Розділ 7-й. Зрада.

Ранок настав дуже швидко, але Налурі прокинулась бадьорою. Годинник над каміном у вітальні пробив сім разів. Дівчина пригадала, що їй знову снилося те примарне місце, де було багато світла і життя. Тільки цього разу вона не відчула ні спустошення, ні відчаю, а навпаки приплив нестримної енергії. 
Прийшла Мерелін та запросила спуститися до сніданку. Вона розповіла, що їжу на загальні столи у залі подають зазвичай вранці та ввечері з сьомої до восьмої години, в обід - з першої до другої. Якщо здолав голод в інший час чи прийом їжі було пропущено з якихось причин, то завжди можна звернутися на кухню, де радо нагодують. Ще дівчина пояснила, що Хранителі Порядку - ті, хто забезпечує чистоту навколо і до яких належала власне й вона сама - потурбуються про зміну постільної білизни, прибирання сміття та наведення чистоти у їх кімнаті.
Слухати дівчину було водночас і цікаво, і дивно. Вона говорила про абсолютно звичайнісінькі речі цілком буденним тоном і Налурі ніяк не могла впусти їх в своє життя, так, наче вони просто не могли більше туди поміститися. Але вона зловила себе на думці, що жодні двері, крізь які вона проходила вчора й сьогодні, до прикладу, не мають замків, а їй самій не дали ключів. Тож якось, ніби між іншим, спитала й про це.
– Так, достатньо просто постукати. - відповіла Мерелін з посмішкою.
«Ось і все. Так просто. Ну звісно, у них же немає злочинності і вони не крадуть…» - промайнула в голові думка.
– Пробач, а як поставити будильник, щоб прокидатися вчасно? - Налурі усвідомила, що на тумбочці біля її ліжка не було навіть пісочного годинника.
– Будильник? - здається дівчина не зовсім розуміла про що її питають. - У нас немає проблем зі сном чи пробудженням.
– Що ж… добре налаштовані біоритми - це майже супер сила!
У відповідь Мерелін лиш ніяково посміхнулася стенувши плечима.
«Доведеться орієнтуватися по кількості ударів того, що над каміном!» - подумки зітхнула вона.
Ще Налурі памʼятала - сьогодні має бути її зустріч з Доріусом, тож заздалегідь знайшла в гардеробі спортивні обтислі бриджі, що закривали коліна та просту чорну футболку, взула найзручніші, як їй здалося, кеди на дуже тонкій підошві, що туго прилягали до ноги. Відчуття було таке, ніби ступаєш босими ногами, але вона ще ніколи не почувалася більш комфортно. Густе волосся завʼязала ззаду у тугий пучок. Дівчина не знала чи можна у такому вигляді сідати за стіл з Правителем Маркусом та його родиною, але їй було байдуже. Адріан теж не вбирався пишно, він одягнув прості світлі штани і таку ж сорочку.  
Цього разу у великій залі, окрім того, що на підвищенні, було накрито лише два столи із шести. Налурі подумалось, що мабуть стільки людей і проживає в головному корпусі замку, а всі хто був тут вчора - жителі прилеглих територій і приходять не часто. 
Мерелін запропонувала їм сісти біля родини Лайтвілдів і дівчина неохоче погодилася, сама не розуміючи чого насторожилися.
Маркус почав розпитувати про враження від їхнього світу, чи подобається кімната і як їм спалося? Відповідав переважно Адріан, Налурі тільки ніяково посміхалася і постійно оглядалась шукаючи очима знайомі обличчя, але марно. 
– Не зважай, він завжди такий говіркий. - прошепотіла до неї Наель, натякаючи на свого чоловіка. 
Дружина Маркуса здалася Налурі найбільш приємною особою - добродушною та мʼякою. Тоді, як матір викликала неоднозначні враження - вона ніколи не посміхалась і це трохи бентежило. А от Адріан швидко знайшов спільну мову з усіма присутніми. Тож, поки вони щось жваво обговорювали з Кайросом та Реєю, Налурі прийнялась за сніданок. 
Пройшло не так багато часу і дівчина вже вдосталь наїлася, як до столу підійшов Доріус. Він ввічливо вклонився родині Лайтвілдів.
– Ваша Величносте, дозвольте забрати вашу кузину, у нас багато роботи. - звернувся він до Маркуса. 
