяви, що Адріан раптом повернеться сам, без тебе. Як він поясне, де був? Що відбувалося? І головне: де ти? Скаже правду і йому загрожує психлікарня. Не скаже нічого - вʼязниця і пошуки твого тіла.
– Знаєте, Доріусе, я зовсім про це не думала. - дівчина потерла лоба долонею і відчула неабияку стурбованість після слів чоловіка. А ще легкий сором, бо саме через неї Адріан застряг у світі такому для нього чужому.
– Це тому, що ти не була настільки привʼязана до Землі, а отже легко з нею попрощалася. Не залишилось нічого й нікого, щоб тебе там тримало. Твій дім тепер тут, але не для Адріана. Згодом йому може стати ще важче і він вимушений буде прийняти важке рішення.
– Я підтримаю його, обіцяю… - зітхнула Налурі ховаючи погляд. 
– Оце вже краще. - всміхнувся Доріус. - То що, ходімо потренуємося трохи? Похвалишся своїми навичками! 
Дівчина розсміялася і кивнула у відповідь передчуваючи завзяття та запальний двобій. 
Кілька годин вони безперервно вели поєдинок на мечах, палицях і списах, доки Налурі не впала знесиленою на підлогу. Вона згадала, що Доріуса описували суворим та вимогливим і отримала цьому чітке підтвердження. Але на превелике здивування чоловік похвалив та підбадьорив дівчину і навіть був цілком задоволений всім, що вона опанувала. Зрештою Налурі попросила навчити її метати ножі і після довгого тренування один з них таки влучив у ціль без допомоги. 
Вечоріло, коли Доріус нарешті сказав, що на сьогодні досить і дозволив йти до замку. 
– Я ще хотіла б провідати Танаіма. - ніяково мовила дівчина.
– Айріс би дала мені знати, якби він отямився. Вона залишилася з ним, коли я пішов.
– Але, чому він так довго не приходить в себе? Це якась кома? - не розуміла Налурі.
Вона пригадала Кіра, якому стало краще вже на ранок. Але то була одна єдина рана…
– Не знаю. - зітхнув чоловік. - Мене це теж турбує. Але… ми нічого не можемо зробити, нажаль. 
Вона вирішила все ж таки навідатися до житла Цілителів, попри те, що знала - Танаім лежить без свідомості і без змін. Та непереборне бажання просто побачити хлопця, хоча б на мить, взяло верх. 
В палаті якраз нікого не було. Отже Айріс вже пішла додому, вирішила Налурі. Вона сіла на кушетку навпроти нерухомого тіла і надовго поринула в роздуми про найрізноманітніші речі. Згадувала свої яскраві сни і перший стрибок крізь портал, коли покинула Землю. Пригадала чомусь власне весілля з Адріаном і заплив в океані на Телоніусі.
Думки стрибали з Землі на Саулейру й навпаки. Спогади перепліталися між обома світами, ніби між різними її життям. І це було не вперше, коли дівчина відчувала величезну прірву між тим що було до, й тим що стало після. Ця прірва всередині неї залишиться тепер назавжди.
Вона все думала й думала. Розглядала обличчя непритомного хлопця і спостерігала, як за вікном догоряє день. А коли вирішила, що час повертатися, на вулиці вже зовсім стемніло.

– Тебе не було ні на обіді, ні на вечері. - сказав сам до себе Адріан дивлячись у темне вікно. - І досі немає! 
Чоловік затремтів від злості та чергового приступу ревнощів, схопив зі столу вазу в якій стояли нещодавно подаровані дружині сині троянди, і щосили пожбурив у стіну навпроти. Туди, де над каміном висів годинник з червоними діамантовими стрілками. Уламки скла розлетілися по підлозі, а поламані квіти впали додолу. Кілька хвилин він вагався чи збирати їх, але так і залишився стояти непорушно, не в змозі підійти ближче.
Двері відчинилися без стуку і до вітальні зайшла Мерелін у своїй довгій сріблястій, як і її волосся, сукні. В руках дівчина несла тацю з чайником та лише однією чашкою. 
– Я заварила вам чаю, містере Бенсон. - всміхнулася вона і поставила тацю на стіл, де щойно стояли квіти. - Це має допомогти заспокоїтися та міцно заснути. 
Краєм ока дівчина помітила розбите скло й розкидані квіти на підлозі біля каміну, але вирішила не звертати уваги. Адріан недбало опустився на стілець на мить ховаючи обличчя в долоні. А тоді нарешті підвів погляд. 
– Її досі немає… ну, де можна стільки вештатися? - зітхнув він.
Мерелін не відповіла. Натомість вона налила у чашку чай і підсунула напій чоловіку.
– Просто спробуйте, стане краще. - лагідно прошепотіла дівчина. 
– Тільки, якщо це чай по-ірландськи… 
Вона запитально вигнула брови зовсім не розуміючи суті сказаних слів. 
– З додаванням віскі. - всміхнувся Адріан. - Алкоголю… Не зважай… 
Чоловік махнув рукою і зробив кілька ковтків. 
– Ммм… ніби пʼєш… - він не міг дібрати слів, таким приємним та незвичним був смак.
– Сонце, тепло, любов… - підказала Мерелін майже проспівавши ті слова ніжним голосом.
– Саме так! - всміхнувся у відповідь. 
Поступово, ковток за ковтком, Адріан спустошив чашку до дна і підвівся, але раптом відчув себе мовби спʼянілим. Закрутилася голова і ноги зовсім не слухалися. Аби не впасти чоловік знову сів на стілець та навіть охопив голову руками - світ навколо йшов обертом.
Мерелін підійшла ближче, легенько торкнулася його рук, плечей, шиї. Погладила по щоці і запустила свою долоню в його скуйовджене волосся. Адріан не відчув у тілі абсолютно ніякого спротиву, ніби всі ці дії були цілком природні, звичайні і такі неймовірно бажані. Він поволі почав відповідати взаємністю на кожен її рух. Дівчина розвʼязала пояс довгої сукні і оголила груди, після чого стягнула з чоловіка футболку. 
– Адріане… - ледь чутно прошепотіла вона, коли його гарячі вуста торкнулися спочатку її оголених плечей, а тоді потягнулися до рота.