Розділ 10-й. Проникаючи в душі.

Коридором вона йшла ніби в тумані. Ніби й не йшла зовсім, а пливла. Здавалося, що ноги не торкалися підлоги або вона їх просто не відчувала. Тривога в грудях і погане передчуття посилилися. Але Лео наказав зосередитися тільки на зброї та на двобої, більше ні на чому, і дівчина послухалася, зробивши неабиякі зусилля над собою. 
Тренуватися з ним було легше, ніж з Еламом. Складалося враження, що хлопець піддається. Тож десь через годину, коли вона приставила вістря спису до його горла, дівчина не витримала.
– Лео, ти чого? Працюєш, ніби на один відсоток від своїх можливостей.
Хлопець лежав на підлозі з піднятими до голови руками. 
– Пробачте, Ваша Величносте, бережу сили для ночі. - засміявся він.
– А, справді… вибач. - ніяково мовила Налурі. - І я ж просила, звертайся до мене на «ти».
– Та жартую я… - проігнорував Лео її слова. - Просто, не хочу вас поранити. Ви ніби така тендітна жінка…
Хлопець хитро посміхався, але його слова застали зненацька і навіть трохи обурили. Проте, дівчина вирішила не піддаватися на провокацію, а натомість зіграти в свою гру. 
– То як же так вийшло, що з вас трьох саме тебе відправили тренувати тендітну? - випрямилась вона. Лео теж підвівся. - Виходить, що Танаім головний, хоч він і наймолодший? 
Зустрічна провокація спрацювала і Лео повільно пішов в атаку. Налурі почала відбивати удар за ударом вже зосередженіше. 
– Чому ви вирішили, що він головний? - запитав хлопець не зупиняючи двобою.
– Ну… коли ви прийшли за мною… - дівчина важко дихала, але продовжувала працювати списом. - То саме він… вів себе… наче ватажок!
Налурі зробила кілька успішних випадів уперед, проте Лео був значно сильнішим. 
– Це не робить його головним!
Хлопець атакував і кількома підступними рухами міцно притис її до підлоги списом, навалившись всім тілом зверху.  
– А може тому, що він улюбленець Доріуса? - дівчина хитро посміхнулася і зробила спробу звільнитися - марно. 
– І це теж не робить його головним!
Лео зрештою відпустив свою хватку, відклав спис і просто сів поруч.
– Просто у Танаіма такий характер… - він важко зітхнув. 
– Який такий? - запитала Налурі теж підвівшись та сівши на підлогу.
– Запальний… і безкомпромісний. А часом навіть шалений. Якщо буде вибір битися до кінця, ризикуючи власним життям або відступити і зберегти його, то він не роздумуючи обере перше. 
– Знаєш, там у Сховку, коли ви сперечалися про Телоніус… так-так, я не спала і все чула! - посміхнулась дівчина, швидко пояснивши свої слова, бо Лео зробив дуже здивований вираз обличчя, ніби така заява була цілим відкриттям. - Насправді ТИ мав рацію. Якби на камʼяній глибі посеред океану нас чекали даркони, то це був би кінець для всіх. 
– Так, але Танаім ризикнув і ось ми тут. - всміхнувся Лео. - Як говорять у вас на Землі? Хто не ризикує, той не пʼє шаманського! 
Він вдавано підняв руку, ніби збирався сказати тост. 
– Шампанського! - щиро посміхнулася Налурі. - Але знаєш, як думаю я? Якщо занадто ризикувати, то може статися так, що нічим буде тримати келих. 
До обіду вони тренувалися майже мовчки і їсти пішли раніше, бо пропустивши сніданок дівчина відчувала, що помирає з голоду.
Набравши повну тарілку різного добра вона з апетитом взялася відновлювати сили. 
– Як думаєш, навіщо їм Земля? - запитала Налурі ніби між іншим, розглядаючи їжу на такій же тарілці у Лео. - Хтось взагалі досліджував це питання?
Хлопець не встиг дожувати і не одразу зміг відповісти. Тож вона продовжила висловлювати свою думку.
– Тільки не кажи, що вони абсолютне зло і стирають все на своєму шляху. Це лиш загальні фрази. Мусить бути якийсь інтерес, мотив, так би мовити… але земляни й на половину не такі високосвідомі та розвинені, як ви… тож, що їх там цікавить?
