Розділ 11-й. Творець.

Вночі Налурі не могла спати. Свідомість ніби була не з нею, а там далеко, в Алмазних Горах, поруч з іншими. Вона раптом згадала про матрицю, що досі лежала в шухляді тумбочки біля ліжка і дістала її. Айріс говорила завжди носити її з собою, але дівчина так ні разу цього й не зробила. В думках промайнув страшенний докір власній недбалості. Вона вирішила, що тепер точно більше не забуде і стисла пристрій в руках притуляючи до грудей. Це був її єдиний спосіб звʼязатися з ними, але дівчина не могла наважитися. Вона боялася завадити. Хлопці в цей момент можуть бути в бою, Айріс і Цілителі мабуть допомагають пораненим. Але найбільше вона боялася почути, що когось вже немає в живих. 
Після сварки Налурі не розмовляла з Адріаном і непомітно вискочивши вранці з ліжка, доки він ще спав, попрямувала на сніданок. Безсонна ніч відбивалася у темних колах під очима і головному болю. Вона запитала в когось за столом чи є у них кава, але про кофеїн тут нічого не чули. Проте, якась добра жінка принесла їй з кухні міцного чаю, запевняючи, що стане краще. Налурі пригадала історію матері Айріс і довго зважувала чи пити його, а тоді вирішила ризикнути і дійсно відчула полегшення. 
В спортивній залі тренувального центру були самі діти - підлітки, і Налурі стала гадати з якого ж віку їм дозволяється йти в бій. Мабуть, все таки, після повноліття. Здалеку помітивши Елама дівчина помахала йому рукою. 
– Неповнолітнім заборонено брати участь в подібних операціях, вірно? - запитала вона в хлопця, коли вони взялися за мечі.
– Заборонено тільки до двадцяти років, потім можна викликатися добровільно, але до настання повноліття ніхто не наполягатиме. Це час, аби добре навчитися володіти зброєю і власним тілом. - відповів Елам. - Ну, а вже після - в кожного з нас свій обовʼязок. В складних ситуаціях ми, звичайно, завжди допомагаємо один одному.
Через кілька годин напружених фізичних навантажень вони зробили коротку перерву і Налурі зауважила, що в дверях тренувальної зали стоїть та спостерігає за нею хтось знайомий. Вона підійшла ближче і впізнала молоду ученицю Цілителя Емзара. Таке саме туго заплетене волосся, як і при першій зустрічі. Той же простий костюм з голубим відтінком. Серце охопило недобре передчуття. Невже дівчина принесла страшну звістку? 
– Привіт, ти Ілая, вірно? - мовила Налурі. 
– Так, вітаю, Ваша Величносте. - дівчина вклонилась головою. 
– Чому ти тут? Щось сталося з нашими? Ти з кимось звʼязувалася? Передали якісь новини? - сипала вона запитаннями, ніби скоромовками, не взмозі опанувати емоцій.
– Ні-ні, все гаразд. - поспішила заспокоїти та. - Тобто, наскільки це можливо. Зіткнення триває, але Емзар сказав, що все під контролем.
– Пробач… - полегшено зітхнула Налурі. - Просто… я з ночі не знаходжу собі місця!
– Розумію… - співчутливо мовила Ілая.
– Я чомусь думала, що ти разом з усіма в Алмазних Горах. А коли побачила тебе тут… 
– Я хотіла піти, але Емзар і Доріус наполягли залишитися на випадок, якщо буде потрібна допомога. Тож я прийшла пересвідчитися, що у вас все добре.
Налурі була щиро вражена, але вже за мить усвідомила, що не здивована її словами. 
– Тобто, тебе залишили наглядати за мною? На випадок, якщо хтось захоче заподіяти мені шкоду, доки нікого з них немає?
– Еее… пробачте… - ніяково відповіла Ілая. - Я не знала, що це таємниця.
– Ні, все гаразд. Це не таємниця. - заспокоїла дівчину Налурі. - Просто, я вже не знаю чи безпечно мені повертатися в замок? І, здається, мені потрібно з кимось поговорити…
Налурі знесилено опустилася на деревʼяну підлогу, ховаючи голову в коліна. Вона відчувала втому після безсонної ночі, а тепер ще й їдкий присмак відчаю підходив до горла клубком. 
