Розділ 6-й. Цей неймовірний світ.

– Ні-ні, ви помиляєтесь… - мало не розсміялася дівчина. - Я не збираюся нічим управляти, мені це не потрібно. І у вас вже є правитель - Маркус. 
– Маркус став ним тільки тому, що вбили обох ваших батьків. Згідно Пророцтва ТИ саме та, хто повинен очолити наш світ. 
– Не порахуйте за грубість, але чи не забагато на мене покладається? - мовила майже обурено Налурі. - Я ще не розібралася, що то за Сила така і як знищити дарконів, а ви говорите про управління цілим світом. 
Айріс, що стояла збоку, зронила ледь чутний смішок, проте Аолеон не відреагувала. Вона уважно подивилася дівчині в очі. 
– Я бачу, що у тебе міцний характер, гострий розум і чисте серце. - заговорила жінка ніжним заспокійливим голосом. - Сумніви, страхи та недовіра згодом покинуть тебе, дитя моє. Ти станеш тією, ким маєш бути, Ревеко. 
І на цих словах Аолеон вийшла з приміщення через інші двері не сказавши нічого на прощання. 
– Я чимось образила її? - стурбовано запитала Налурі в Айріс, коли вони залишилася наодинці.
– О ні, Ваша Величносте, не турбуйтеся. Просто з Аолеон немає сенсу сперечатися. - усміхнулася дівчина. - Ходімо, я проведу вас назад до замку. 
Вони пішли тим же шляхом, яким прибули. Опинившись на вулиці Налурі трохи дала волю емоціям. Вона відчула потребу пояснити свої почуття, адже на мить здавалося, що її могли неправильно зрозуміти.
– Я ж була відвертою, Айріс! Не можна вирвати людину з її звичного життя, привести в абсолютно незнайоме місце і ошелешити такими зізнаннями. Невже вони не розуміють, як мені не по собі?
Під «вони» Налурі мала на увазі не тільки жінку з якою щойно познайомилася, а й Маркуса і всіх, хто так чекав на неї тут. 
– Звісно, вони вас розуміють, Ваша Величносте. - мовила Айріс заспокійливо і намагалась йти якомога повільніше, навідміну від Налурі, яка постійно пришвидшувала темп. - Але постарайтесь і ви їх зрозуміти також. Тисячі років ми те й робимо, що боремося із силами темряви. І ось, нарешті, зʼявляється шанс, що ця війна може скінчитися. Тож, так, вони будуть триматися за нього усіма силами. 
– Але саме це мене і лякає, Айріс! Що, як я не впораюсь? Ти хоч уявляєш скількох людей я підведу? Тих, хто покладав на мене свої надії… яке це буде розчарування?!
Дівчина трохи помовчала, а тоді відповіла таким же спокійним тоном:
– Насправді, якщо вас спіткає невдача, то для нас нічого не зміниться. Наші Воїни продовжать боротися як і завжди. Тож, по суті, ви нічим не ризикуєте. Дайте собі шанс. Просто, повірте у власні сили. 
– Просто повірити… - вражено мовила Налурі. - Айріс, недарма ти звешся Хранителькою Віри… дякую за підтримку. 
– Завжди до ваших послуг. - всміхнулася дівчина. - А тепер дозвольте дати невеличку пораду. 
Налурі кивнула, бо Айріс на мить замовкла.
– Відпочиньте сьогодні і добре поспіть. Вам допоможе гаряча ванна. 
Вона ніколи не любила приймати ванну, але ще раз подякувала за турботу.
Налурі не помітила як швидко вони підійшли до замку. На сходах біля дверей її вже чекала Мерелін, тож Айріс попрощалася, трохи вклонилася головою і пішла у протилежному напрямку. Налурі дивилася у спину дівчини з рудим волоссям і думала про те, що вони обов’язково повинні стати подругами. А тоді направилась до входу. 
– Ваша Величносте, дозвольте провести вас до вашої кімнати. Містер Бенсон вже освоївся і чекає на вас. - мовила Мерелін. 
– Гаразд, дякую. - відповіла Налурі. - Мені мабуть знадобиться якась мапа замку або що. Не впевнена, що зможу знайти кімнату без твоєї допомоги. 
– Для зручності, вас розмістили одразу на другому поверсі. - всміхнулася Мерелін і повела гостю широким коридором. - З часом запамʼятаєте все інше. Наприклад, перший поверх у нас переважно технічний. Тут обідня зала, кухня, де готується їжа, пральні та інші господарські приміщення. Другий, третій та четвертий - це кімнати, де переважно проживають мешканці замку. А на пʼятому знаходяться велика бібліотека. Якщо чесно, то вище я і сама рідко буваю. - прошепотіла дівчина щиро всміхаючись. 
Вони швидко дійшли до потрібних дверей і Налурі зауважила, що шлях був дійсно коротким, а отже вона без проблем знайде вихід на вулицю. 
