Розділ 9-й. Алмазні Гори.

Опинившись на вулиці Налурі дала собі обіцянку, що цього разу таки запамʼятає шлях до замку. Сонце котилося до заходу і небо було неймовірно красивим, горіло помаранчево-червоним кольором. Танаім йшов мовчки і дівчина першою порушила тишу, розглядаючи світило вгорі.
– Таке ж, як і на Землі… іноді й не віриться, що я вже не там… 
– Сумуєш за домом?
– Ні, просто дуже багато інформації за останні кілька днів. Не вкладається в голові все, що відбувається довкола. 
– Розумію… - зітхнув Танаім. 
– Ти говорив, що даркони вбили твоїх батьків. Як це сталося? Вони були Воїнами? 
Хлопець довго мовчав і Налурі відчула себе ніяково за доволі особисте питання. 
– Пробач, я не хотіла… якщо це надто боляче, не відповідай.
– Все добре, я нічого не пам’ятаю, тож це не боляче. - мовив нарешті Танаім. - Лише з розповідей Доріуса.
Хлопець знову трохи помовчав, а потім продовжив.
– Батьки були Хранителями Плодів і довгий час бездітними. Я народився, коли їм обом було вже далеко за сто років. Але пологи сталися передчасно і я народився раніше терміну кволим і хворобливим. Тож вони нікому не стали говорити і тримали мене подалі від людських очей, боячись, що не виживу. У ту ніч, коли даркони напали на замок мені вже було два місяці, і хоча я трохи окріп та все ще не міг ні кричати, ні плакати. Здійнявся хаос і, зважаючи на обставини, матір, не довго думаючи, сховала мене під підлогою замотаного в ганчірки, в надії, що ті тварюки не помітять. Доріус знайшов мене лише через кілька днів, коли в замку наводили лад. Він почув тихий писк в кімнаті і витягнув маленький згорток, що дуже хотів жити і зібрав в собі сили подати звук.
– Пробач… не треба було тебе розпитувати. - пошкодувала Налурі, що йому довелося розповідати болючі спогади. 
– Все гаразд, історія твого народження не менш трагічна… - сумно всміхнувся Танаім. 
– Так, але у мене було щасливе дитинство… 
– У мене теж. Доріус повністю замінив мені батька. Він люблячий, хоча і вимогливий. Але він загартував в мені міцний характер і завжди ростив як Воїна. Тож, насправді, я дуже йому вдячний. 
– А як ти навчився так добре водити автомобіль? - вирвалось раптом у Налурі. - Тобто, у вас же немає ніякого транспорту.
– Ну, ми довго планували як тебе краще забрати. І Доріус притягнув якусь інструкцію, страшенно нудну! Там було щось про принцип роботи двигуна внутрішнього згорання і якась незрозуміла схема комплектуючих деталей.
– Ти навчився керувати автомобілем з інструкції?! - не повірила Налурі. - Це потрібно мати неабиякий талант!
– Та ніби нічого складного. - всміхнувся Танаім. - Газ, тормоз, вліво, вправо.
– І ніколи не відпускати зчеплення?! - дзвінко розсміялася дівчина.
– І ніколи не відпускати зчеплення. - підтвердив він киваючи. - Але авто, що нам дісталося, мало лише дві педалі. У вас це називається «автомат», здається. Тож вийшло навіть легше, ніж я сподівався.
– Після того, як прийомні батьки розбились в автокатастрофі, я так і не наважилась сісти за кермо. - зітхнула Налурі.
– Тепер це тобі не знадобиться. - мовив підбадьорливо хлопець.
– Айріс розповідала, що опинившись на Землі ви втрачаєте звʼязок зі своїм світом. - пригадала раптом дівчина. - Як же ви знайшли мене, не маючи змоги дотримуватись вказівок Доріуса? Мабуть, важко було?
– Не те що б… - стенув плечима Танаім. - Ми знайшли тебе по звичайній паперовій карті того міста - Грін-Грейту. Доріус все детально розповів, накреслив цілу схему і повторив не менше сотні разів, де знаходиться твій будинок. Єдине, що від нас потребувалося - бути обережними. Не потрапити до рук вашої поліції.
Налурі здивовано подивилася йому в очі до кінця не розуміючи, що він намагається сказати.
– Розумієш, ми ж і без того маємо підозрілий вигляд для землян. - поспішив пояснити хлопець у відповідь на її збентежений погляд. - А якби, пересуваючись автомобілем, ми порушили правила дорожнього руху? У нас же немає документів. Отого вашого посвідчення особи чи як воно називається?
– Паспорт і посвідчення водія, так… - замислилась вона на секунду. - Ти знаєш, я зовсім про це не подумала…
– Отож! Довелося бути максимально обережними, аби не привертати до себе зайвої уваги. - посміхнувся Танаім. - Ну і вивчити всі ті правила теж довелося напамʼять!
– Ого! Ви ж дійсно могли опинитися за ґратами, якби щось пішло не так. - усвідомила Налурі роздумуючи над ситуацією, що вимальовувалася тепер у більш чітку картину.
– Ні! Може, довелося б тікати, а потім знову за тобою повертатися! - розвів руками хлопець. - Це зайняло би хто зна скільки часу і принесло чимало клопоту, але вони б нас не спіймали! Доріус вправний у плануванні маршрутів та шляхів відступу. Все вийшло, як бачиш, з першого разу. 
– Так, пощастило… - всміхнулася вона у відповідь досі не вірячи скільки всього їм потрібно було прорахувати заздалегідь аби авантюрна операція під назвою «повернення Налурі додому» вдалася без пригод.
Зрештою вони таки дійшли до сходів, що вели до головного входу замку і зупинилися. 
– Дякую Танаіме, я нарешті запамʼятала дорогу. 
– Завжди до ваших послуг, Ваша Величносте! - з усмішкою на обличчі мовив хлопець і їй раптом стало на диво спокійно всередині, вперше за кілька днів. 
– Надобраніч. - попрощалась Налурі і попрямувала до дверей.
Танаім довго дивився дівчині вслід, а тоді обернувся і теж пішов геть.

– Тебе не було на вечері. - коротко зронив Адріан, коли дружина зайшла до вітальні їхнього помешкання.
– А тебе на обіді. - зітхнула Налурі. - Ми ж домовлялися зустрітися, пам’ятаєш?
– Справді? Пробач. Запрацювався на кухні.
– І як тобі? - запитала вона, знаючи що зараз чоловік почне розповідати про свій день і їй не доведеться більше нічого говорити.
Так і сталося. Поки дівчина приймала душ, переодягалася, чистила зуби і розправляла постіль Адріан захоплено переповідав все, що йому доводилося робити, з ким говорити і які були враження. Загалом це стосувалося їжі, посуду, процесу приготування і тих неймовірних людей, що ділилися своїм досвідом і з якими ділився секретами кухні він сам. Налурі достатньо було тільки час від часу вставляти загальні фрази по типу: «вау», «клас», «та невже», «це вражає» і тому подібне. 
– Ну, а як твоє тренування? - запитав нарешті Адріан, коли вона вже поклала голову на подушку.
– Важко… дуже втомилася… - тільки й змогла промовити дівчина і одразу провалилася в міцний сон.