Той ствердно кивнув і Налурі попрощавшись з присутніми встала. 
– Не знаю скільки це займе часу… - прошепотіла вона Адріану. - Зустрінемось тут за обідом, гаразд? 
Чоловік погодився та кивнув, а тоді продовжив свою цікаву розмову. Налурі пішла за Доріусом до виходу і, обернувшись на секунду, зловила на собі той же уважний погляд Ланії, яка мовби вивчала її поведінку. 
– Я бачу ви підготувалися? - мовив Доріус, коли вони опинились на вулиці, натякаючи на спортивний стиль її одягу. Сам чоловік був вбраний незмінно - у чорний однострій Воїнів.
– Танаім говорив, що у нас буде тренування. - відповіла дівчина. - І будь ласка, називайте мене просто на «ти». Я знаю, що ви були близькі з моїми батьками… 
– Так, Налурі. - лагідно всміхнувся він. - Прогуляємось? 
Дівчина радо погодилася і вони повільно пішли лабіринтом доріжок між гарно підстрижених квітучих кущів та дерев. Над головою світило ранкове травневе сонце, таке ж саме як і на Землі, в цю ж саму пору року. 
– Розкажіть мені про них будь ласка… - тихо попросила Налурі. - Я хочу знати про ту ніч, коли…
Вона не договорила, а Доріус зітхнув. Йому так багато хотілося розповісти, що почати довелося з чогось простішого.
– Твій батько мав стати наступним Правителем після Мірая. Він був запальним і ризикованим. Гарно володів зброєю й завжди шукав пригод на свою голову - тікав на Землю, як тільки випадала така можливість. Що його там приваблювало - невідомо, але Мірая це страшенно дратувало. - чоловік всміхнувся пригадуючи минуле. - Проте, на Радеміра можна було покластися, більш надійної людини годі й знайти. Він доводив до кінця всі початі справи і завжди тримав слово.
– Але чому не Тамір? Він же був старшим сином. - вирвалось раптом у Налурі. 
– Правління не обов’язково передається за фактом народження. Таміра, до прикладу, абсолютно не цікавила влада. Він відрікся від наступництва ще до повноліття і став Хранителем Плодів.
Налурі запитально вигнула брови і Доріус пояснив.
– Тобто тим, хто працює в полі, вирощує та збирає їжу, лікарські рослини, саджає дерева, все що нам так необхідно. 
– Зрозуміло… - ледь чутно мовила дівчина. 
– Маркус чимось схожий на батька. Він теж особливо не прагнув керувати і з радістю передасть наступництво тобі, доньці Радеміра. 
Налурі хотіла заперечити, пояснити, що її також не цікавить влада, але промовчала. 
– Тієї ночі, коли вбили обох ваших батьків та дідуся з бабусею, Маркусу було лише пʼятнадцять і на довгих десять років правління перейшло до Ланії. Вона, звісно, неохоче передавала його сину. 
– Вона не дуже приємна особа, так? - поцікавилась дівчина і зрозуміла, що їй не здалося.
– Просто вважає всіх навколо своїми слугами. І відноситься відповідно. Але будь з нею обережна. Взагалі будь обережна з кожним, не довіряй усім підряд і не розповідай зайвого. 
«Та я й не знаю нічого такого, чого б не знали всі навколо про мене!» - подумала Налурі, але запитала зовсім інше. 
– Доріусе, там у Сховку, коли ви розмовляли з Танаімом, ви говорили, що хтось може шпигувати за вами. Той, хто здав наш маршрут дарконам. Отже, ви дійсно вважаєте, що тут у замку є люди, які можуть бажати мені смерті? 
– Я так не вважаю, Налурі. Це, власне, так і є. - зітхнув чоловік.
– Але… я не розумію. Навіщо це комусь? Мені здалося, що всі навколо навпаки тільки зраділи моїй появі…
– Ти про Пророцтво, так? - продовжив Доріус. - Все почалося тоді, коли Радемір привів Анну. До цього мало хто вірив, що війна колись може скінчитися. Але поява землянки повернула хід історії. Особливо, коли вона завагітніла. Налурійці сприйняли цей знак, як спасіння. Навіть даркони активізувалися на всіх лініях зіткнення, передчуваючи швидкий кінець. Але, як то кажуть, в сім’ї не без зрадника і хтось таки відкрив ті двері.  