– Справа не в розвитку суспільства і навіть не в технологіях чи ресурсах… доступ до ресурсів у них й так є. - мовив нарешті Лео.
– Тоді чого ж вони прагнуть? - вона зробила кілька ковтків молока, яке цього разу мало смак кокосу.
– Є у мене одна теорія, проте… - він стенув плечима. - Це тільки теорія. 
Налурі мовчала чекаючи продовження. 
– Не знаю чи вам відомо, але даркони здатні проникати в мозок, в людську свідомість.
– Щось таке чула. - Налурі пригадала розмову з Доріусом, коли він розповідав, що даркони «можуть нашіптувати та штовхати людину на жахливі вчинки».
– Не в нашу звісно. - продовжив хлопець. - ДНК налурійців трохи відрізняється від землян і ми не піддаємося їх контролю, на відміну від людей у вашому світі. Вони сіють хаос, розпочинають війни, несуть голод, пандемії і смерть. А тепер уявіть армію підконтрольних рабів плюс-мінус сім-вісім мільярдів. 
– Їм потрібні раби? - здивувалася дівчина.
– Думаю так. Тіла, в які б вони могли вселятися і володіти ними. 
– Я гадала, у них є тіла. І доволі стійкі до зброї, як казав Маркус. 
– Так, але хіба це перешкода? - мовив хлопець. - Який їм зиск від власних тіл, нехай і достатньо міцних? Інша справа - володіти людським. Відчувати так, як може відчувати лише людина і робити усі ті речі, на які спроможна людська плоть.
По спині в Налурі пробіг мороз. Вона слухала і не могла сформувати підходящих слів, доки він говорив. 
– Проникнення в мозок, нашіптування - це не просто фігура мови, це цілком реальні речі. - продовжив Лео. - Перетинаючи межу між світами і опиняючись на Землі вони мають здатність набувати безтілесної форми - таких собі духів, що проникаючи в людське тіло, одягають його мов скафандр і користуються, як хочуть.
– Ти говориш зараз про нечистих духів? - вирячила очі дівчина.
Хлопець лиш стенув плечима.
– Буває ж таке, що стоїть перед тобою людина... - мовив він якось замислено. - З людськими очима, руками й ногами. А всередині ніби демон живе…
– А я завжди гадала, що прихильники теорії «рептилоїдів» - божевільні… - зітхнула Налурі опускаючи очі.
– В кожній безглуздій вигадці є маленька доля правди. - сумно всміхнувся Лео. - Вони породження темряви і зла, Ваша Величносте. В чистому його вигляді. Для них це складна, витончена і захоплююча гра. 
– Щось мені підказує, що вони таки проривались на Землю… і не раз… - прошепотіла Налурі ще й досі з важкістю перетравлюючи його слова.
Лео натомість важко зітхнув.
– Наші постійні зіткнення з дарконами не завжди були успішними в плані перемог, на превеликий жаль. І так, час від часу, але якась тварюка таки могла проскочити через портал.
Налурі затамувала подих, боячись того, що він скаже далі, бо підозри в неї були тільки найгірші.
– А ви натомість мали Гітлера, Сталіна, Муссоліні… 
– Хусейна, Кім Чен Ина, Путіна… - вражено продовжила дівчина.
– Саме так. Але не тільки їх. Це дуже обширний список, так би мовити. Як наприклад, серійні вбивці, що можуть порішити хто зна скільки народу і навіть оком не моргнути. 
Налурі подумала про матерів, що викидали своїх новонароджених немовлят у смітники та каналізації, про педофілів, що ґвалтували маленьких дітей та про дітей, зовсім юних, але таких, які могли, сміючись і знімаючи на камеру, забити до смерті або спалити живцем собаку. Раніше, чувши подібні історії, вона не могла стримати сліз і завжди дивувалася, скільки ж в людях може бути зла? Але зараз, здається, починала розуміти, хоча це й не приносило полегшення. Бо насправді всі вони, хто творив ті страшні речі, вже не були людьми. Вони були істотами, що не мали в собі нічого людського.
Вона проковтнула важкий клубок, який підкотився до горла і непомітно витерла мокрі очі, але приховати цього від Лео не змогла.
