Розділ 8-й. Отрута.

Рудоволоса дівчина зупинилася і, посміхнувшись, привіталась у відповідь. 
– Добре, що я тебе зустріла. - мовила Налурі, витираючи з чола краплі поту. - Вже подумала, що довго шукатиму дорогу до головного входу замку, така величезна територія… і ніколи не знайду…
– Я вирішила завітати до вас на обід, бо дуже захотілося дивуна, а в нас якраз закінчився. - усміхнулася Айріс і вони повільно пішли далі вдвох. 
– Що захотілося? - не зрозуміла дівчина.
– Дивун - це фрукт такий, має смак кавуна та дині одночасно. - пояснила Айріс. - Обовʼязково скуштуйте, якщо ще не пробували. 
– Еее… гаразд, дякую. - ніяково мовила Налурі, не розуміючи до кінця чи жартує дівчина чи говорить серйозно. 
Мабуть не жартує, мабуть у цьому світі не прийнято жартувати, подумалось Налурі. 
– То як пройшло ваше перше тренування з Доріусом? - запитала Айріс.
– Важко… в якийсь момент навіть захотілося кричати… - зітхнула вона.
– Розумію… коли я вперше тренувалася з ним, то в кінці розплакалась. - засміялася дівчина. 
– Хранителі Віри також проходять ці уроки? - здивувалася Налурі. 
– Авжеж, Ваша Величносте. Ми всі взаємоповʼязані і допомагаємо один одному. Кожен з нас хоча б раз у житті збирав врожай, саджав дерева і готував їжу. А стандартний курс із навичок самооборони від Доріуса взагалі є обовʼязковим для кожного налурійця. Бо ніколи не знаєш, куди приведе тебе життя і що доведеться робити. 
– Це… дуже правильний підхід. - тихо мовила Налурі. - А чим взагалі займаються Хранителі Віри? 
– Наша робота повʼязана з просторово-часовою тканиною, матерією порталів і світловою енергією. Ми робимо нові матриці і трансфери. Заряджаємо зброю силою світла. 
– А трансфери - це? - незрозуміла дівчина.
– Ви бачили їх. За допомогою них ми відкриваємо контрольовані портали. 
Налурі пригадала невеликий сріблястий диск на шиї Танаіма і кивнула. 
– Також Хранителі Віри досліджують схему появи неконтрольованих хаотичних порталів. Дуже важливо правильно визначити та зафіксувати точне місце і час виникнення кожного з них хоча б на найближче майбутнє, щоб мати якомога масштабнішу картину. Більшість порталів на Саулейрі цілком стабільні, але часом виникають відхилення від норми. Ну, а портали, що ведуть на Землю - взагалі окрема зона відповідальності. Найважливіший контроль здійснюється саме за ними. 
Налурі розповідь дуже захопила і вона уважно слухала би й далі, але непомітно вони дійшли до дверей замку і Айріс замовкла.
– Пробачте, Ваша Величносте, я мабуть втомила вас своїми розмовами?
– Ні-ні, ти що… це дуже і дуже цікаво. - швидко мовила Налурі. - Розкажеш потім детальніше? 
– Гаразд. - всміхнулася Айріс. - Ходімо куштувати дивуна. 
У великій залі снували люди, поступово заповнювалися місця і накривалися столи. Налурі шукала очима Адріана та не знайшла. Зрештою вони з Айріс сіли разом на край одного зі столів, де було найменш людно і прийнялися за їжу. 
– Ну, як вам? - поцікавилась дівчина у Налурі, яка вперше спробувала той незнайомий фрукт.
– Дійсно дивує! - розсміялася вона. 
Це був смак стовідсоткового кавуна і стовідсоткової дині одночасно, але дівчина не розуміла, як вони могли не змішуватися, а вибухати в роті почергово. Хоча, хіба залишилося ще щось, що могло б її здивувати?
Налурі все ще виглядала Адріана, проте марно. Здалеку вона помітила, як Мерелін ставила на один зі столів тацю з овочами. 
– Може, вона знає де він? - сказала дівчина сама до себе. - Ми ж домовлялись разом пообідати…
Айріс нічого не відповіла. Вона мовчки налила обом молока у склянки.
– Мерелін! - погукала Налурі і та підійшла ближче. 
– Ваша Величносте? - вклонилася вона.
– Мерелін, ти раптом не бачила Адріана? Ми домовились зустрітись тут за обідом. Не можу його знайти. 