Вони продовжували йти і Налурі ловила кожне слово чоловіка, майже не дихаючи. Їй боляче стисло в грудях. Зрада. Це було передбачувано. Це було очевидно. Але все одно влетіло в серце несподівано, мов гострим ножем.
– У переносному сенсі звісно. Насправді, то був портал, з якого вони почали лізти ніби комахи з потривоженого мурашника. Але не було сумніву, що відкрили його з нашого боку. Даркони перебили половину сплячих жителів замку. Радемір просив мене тільки про одну річ: якомога швидше і надійніше сховати Анну. Вона вже була на такому терміні, що от-от мала народити, тож ми одразу відправились на Землю. І, на жаль, за кілька днів вона померла в лікарні при складних пологах. 
У Налурі в очах стояли сльози, а в горлі важкий клубок. Дівчина ледве стримувалася, щоб не зупинитися і не розплакатися, але вони продовжували повільно йти.
– Я знайшов для тебе найкращих батьків, яких тільки зміг. Та поклявся твоїй матері, що ти будеш в безпеці, що ніхто тебе не знайде і не завдасть шкоди. Але доля тебе наздогнала. Вже кілька місяців, як даркони знову почали виявляти незвичну активність так, ніби відчувають, що Сила от-от проявиться і їх чекає кінець. Тож, я не міг далі приховувати твоє місце перебування і послав за тобою тих, кому найбільше довіряю, перш ніж до тебе добрались би вороги. 
– Добрались би вороги? - не зрозуміла дівчина. - Що це означає? Я думала вони не можуть пройти на Землю, окрім як через Саулейру. 
– Вони слуги темряви, Налурі. Підступні істоти, здатні проникати в мозок і душу, нашіптувати, маніпулювати та штовхати людей на жахливі вчинки. І у них скрізь є свої агенти. Тож, рано чи пізно тебе знайшли би, тим або іншим способом. Тому дуже важливо було забрати тебе сюди. Але не надто рано, розумієш? Я не міг зробити цього, скажімо, рік тому чи пʼять. Бо й тут тобі не надто безпечно. Довелося тягнути до останнього, щоб ніхто не дізнався твоє місцезнаходження раніше призначеного часу. А, оскільки, скоро твоє повноліття, тож гадаю все було зроблено правильно.
– Я… це так… навіть не знаю що сказати. - важко зітхнула Налурі.
Сльози полились з очей і вона зупинилася не взмозі більше ступити й кроку вперед. Доріус пригорнув до себе дівчину, що дала волю емоціям і ніжно поплескав по плечах, намагаючись втішити. Це найменше, що він міг зробити в даний момент.
– Вони померли… мої прийомні батьки… - мовила крізь сльози Налурі. - Коли мені було сімнадцять.
Вона не знала, чому сказала саме цю фразу. Адже плакала вона не через них і не через дарконів, і навіть не через страх перед майбутнім. Вона сама не розуміла, чому плакала, але слова - «вони померли» - найкраще описували біль, який відчувала дівчина в цю хвилину. І стосувалися усього, що вона втратила.
– Я знаю… Мені дуже шкода. - прошепотів Доріус.
– Ви знаєте? - здивувалась Налурі і чоловік випустив її з обіймів.
– Час від часу я приглядав за тобою. Просто, щоб пересвідчитися чи в тебе все впорядку, чи ти щаслива, чи живеш повноцінним життям.
– Справді? Ви приходили на Землю? - не повірила дівчина.
– Ну, звісно. - усміхнувся Доріус. - А як ти гадаєш мої хлопці знайшли тебе? Ти ж вийшла заміж за Адріана і ви переїхали з батьківського дому. З одного кінця Грін-Грейту в інший, так би мовити. 
– А, ну так, справді. Переїхали... - Налурі витерла сльози і важко зітхнула, намагаючись заспокоїтися. 
На секунду їй стало ніяково за них, але в очах Доріуса не було осуду, тільки розуміння. 
– Зараз тобі потрібно готуватися. Навчитися битися і захищатися. У нас залишилось не так багато часу до твого повноліття. А коли Сила проявиться, не буде вибору, окрім як вступити в бій. Він неминучий, на жаль.