– З вами все добре? - стурбовано запитав хлопець.
– Так, ходімо тренуватися?
– Ми непогано попрацювали. Ви можете відпочити кілька годин. Не потрібно себе перевантажувати.
– Це саме те, що мені зараз потрібно. Відволіктися… але якщо ти втомився, то нічого… пробач. - дівчина важко зітхнула і підвелася. 
– Все гаразд, ходімо тренуватися.
Проте, ані відволіктися, ані зосередитися Налурі вже не змогла. Настанови Лео не допомагали, як і часті перерви. Вони перейшли на мечі, але раз за разом дівчина або випускала зброю з рук або спотикалася і падала. Тож хлопець вимушений був закінчити тренування раніше. 
– Гаразд, на сьогодні досить. - підсумував він. - Бо ви ризикуєте заробити струс мозку. Ходімо вечеряти. 
– Пробач, я не змогла… - вона хотіла сказати «зосередитися», але не договорила і знесилено опустилася на підлогу.
– Все добре, я розумію вас. - хлопець сів поруч. - Так буває, коли усвідомлюєш правду. Вона гостра, ніби цей меч: рубає боляче, але завжди чітко й до кінця… відсікає істину від брехні.
Вони продовжили сидіти мовчки ще якийсь час, а тоді Налурі підвелася. 
– Я піду вечеряти до замку, бо обіцяла Адріану зустрітися. - мовила дівчина. - Дякую тобі за цей день, Лео. 
– Впевнені, що зможете дійти самостійно чи краще скласти вам компанію? 
– Ні-ні, я в порядку… - зітхнула вона. - Якраз буде добре прогулятися наодинці та зібрати до купи думки. 
– Гаразд, мені теж потрібно підготуватися. Ми скоро вирушаємо, тож мушу приєднатися до інших. 
Хлопець направився до дверей, але дівчина покликала його в останню секунду. 
– Лео! Будь ласка, будьте обережні… ви всі. Поверніться живими, добре? 
Він не відповів нічого, просто посміхнувся як зазвичай, своєю добродушною посмішкою і зник за дверима. 
Налурі підняла з підлоги обидва мечі і повернула їх на спеціальні кріплення на стіні. Вийшла на вулицю, де сонце ще не збиралося сідати, але вже невпинно котилося до заходу, і повільно пішла лабіринтом доріжок між квітів, кущів та дерев. Вона втратила лік часу, ходила колами і поверталася назад. А коли нарешті добралася до пункту призначення, то зауважила, що сонце вже зайшло за обрій. 
Адріан сидів за столом один в пустій залі з двома, повними їжі, тарілками перед собою. Дівчині раптом стало страшенно соромно, що вона так по дурному, без причини, пропустила їх спільну вечерю. 
– Адріане, пробач, я запізнилася… - вона сіла навпроти і винувато поглянула в очі чоловіку.
– Де ти була? Я чекав тебе дві години. - обурився той, але швидко замовк. - Лорі, все гаразд? На тобі обличчя немає. Ти бліда.
– Так, просто трохи втомилася… - зітхнула дівчина, опустивши очі над тарілкою.
– Може, не варто себе так виснажувати? 
Але Налурі не відповіла, вона швидко взялася до їжі і напхала повний рот, повільно пережовуючи. Закінчивши зі своєю порцією вона поцікавилася у Адріана чому він не їсть?
– Я вже повечеряв на кухні, поки готував. Це все тобі. - всміхнувся чоловік і підсунув дружині другу тарілку. 
– Е ні, в мене більше не влізе. - вона похлопала себе по животі і теж вимушено всміхнулася. 
– Тоді, ходімо на нашу екскурсію? - запропонував Адріан і вони обоє попрямували на пʼятий поверх. 
По дорозі дівчина запитала, як пройшов його день і вислухала історію про кілька різних соусів, що навчився готувати чоловік. Один з них надавав тушкованим баклажанам смак запеченої курки, а інший робив грибочки схожими на сосиски-барбекю. Налурі знала яким завзятим мʼясоїдом був Адріан на Землі, тож зараз навіть трохи співчувала йому, але схоже, що він добре справлявся. Сама ж вона не сумувала ні за мʼясом, ні за солодощами, ні за будь якими іншими продуктами, що споживала раніше. Дівчина завжди дотримувалася принципу: їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти. 