Ілая нахилилася і легенько торкнулася плеча. 
– Здається, я знаю з ким вам потрібно поговорити. - тихо мовила дівчина. - Ходімо.
Хвилин через десять, після того як вони вийшли на вулицю, Налурі відчула легку вібрацію у кишені спортивних штанів і дістала матрицю. Це був її перший виклик на «телефон», що належав до іншого світу. Можливо, вони були і раніше, якби ж тільки вона носила пристрій з собою! Наприклад вчора, коли її шукав Танаім. Або ж ні, може він і не «телефонував». Цього вона вже не дізнається. 
Налурі зітхнула і натисла кнопку. На голографічному екрані зʼявилося смагляве обличчя Елама. 
– Ваша Величносте, куди ви зникли? - стурбовано мовив хлопець. - Я вже почав хвилюватися…
– Все гаразд, я з Ілаєю. - заспокоїла вона.
– А як же наше тренування? 
– Скоро повернуся, маю справи. 
І додала помітивши збентежений погляд хлопця:
– Ми нікому про це не скажемо. 
Налурі сховала матрицю назад до кишені і подумала про те, що Доріус попросив приглядати за нею не тільки Ілаю, а й кожного, кому він довіряє. 
«Можливо, саме тому та жінка принесла мені чаю?» - пробігла думка в голові.
Ще через кілька хвилин вони вже стояли біля дверей житла Хранителів Віри і спочатку дівчина не наважилася зайти, бо добре памʼятала свою невдалу розмову з Аолеон. Але чомусь гостро відчула, що саме з нею їй так потрібно зараз поговорити. Бо хто ж знав про Силу більше, ніж та, хто передбачив її проявлення. 
– Це допоможе, ідіть. - підбадьорливо мовила Ілая. - Я чекатиму на вас тут. 
Налурі пішла коротким коридором і вимушена була добре напружити мозок, щоб пригадати куди її повела тоді Айріс: направо чи наліво? Зрештою дівчина таки втрапила в потрібну кімнату, але тут нікого не було. З цікавості вона почала розглядати полиці з невідомими пристроями та книгами. Вона впізнала диски-трансфери і готові матриці. Взяла до рук світлову сферу і та в долоні засвітилася, а коли поклала на місце - світло погасло. 
«Яке дивне відчуття… ніби тримаєш зброю!» - подумала дівчина розглядаючи незнайомий раніше вид енергії.
Їй стало цікаво, що то за чорні планшети стояли на полицях, тож без роздумів торкнулася екрану одного з них. Він на мить загорівся блакитним, а тоді зʼявилася карта невідомої місцевості, така, яку показував Лео, тільки значно наближена.
Вона торкнулася екранів ще кількох планшетів і нарешті звернула уваги на написи у верхніх кутках:
Дата/час/тривалість.
На двох з них були зображені річки, що називалися Міра та Діна. Напис на іншому свідчив, що то острів Терра, а ще на одному - острів Рейвен. 
І кожна карта мала позначення порталів - зелені та помаранчеві крапки. Червоних серед них не було.
Дівчина відступила від полиці та підійшла до одного з деревʼяних столів, де по всьому його периметру розкинулось біле полотно паперу та різне канцелярське приладдя. Тут теж була намальована докладна мапа і ще безліч схем, стрілок та математичних формул, в яких вона не тямила абсолютно нічого. А оскільки не було назви, то й зрозуміти, що то за материк, острів чи півострів вона б нізащо не змогла.
– Я чекала, що ти прийдеш. - мовила за спиною Аолеон і Налурі аж підскочила від неочікуваності. 
Вона привіталася, але досі не знала про що питати. Безлад в думках і почуттях не дозволяв чітко сформувати питання. Дівчина ніяково мовчала.
– Ти хочеш дізнатися про Силу. - мовила замість неї Аолеон. - Ти збентежена, налякана і думаєш, що відчуваєш не те, що повинна була б. Щось мені підказує, що ти відчуваєш більше відчаю і спустошення, ніж присутність Сили. 