На цих словах вони пішли далі мовчки і вже за кілька хвилин опинилися перед дверима невисокої, але дуже довгої та широкої будівлі, ніби всередині містився не інакше, як стадіон. 
Спочатку Доріус провів Налурі у велику, яскраво освітлену кімнату з білими стінами. Тут містився цілий арсенал і дівчина аж зойкнула від захвату та здивування. Це були різного роду мечі, кинджали і ножі, а також списи, що світились дивним світлом. Деяку зброю вона взагалі бачила вперше.
Доріус підійшов до однієї зі стін і обрав тонку палицю довжиною десь з півтора метра. В руках чоловіка ця річ ніби ожила. Налурі побачила, як від дотику по ній пробіглась червона блискавка з одного кінця до іншого. 
– Почнемо з найпростішого. - всміхнувся Доріус і подав дівчині другу таку ж палицю. 
– Що? Почекайте, ми будемо битися? - вражено мовила вона. - Я думала, що для початку потрібно розімʼятися. Ну, там… побігати чи розтягнути мʼязи… 
Чоловік підійшов ближче і уважно подивився їй в очі. 
– Гадаєш, даркони влаштують собі перерву, доки ти робитимеш розтяжку ніг?
Налурі нічого не відповіла, їй стало ніяково. 
– Облиш, ти в хорошій фізичній формі. Сьогодні відпрацюємо елементи захисту. Це зовсім не складно.
Останні кілька років Налурі змушувала себе бігати щоранку і робити найпростішу зарядку не більше півгодини, тож ніколи не думала, що вона в «хорошій фізичній формі». Вона була не надто високою на зріст, тож ті зайві пʼять кілограм час від часу виступали складочкою на животі і трохи ширшими, ніж хотілося, стегнами. Та вона не надто тим переймалася.
Дівчина послідувала за Доріусом, що повів її довгим коридором і відкрив наступні двері. Цього разу вони опинилися у величезних розмірів спортивній залі зі світлою деревʼяною підлогою. Де-не-де на стінах висіли кріплення для зброї та стояли мішкуваті манекени, мабуть для боксування, подумалося Налурі. Тут було багато людей, молодих хлопців та дівчат, підлітків. Вони розбились на пари і займались кожен своєю справою. Хтось бився на мечах, хтось відпрацьовував боротьбу, а в когось в руках були такі ж палиці, як і в неї.
На секунду гамір припинився, бо всі повернули голови у напрямку новоприбулих і дівчині черговий раз стало ніяково. Знову ці уважні вивчаючі погляди. Але Доріус зробив жест рукою і вони повернулися до роботи. В дальньому кутку зали Налурі помітила Кіра, що давав настанови двом юнакам та уважно слідкував за їхнім двобоєм. 
Вони обрали собі вільний простір подалі від людей, щоб нікому не заважати і Доріус міцніше стис палицю перед собою. 
– Готова? - всміхнувся чоловік. 
Дівчина не знала до чого їй бути готовою і що власне робити. Вона ніколи не ходила на бойові мистецтва, йогу або навіть пілатес, тож взагалі не мала гадки чи з того щось вийде.
Та не встигла Налурі нічого сказати, так би мовити - запитати аби їй дали підказку щодо того, як правильно користуватися тією палицею, коли Доріус пішов в атаку. Вона пропускала удари раз за разом ухиляючись, спотикаючись і падаючи на підлогу. 
– Зосередься! І захищайся! - крикнув чоловік й знову пішов в атаку. 
Вона різко підвелася і відбила один удар, а наступний знову повалив її додолу, бо Доріус підкосив палицею одразу обидві ноги. Тоді нахилився над дівчиною, що важко дихала.
– Ти не блокуєш удари. - мовив він спокійно. - Не стежиш за моїми рухами. Вставай. 
Налурі мовчки підкорилася. 
– Довірся своїй зброї. Нехай вона стане продовженням твоїх рук. - і почав крутити палицею в повітрі, вимальовуючи кола. 
Дівчина міцніше стисла свою перед обличчям.
– Слідкуй за моїми рухами. Намагайся передбачити наступний крок і відбивай удар. 
«Це тільки говорити легко…» - подумала вона, але натомість лише кивнула. Всередині закипіло роздратування. Їх хотілося нагримати на нього, але фізичні сили стрімко покидали тіло.