Бібліотека займала весь пʼятий поверх замку і була по справжньому гігантською. Високі стелажі з книгами сягали стелі і утворювали суцільні лабіринти. До них завбачливо приставили драбини, стійкі звісно, але мабуть для тих, хто не боїться висоти, подумалось чомусь Налурі. Ще тут було багато світла, простих деревʼяних столів і мʼяких крісел біля них, щоб можна було зручно вмоститися і насолодитися читанням. Дівчина любила читати. Вона пригадала книгу, яку не закінчила, бо саме в той момент перевернулося її життя і шалено забажала її відшукати, але навряд чи тут було щось таке просте, як звичайні земні детективи.
Вони прогулювалися рядами і милувалися витонченими палітурками, яскравими кольорами і каліграфічно нанесеними буквами. Саме тільки споглядання цієї краси приносило неабияке естетичне задоволення.
– Отже, що тобі пошукати? - запитав Адріан. - Може якусь пригодницьку фантастику?
– Ой, ні! Цього з мене досить. - всміхнулася дівчина. - Може у них є щось з нашого світу? Якийсь легкий любовний роман чи звичайний детектив? 
– Зараз будемо дивитися… - Адріан підійшов ближче і уважно почав вивчати написи на стелажах. 
– Ти не проти, якщо я піду сяду в крісло? Трохи стомилася…
– Авжеж. - не відриваючись від справи мовив чоловік.
Та не встигла вона дійти до одного зі столів у дальньому кінці бібліотеки, як за спиною почувся знайомий чоловічий голос.
– Налурі? 
Дівчина різко обернулася. Це був він. Стояв у прочинених дверях, в своєму чорному однострої і з двома мечами на поясі. Їх розділяло метрів з десять, не більше.
– Танаіме? - здивувалася дівчина. - Що ти тут робиш? Що сталося?
Хлопець ступив кілька кроків вперед і зупинився. Вона оглянулася навколо - Адріана ніде не було видно, він зник у лабіринті стелажів з книгами.
– Лео сказав, що ти пішла до замку. - мовив Танаім. - Я шукав тебе, бо хотів ще раз побачити, перш ніж ми відправимось… - він не закінчив фразу. - Просто хотів попрощатися, Налурі.
В дівчини раптом важко стисло у грудях, а серце пропустило кілька ударів.
– Що? Не говори такого! - вигукнула вона відчайдушно. - Ніяких прощань, чуєш? 
– Я лиш хочу попросити тебе… щоб не сталося, продовжуй тренуватися, гаразд? Ні в якому разі не пропускай можливості навчитися володіти зброєю. 
– Ти так говориш, ніби не повернешся. - вона відчула, як тілом знову почали розповзатися тривога і страх. 
– Я не знаю, що на нас чекає… - хлопець важко зітхнув і схилив голову додолу.
– Тоді у мене буде зустрічне прохання.
– Яке? - здивувався Танаім та підвів погляд своїх яскравих зелених очей на дівчину, що стояла навпроти.
– Якщо потрібно буде відступити, аби зберегти своє життя, то пообіцяй, що саме так ти й зробиш. Не будеш ризикувати. - голос звучав твердо, що неабияк здивувало її саму.
– Еее… - він завагався і не знав що сказати. - Я не…
– Отже, це правда… - вражено мовила дівчина. - Ти саме такий!
– Який? - не зрозумів хлопець.
– Відчайдушний… - Налурі важко зітхнула. - Ти повинен повернутися живим. Це наказ!
Вона не очікувала від себе подібної сміливості. І мабуть вперше в житті говорила з кимось таким категоричним тоном. 
Танаіма слова застали зненацька, тож він тільки збентежено примружив очі.
– Я наказую тобі повернутися живим, зрозумів? - дівчина підвищила голос важко дихаючи та боячись розплакатися.
– Слухаюсь, Ваша Величносте… - натомість заспокійливо мовив Танаім і посміхнувся. 
Він вклонився та трохи потягнувся їй назустріч. Налурі теж зробила кілька кроків вперед, але обоє зупинилися на половині шляху. 
– До зустрічі, Лорі… - прошепотів хлопець і так швидко зник за прочиненими дверима, що навіть не було змоги сказати йому «бувай».