– Ви так добре все описали… ніби прочитали мої думки. - здивовано мовила Налурі. - Пробачте за ту нашу першу невдалу розмову. Я мала б одразу звернутися до вас по допомогу, а тепер…
– Все гаразд, дитя моє. Сідай. - Аолеон пройшла до крісла, що стояло прямо біля вікна в іншому кінці приміщення і запропонувала його Налурі. - Це лише емоції, вони в тебе від матері - душі. Тобі ж потрібно повернути погляд на батька - на дух. 
– Пробачте, та я не зовсім вас розумію… - спантеличено мовила дівчина вмощуючись на зручному сидінні крісла.
Жінка стояла поруч і розглядала краєвиди за склом, ніби думки її блукали далеко звідси.
– Вища Сила - це не про емоції та відчуття. Це про Творця. - сказала зрештою Аолеон.
– Про Творця, тобто про Бога? - здивувалася Налурі. - Пробачте, та я не була ніколи особливо релігійною…
– Релігія тут ні до чого. - посміхнулася жінка. - Релігія, обряди, атеїзм, теорія еволюції… В світі де ти зростала - це лиш інструменти маніпуляції людьми та їх свідомістю. Стільки, як «праведники» вбивали в імʼя Бога, «грішники» не вбивали в ім’я диявола.
Налурі слухала уважно, але сенс слів до неї доходив все ще важко, тож вона зробила спробу зосередитися краще. Напружила все своє єство, так би мовити, аби тільки зрозуміти, про що говорить жінка.
– Неважливо в що ти вірила раніше, Ревеко. Поглянь в своє серце, а тоді поглянь навколо себе. - продовжила Аолеон і показала рукою у вікно. - Заперечувати, що світ має Творця така ж дурниця, як стверджувати, що його турбує чи цілувала ти руки священнику. 
Дівчина зловила себе на думці, що знайшла певну логіку в словах Аолеон, бо щось подібне вона й сама відчувала, час від часу, по відношенню до себе, інших людей та навколишнього світу загалом. Вона завжди усвідомлювала, що у Всесвіті існує щось більше, величніше і нескінченне. Таке, чого людський мозок не здатен осягнути, бо він надто обмежений матеріальним світом.
– Але ми говоримо про Віру з великої літери. Вища Сила народжується саме з такої Віри. - жінка зітхнула. - То що ти бачиш?
Налурі подивилася у вікно. На дерева, кущі, квіти. Між гілок снували птахи, а над квітучими кущами літали бджоли. Ще там був вітер - він колихав верхівки дерев, і проміння сонця, що досягало найменшої травинки на землі.
– Я бачу… творіння? - тихо і невпевнено мовила Налурі. 
– Саме так, дитя моє. - радісно всміхнулася Аолеон. - Творіння… Кожен атом повітря, кожна молекула наших тіл містить в собі Творця. І це не випадкова комбінація хімічних реакцій. Вони найменші, майстерно зіткані з Любові, утворюють цілі світи, всю просторово-часову тканину Всесвіту - Матерію Життя. 
– Тобто, ви хочете сказати, що все, що мені потрібно, щоб отримати Силу - це Віра? - не розуміла Налурі. 
– Сила сама тебе знайде, коли прийде час. Вона не зʼявиться тільки тому, що ти віриш. Спробуй для початку пізнати Любов! Таку, яка творить Життя. Спробуй зрозуміти, що Творець в тобі, а ти - в Ньому. І запамʼятай найголовніше - Темряву завжди перемагає Світло.
Аолеон закінчила говорити і дівчина вражено мовчала. Вона не мала ані найменшого уявлення, що відповісти. Думка, яка зародилася в голові зникла в ту ж саму секунду, як тільки вона відкрила рота, аби надати їй форму слів. Здавалося, що які б слова вона не підібрала - усі вони будуть хибні, пусті і не матимуть значення.
– Я можу йти? - запитала нарешті Налурі, коли тиша затягнулася. 
– Якщо ти отримала відповіді на свої питання. - всміхнулася жінка.
– Я мушу… добре обдумати ваші слова. - ніяково мовила вона у відповідь.
Аолеон кивнула і мовчки пішла собі геть - зникла, як і минулого разу за одними з кількох дверей кімнати. 
Дівчина подумала про те, що насправді не отримала ніяких відповідей. Вона зовсім не розуміла, що мала на увазі Аолеон. Натомість у неї знову розболілася голова.