Доріус знову пішов в атаку. Спочатку повільно, потім швидше. Налурі старалася, як могла. Повільні випади блокувала краще, різкі пропускала. А десь через годину знесилено впала і кілька секунд не могла підвестися. 
– Гаразд, вже краще! Десять хвилин відпочивай і продовжимо. - підсумував чоловік 
– Якби… ви… привели… мене… сюди… рік… тому… - кожне слово вимовляла важко й повільно. - То часу… було б… більше аби… навчитися!
– Не потрібно тобі року. - Доріус схилився над її розпластаним на підлозі тілом. - Отримаєш Вищу Силу і будеш могутнішою за будь кого з нас.
А тоді відвернувся і просто зник з поля зору.
Вона навіть не підняла голови, щоб подивитися, куди він пішов. Натомість вирішила, що ці десять хвилин просто лежатиме. Через секунду прямо перед очима зʼявилась протягнута рука з великою скляною пляшкою води. 
– Ти молодець! Не кожен новачок витримає майстер-клас від Доріуса без підготовки і нарікань. - широко посміхнувся Кір поки дівчина спрагло пила воду. 
– Дякую… - прохрипіла вона важко дихаючи.
– Не хвилюйся, сьогодні він вже не ганятиме тебе. Це була лише перевірка здібностей. Далі відпрацьовуватимеш навички самозахисту з кимось свого рівня. 
Кір обернувся і покликав когось збоку. До них підійшов невисокий смаглявий хлопець років пʼятнадцяти, може шістнадцяти, не більше і Налурі сумно зітхнула. Отже, її здібності оцінили на рівні підлітка. 
«Що ж, просто чудово!» - втомлено подумала дівчина, але не стала сперечатися.
– Знайомся, це Елам. - мовив Кір. - Відпочинеш і починайте з блокування ударів. Я буду поруч. 
Підліток ніяково вклонився і взяв палицю, яку залишив поруч Доріус. Він ввічливо допоміг дівчині встати нарешті з підлоги та навіть поцікавився чи вона в порядку?
Працювати з Еламом в парі було легше і цікавіше. Він був не такий швидкий та сильний, як Доріус, але значно вправніший за Налурі, тож вона з завзятістю перейняла у нього всі прийоми.
Ще через кілька годин вони зробили чергову невелику перерву, а потім продовжили до самого обіду, доки Кір не дав усім команду йти їсти та відпочивати на кілька годин. 
– Ти можеш пообідати тут з нами, якщо хочеш. - звернувся він до Налурі. - В тренувальному центрі є окрема їдальня.
– Дякую, я б із задоволенням, але вже пообіцяла Адріану, що зустрінемось у великій залі в замку. - відповіла дівчина.
– Тебе провести чи знайдеш дорогу самостійно? - потурбувався Кір.
– Я запамʼятала як іти, дякую. - всміхнулася Налурі. 
– Гаразд, тоді зустрічаємось тут о третій. 
Дівчина кивнула і направилась до виходу. На вулиці вона зрозуміла, що переоцінила свою здатність до орієнтації на місцевості і згадала, що насправді не слідкувала за дорогою, бо розмова з Доріусом надто її поглинула. Але якщо іти в напрямку замку, що височів над усіма іншими будівлями, то зрештою можна втрапити куди потрібно. Тож вона навмання обрала стежину і пішла. Налурі не поспішала, вона дихала на повні груди і розминала шию, розглядала квіти, кущі і дерева навколо себе, а згодом помітила що й людей на вулиці практично не було.
«Мабуть, вже всі на обіді?» - подумала дівчина.
На мить їй стало не затишно. Пригадала розмову з Доріусом і усвідомила, що хтось невідомий, примарний, кого вона ще не знала, може бажати їй зла. Тож, чи безпечно було гуляти ось так от самій по мало знайомій території? За нею можуть спостерігати. На неї легко можуть напасти.
«Та ні, дурниці!» - похитала головою Налурі аби відігнати навʼязливі думки. - «Але мабуть тому він і хоче, щоб я тренувалася. Щоб могла себе захистити!»
Усвідомлення цього факту додало їй впевненості та навіть бажання якомога швидше знову взяти до рук зброю. Аж раптом, далеко попереду, дівчина угледіла знайому руду голову і помахала рукою.
– Айріс! Зачекай! - погукала Налурі і поспішила вперед.