Мерелін провела її всередину і Налурі не змогла стримати захвату. Це була не просто кімната, а цілий пентхаус по земним міркам. Величезна вітальня з диваном та каміном, обіднім столом і стільцями біля нього. Великі вікна з красивими шторами, на підлозі постелені теплі килими, а стіни розписані химерними візерунками. Але не такими, від яких починала боліти голова після довгого споглядання, а приємнішими - ніжними і пастельними. Вгорі під стелею висіла неймовірно оздоблена люстра, від якої розливалося багато світла, а над каміном - годинник. Подібний до того, що вона бачила внизу, тільки менший. Він також мав яскраво червоні, ніби зроблені з чистих діамантів, стрілки.
Адріан якраз сидів на дивані у халаті і читав якусь книжку. Він відірвався на секунду щоб привітатися, але Мерелін повела Налурі далі з метою все показати самостійно. Вітальня мала кілька дверей. Одні вели у спальню, де стояло пишне ліжко з балдахіном і невеликі тумбочки з обох боків від нього. Біля вікна було дзеркало зі столиком, що мав шухляди. Тут містилися гребінці, якісь прикраси, скляні баночки з невідомим вмістом і невеличкий мʼякий стілець на підлозі. Налурі подумалось, що цей суто жіночий куточок надзвичайно їй подобається. 
Інші двері вели до глибокого гардеробу, де висіло багато різноманітного одягу та взуття, як чоловічого так і жіночого. Дівчина вирішила, що роздивиться все потім, бо Мерелін якраз повела її у треті двері. Це була ванна кімната таких же гігантських розмірів. Вона показала Налурі предмети гігієни у шафці, нову білизну, рушники та розказала з чим найкраще буде прийняти ванну, щоб розслабитися. У десятках пляшечок було розлито ароматичні масла, насипано морську сіль та порошок, яким чистили зуби. Він мав різкий замах мʼяти та ментолу. 
Мерелін ввічливо повідомила, що принесе вечерю їм в кімнату і спускатися вниз немає потреби. За це Налурі щиро подякувала, бо дуже хотіла якомога скоріше відпочити і не витримала б ще одного застілля з сотнею незнайомців. Дівчина вклонилася і швидко вийшла за двері. 
– Де ти пропадала? - озвався нарешті Адріан.
– Було кілька напружених розмов. - відповіла Налурі і поклала матрицю, яку все ще тримала в руках, у шухляду тумбочки біля ліжка. - Дали телефон. 
– Це у них такі телефони? - здивувався чоловік. 
– Щось типу того. 
– Хочеш прийняти ванну? - він підійшов ближче і легенько торкнувся до плечей дружини. - Вона у них просто казкова. Висмоктує з тіла всю втому у прямому сенсі. 
– Та я краще скористалась би душем… у них є душ? 
– Є, але погоджуйся на ванну, не пошкодуєш. - вмовляв Адріан і всміхаючись вийшов.
Він відкрив воду і додав у неї вміст кількох пляшечок про які розповідала Мерелін. Кімната враз наповнилась казковими запахами, що вже самі собою діяли мов заспокійливі. Налурі тим часом пройшлась гардеробною та роздивилася одяг, який був приготовлений, здається, на всі випадки життя. Тоді обрала просту нічну сорочку і пішла у ванну. 
Вода огорнула її тіло теплим спокоєм і дівчина заплющила очі насолоджуючись цим відчуттям. Вона намагалася позбутися усіх думок, але виходило важко. Адріан тим часом вмостився поруч на підлозі. 
– Ну, як почуваєшся? - запитав він.
– Неймовірно… - полегшено зітхнула Налурі.
– Я сьогодні дізнався стільки всього про їх культуру та спосіб життя. - захоплено мовив чоловік. - Ти будеш у захваті, як почуєш! Це просто надзвичайний народ. 
– Навряд чи тобі вдасться здивувати мене ще більше…
– Ну, я спробую… Ти звернула увагу на їжу? Вони не їдять нічого повʼязаного з тваринним походженням. 
Налурі мовчала і приготувалася слухати, вона розуміла, чому Адріан почав з цієї теми. Це ж була його сфера.
– Тобто, взагалі не експлуатують тварин ні в яких цілях, ні для харчування, розваг чи одягу, ні для медицини та іншої продукції…
– Це вражає… - тихо мовила дівчина з усе ще закритими очима. - Але цілком справедливо. Вони досягли такого рівня життя, що не мають потреби знищувати окремі біологічні види. 
– Саме так! - продовжив Адріан. - Їм цілком достатньо користуватися плодами, що дає земля. Якщо це їжа, то вони харчуються овочами, фруктами, злаками, горіхами і ще різною всячиною, яку тільки можуть виростити. Вони постійно саджають нові і нові ліси, щоб робити достатньо меблів і паперу, а не бездумно вирізають все підряд. