Розділ 12-й. Біль.

– Лорі, вставай… ти пропустила сніданок…
Адріан ніжно погладив дружину по голові, волоссю та плечах. Вона здригнулася і різко підвелася. Кілька секунд дівчина не розуміла, що відбувається, а тоді нарешті прокинулась від глибокого сну. Чоловік сидів поруч на ліжку.
– Ти так міцно спала, не хотів тебе будити. - всміхнувся Адріан. 
– Здається, я вже запізнилася на тренування. - дівчина сонно подалась до ванної кімнати на шляху визирнувши у вітальню. Годинник показував майже девʼяту.
Вона швидко вмила обличчя, розчесала сплутане волосся і переодягнулась.
– Ти пропустила сніданок. Хочеш, покажу тобі кухню і зʼїмо щось смачне? - потурбувався чоловік. 
– Еее… дякую, та я вже побіжу. Перехоплю чогось в їдальні тренувального центру. 
– Може, хоча б пообідаємо сьогодні разом? - майже благаючи запитав Адріан.
– Звісно, давай. - всміхнулася Налурі вже при виході. - Я прийду на обід до замку.
І вона дотримала свого слова. Спочатку, звісно, довелося вибачитися перед Раміїлом за спізнення, але хлопець запевнив, що здоровий сон ще нікому не завадив. От тільки він не був здоровим - він був тривожним. Про це вона згадувати не стала.
Потім хлопець наполіг, щоб Налурі, все таки, поснідала і відправив її до їдальні. Зрештою, вони вдало відпрацювали заплановане та навіть навчилися чогось нового.
Тож, як і обіцяла, в обід дівчина вже сиділа за столом у великій залі і сміялася над жартом Адріана про мариновані огірки, але, насправді, не мала ані найменшого уявлення в чому була суть того жарту. 
Вона не могла всидіти на місці так, ніби по стільцю хтось розсипав канцелярські кнопки. Ніби їй кудись терміново треба бігти і вона вже давно запізнюється. Раз за разом оглядалася по боках, дивилась то на вхідні двері, то на стіл, де сиділа родина Лайтвілдів. 
Маркус весело спілкувався з дружиною Наель. Його сестра Рея виглядала засмученою і Кайрос гладив її по плечу шепочучи щось на вухо. Ну а Ланія, як завжди, не зводила прискіпливого погляду своїх синіх очей з Налурі. Проте дівчина вже так звикла до цього, що майже не звертала уваги.
Раптом вона помітила у дверях Айріс і завмерла з відкритим ротом. Та мала жахливо втомлений вигляд, мокре волосся і брудне обличчя. Руки були в крові, а одяг місцями розірваний. Вона жестом покликала Налурі до себе, ховаючись за дверима так, щоб ніхто більше не помітив. 
– Мені терміново потрібно вийти! - скочила на ноги Налурі. 
Вона зірвалася з місця, навіть не давши Адріану можливості запитати, що відбувається, і швидко покинула велику залу.
– Айріс, що сталося? Що з тобою? - Налурі схопила подругу за плечі, бо здавалося, що та ледве тримається на ногах і от-от повалиться додолу.
– Все гаразд… зі мною все добре. - важко дихаючи мовила дівчина. - Це Танаім… ходімо. 
Вони направилися до виходу і рухалися настільки швидко, наскільки могла Айріс. В Налурі стислося серце від поганого передчуття. Їй хотілося бігти, швидше і швидше, але вони не могли. 
– То що Танаім? Що з ним? - запитала вона нарешті, коли замок був далеко позаду.
Айріс зупинилася, перевела подих схопившись за груди і коротко розповіла рушивши далі.
– Ми з Лео витягли його напівживого, та не змогли донести до Цілителів, бо даркони відрізали шлях у штаб. Емзар та інші все ще допомагають пораненим. Але Танаім не зміг би довго протриматися без лікування, тож ми стрибнули сюди. 
– Тут залишилися тільки Ілая. Вона йому допоможе? - запитала Налурі, що не тямила себе від хвилювання. 
– Так, вона вже цим займається. Просто він не приходить в себе, тож я вирішила покликати тебе, бо ми не розуміємо, що з ним…
«Але… що я можу зробити? Я ж нічого не вмію…» - подумала дівчина, проте не стала озвучувати думки вголос. Вона тільки важко зітхнула і якомога швидше поспішила вперед.

Невелика кімната у «лікарні», або як налурійці називали її - житло Цілителів - була дуже схожа на палату і доволі скромна. Білі стіни, два ліжка з простими бежевими матрасами, схожі на кушетки, маленькі столики в їх узголівʼї та кілька стільців поруч - ось і весь інтерʼєр. На одному ліжку сидів виснажений Лео і мав такий самий жахливий вигляд, як і Айріс. А на іншому без свідомості лежав Танаім. Він здригався від лихоманки, важко дихав та щось постійно шепотів. Спочатку Налурі нічого не зрозуміла, бо сам погляд на хлопця відгукнувся гострим болем у грудях і вона затулила долонею рот, щоб не заплакати. Підійшла ближче і нарешті почула, що він раз за разом промовляв її імʼя.
– І так постійно… весь час… - зітхнула Айріс і опустилася на один із стільців.
Налурі сіла поруч біля Танаіма, взяла його безвольну руку в свої долоні та опустила голову хлопцю на груди. Серце билося не рівно, дихання було переривчасте і він безупинно тремтів. 
– Налурі… - важко видихнув Танаім і через кілька хвилин затих. Тремтіння припинилося, а дихання стало повільнішим. 
– Що з ним? Він помирає? - не вірила дівчина. Вона не помітила, як з очей бризнули сльози.
Ілая, що якраз зʼявилася в кімнаті, підійшла до кушетки та нахилилася над хлопцем перевіряючи його стан.
– Еее… ні, здається, заснув. - стенула вона плечима. - У всякому випадку, я зробила все, що могла. І дала протиотруту, але він був дуже сильно пораненим. Тож тепер справа лише за його організмом. 
Налурі витерла сльози долонями і повернула голову на груди Танаіму. Вона помітила, що на місці численних дірок в його одязі виднілися свіжі поверхневі порізи шкіри, такі ж самі, які вона бачила тоді, коли Кіру нанесли дивовижно цілющий крем після ураження дарконівським кинджалом. Отже, Ілая обробила рани, яких було дуже багато і вони затягнулися, а також дала протиотруту. Тоді чому ж він ніяк не отямиться? Може, тому що занадто багато порізів, занадто багато отрути, і йому просто потрібен час? Вона слухала рівне биття серця та спокійне дихання хлопця. По щоках все ще котилися сльози. 
– Ти ж отямишся, правда? - ледь чутно прошепотіла Налурі і відчула, як Танаім міцніше стис її долоню. 
Лео, що весь цей час сидів поряд, важко зітхнув і не сказавши ні слова вийшов за двері. Через хвилину Айріс подалася слідом за ним.