– Ваш чоловік допомагає на кухні, Ваша Величносте. Повідомити, що ви його чекаєте?
– Ні, не потрібно. Нехай… йому це подобається. - всміхнулася Налурі. 
– Так. Дозвольте зауважити, що всі просто в захваті від кулінарних здібностей містера Бенсона. - мовила Мерелін, вклонилася та пішла собі далі поміж рядів.
– Не важко було здогадатися, що саме там він знайде собі заняття… - зітхнула Налурі.
Але Айріс її не слухала, вона дивилась у спину срібноволосої дівчини, що пішла до столу, де вже сиділи Лайтвілди.
– Така ввічлива… - кинула вона фразу з нотками їдкого сарказму.
– Тобі не подобається Мерелін? - підозріло запитала Налурі.
– Нічого проти неї не маю, але врахуйте, будь ласка, що вона дуже близька подруга Реї, а отже тісно повʼязана з Ланією. 
– Може, саме тому Маркус і просив її доглядати за нами з Адріаном, якщо вона так добре спілкується з його родиною… 
Айріс стенула плечима і опустила очі, роблячи вигляд, що зосередилася на їжі. Насправді ж просто переміщала по тарілці кілька горошин, не плануючи їх їсти. І Налурі запідозрила недобре. Ніби дівчина володіє якоюсь інформацією, але не може наважитись говорити. 
– Знаєш, я розмовляла з Доріусом і він дещо розповідав… - мовила Налурі якомога тихіше, але щоб Айріс її почула. 
– Що саме? - поцікавилась та не підіймаючи очей. 
– Небагато… але я хотіла запитати… як ти вважаєш, в ніч, коли на замок напали даркони, Ланія могла бути тією, хто «відкрив двері»? 
– В ту ніч мені заледве виповнилося два роки, тому я нічого не пам’ятаю. - прошепотіла Айріс нарешті підвівши погляд на співбесідницю. - Але Доріус з Аолеон вважають, що вона не могла би так ризикувати обома своїми дітьми. Хоча… 
– Хоча ти так не вважаєш. - закінчила фразу Налурі. Підозри підтвердились.
– Вона намагалася вбити вашу матір, а натомість вбила мою… - вирвалось в Айріс і вона пошкодувала про свої слова, бо затулила рота долонею. Але було запізно. 
– Що?! - закричала Налурі і помітила як на неї подивилися десятки цікавих очей. - Про що ти говориш? - додала вона пошепки нахилившись вперед. 
– Я розповів вам, що знаю, але не тут. - так само тихо мовила Айріс і оглянулась навколо, щоб пересвідчитися чи на них не дивляться. 
Звісно, на них дивилися. І в першу чергу з окремого столу на підвищенні. Якщо поглядом можна вбивати, то вони обидві вже мали б припинити дихати. Налурі важко зітхнула.
– Щось я вже наїлася, більше не хочу. А ти? 
– Провести вас назад до тренувального центру? Здається, ви не дуже добре запамʼятали дорогу? - всміхнулася Айріс.
– Так, звісно. Буду дуже вдячна. 
Вони обоє підвелися і направилися до виходу. Налурі оглянулася і зауважила, що Адріан так і не зʼявився на обід. А вбивчий погляд Ланії тільки підігрів бажання зникнути звідси якомога швидше. 
Опинившись на вулиці подалі від замку і пересвідчившись, що навколо немає людей Айріс почала розповідати.
– Мою маму звали Лінмей. Вона теж була Хранителькою Віри. Коли її не стало, Аолеон взяла мене під свою опіку.
– А чому не батько? - здивовано перебила Налурі.
– Я ніколи його не знала. Він був Воїном і загинув на полі бою ще до мого народження.
– Пробач… - прошепотіла дівчина.
– Нічого. Аолеон та інші Хранителі Віри цілком замінили мені родину, серед якої є й мої дідусь та бабуся, просто живуть вони не тут, не в Долині. - Айріс стенула плечима і продовжила. - Щодо Аолеон, то вона не завжди така категорична. У більшості випадків з нею дуже легко вести діалог. Але про те, що трапилося з моєю матірʼю вона ніколи не розповідала.
Дівчина зітхнула й кинула сумний погляд на співрозмовницю. Налурі, звісно, нетерпляче чекала тієї розповіді.
– Загалом, правда випливла випадково. - вела далі Айріс. - Якось давно, ще коли я була підлітком, ми збирали в полі полуницю і я так захопилася, що пропустила вечерю. Було вже пізно і втомлено поплентавшись на кухню в пошуках чогось смачненького, я по неволі підслухала розмову двох старших жінок, які говорили про Анну. Я, звісно, знала хто така Анна, всі її знали. Проте не знала, що вони з Лінмей були дуже близькими подругами. Почувши імʼя своєї матері, я не зрушила з місця і вирішила дослухати до кінця. 
Налурі вражено ловила кожне слово Айріс з широко розплющеними очима. Дівчина продовжувала говорити. 
– Коли Анна тільки завагітніла, вона не дуже добре себе почувала. І Лінмей часто не відходила від її ліжка, допомагала, як могла, бо ж і сама не так давно була в подібному положенні. А однієї ночі, коли це сталося, Анні було по особливому зле. Її дуже нудило і лихоманило. Радеміра по збігу обставин якраз не було поруч - він затримався у черговому бою з дарконами разом з іншими Воїнами. Тож подруга, яка була в той момент з нею, спустилася на кухню і приготувала відвар з трав, що допомагають полегшити симптоми. Ваша мама не дуже довіряла нашій медицині,  завжди з обережністю ставилася до того, що їй пропонували приймати навіть Цілителі, боячись нашкодити дитині. Але Лінмей запевняла, що відвар абсолютно безпечний і навіть сама зробила кілька ковтків. От тільки після того, як випила - впала і померла буквально за кілька хвилин. Піднявся хаос і Цілитель Емзар одразу визначив, що у відварі містилась смертельна доза аконіту. Ніхто не розумів, як так сталося. Серед ночі на кухні не було людей, тож ніхто не бачив, як Лінмей готувала відвар. Всі вирішили, що саме вона хотіла отруїти Анну. 
– Але це абсурд! - не повірила Налурі. - Якби це була вона, то хіба б випила власноруч отруєний відвар? І до чого тут Ланія?
– Одна з тих жінок, чию розмову я підслухала, розповіла, що тієї ночі випадково побачила, як слідом за Лінмей з кухні вийшла Ланія. Вона боязко оглядалася по боках і швидко бігла до своїх покоїв. Звичайно, жінка довгий час боялася комусь розповідати, враховуючи що трапилося. 
– Ти з кимось говорила про це? З Доріусом чи Аолеон? - все ще вражено запитала Налурі. 
– Так, говорила. Але, здається, вони знали про все з самого початку, тільки нічого не могли зробити… 
– Як же так? Та жінка була свідком.. 
– Свідком чого? - сумно всміхнулася Айріс. - Хіба можна вважати доказом вбивства, якщо хтось просто виходить з кухні, хай навіть у непідходящий момент. Відвар же готувала Лінмей і ніхто не бачив, як Ланія підлила отруту. Якби його випила Анна, з легкістю звинуватили б мою матір. А так, слово її Величності Ланії проти слів напівпритомної вагітної жінки чи тієї, що в темноті могла й не розгледіти хто там і звідки виходив…
– Айріс, мені так шкода… - тихо мовила Налурі.
Вони підійшли до дверей будівлі тренувального корпусу і дівчина знову усвідомила, що не запамʼятала дорогу. 
– Не переймайтеся, Ваша Величносте. Це було давно і я вже не тримаю зла на Ланію. 
– Справді? Ти змогла їй так легко пробачити? 
– Не впевнена, що це можна назвати словом «пробачити», але я вірю у вищу справедливість і знаю, що доля наздожене її за всі лихі вчинки. Тож, мені скоріше щиро її шкода. Ланія засліплена в своїй жадобі до влади, а це дуже кривий шлях, що рано чи пізно приводить до падіння. 
Налурі вразило, як спокійно, виважено і мудро мислила дівчина, що була всього на кілька років старшою за неї саму. Їй захотілося перейняти цю мудрість і досягти такої ж розважливості в думках та словах. 
– Айріс, можна тебе попросити? 
– Звісно, Ваша Величносте. 
– Більше ніяких «Величностей» і оцих поклонів, гаразд? - усміхнулася дівчина. - І звертайся до мене на «ти», будь ласка. Сама доля підказує нам, що ми повинні бути подругами!
– Гаразд, Налурі. - Айріс всміхнулася у відповідь. - Успішного тренування, подруго.
І дівчина пішла помахавши рукою на прощання та ніяково поправивши своє руде волосся з-заду.
Але тренування не стало успішним. Налурі було важко зосередитися, вона раз за разом згадувала сьогоднішні розмови то з Доріусом, то з Айріс, і блукала думками далеко звідси. Нова інформація, що знову увірвалася в її життя, як непроханий гість, по неволі мала стати частиною минулого, якого вона не пам’ятала, але до якого була причетною.
В результаті навіть ті прийоми, що здавалися гарно засвоєними зстосовувалися нелегко. Юний Елам тільки те й робив, що раз за разом подавав їй руку аби черговий раз допомогти встати з підлоги після болючого падіння.
Доріуса ніде не було видно, а Кір постійно робив зауваження. Під кінець дівчина відволіклася на Танаіма та Лео, що зʼявилися у дверях тренувальної зали і отримала сильний удар палицею в плече. Якраз у тому місці, де короткий рукав футболки не зміг би прикрити майбутнього синця. 
– Пробачте, Ваша Величносте! - вигукнув Елам запізно збагнувши, що відбулося. - Я думав ви блокуєте… 
– Все гаразд. Не потрібно перепрошувати… у нас двобій чи як? - злісно мовила Налурі.
Насправді вона злилась не на хлопця, а на свою розсіяну увагу та нездатність зосередитися. Бо потрібно було навчатися самообороні, а не думати весь час про ті дві ночі: коли отруїли Лінмей та відкрили портал дарконам.
– Працюй на повну силу, не потрібно мене шкодувати, гаразд? 
– Ну, як скажете. - всміхнувся той. - Мене двічі просити не треба. 
Ще кілька підходів двобою були більш успішними та навіть цікавими, доки дівчина не впала знесилено на підлогу, а в сантиметрі від шиї не завмер кінець палиці Елама. 
– Це вже щось… - важко дихаючи розсміялася Налурі. 
Через кілька хвилин Кір дав відбій і всі ринули вечеряти. Дівчина уявила, що їй доведеться знову сидіти за столом під уважним поглядом матері Маркуса і зрозуміла, що зовсім не хоче туди йти. 
– Еее… можна мені з вами? - звернулася вона до Кіра. 
– Звісно, ходімо. - він підозріло подивився в очі. - Все в порядку? Ти ніби засмучена… 
– Так, нормально. Просто трішки стомилась. - цілком правдиво відповіла дівчина, що заледве пересувала ногами по підлозі.
В приміщенні тренувального корпусу була своя велика їдальня на кілька столів, але їх не накривали заздалегідь. Їжа розміщувалася окремо і кожен підходив та брав собі що забажає та скільки забажає. Різноманіття було не гірше ніж у замку і Налурі обрала всього по троху, бо відчувала страшенний голод від інтенсивних фізичних навантажень. Вона вже майже доїдала велику порцію фруктово-злакової каші, коли Лео з Танаїмом привіталися і сіли навпроти за її столом. 
– Чули ти робиш успіхи. - всміхнувся Танаім.
– Облиш… я ледве стою на ногах. - зітхнула дівчина схилившись над тарілкою. 
– Це малий Елам вас так? - Лео кивнув на синяк, що вже встиг зʼявитися на лівому плечі Налурі. 
– Відволіклася на ваші голови у дверях. - розсміялася вона. - Дрібниці… до весілля заживе!
Танаім з Лео спантеличено переглянулися між собою. І Налурі здогадалася, що вони не зрозуміли тієї останньої фрази.
– Ну, у нас так говорять… - вона махнула рукою. - Не зважайте… мені вже, мабуть, пора.
Дівчина підвелася і обоє хлопців теж встали з місць. 
– Дорогу назад знайдеш? - потурбувався Танаім.
– Якщо чесно, не впевнена… в обід мало не заблукала… але на щастя зустріла Айріс!
– Я можу провести. - ніяково запропонував Танаім.
– Було б добре. - ледь чутно відповіла Налурі.
– Гаразд, піду знайду Кіра, нас Доріус чекає. - озвався Лео і дуже швидко зник за дверима їдальні навіть не попрощавшись.
На мить їй здалося це трохи дивним, бо саме він - цей білявий хлопець здавався їй найбільш привітнішим серед інших. Дівчина зловила його погляд, коли той на секунду обернувся у дверях і могла б заприсягтися, що то була суміш злості і відчаю. По шкірі пробіг холодок.
– Що це з ним? - запитала в Танаіма, сама не розуміючи, як фраза зірвалася з вуст.
– Ти про що? - схоже він не помітив нічого дивного, бо коли обернувся - друга вже не було.
– Нічого, ходімо. - Налурі швидко відігнала неприємну думку, переконавши себе, що то їй тільки здалося.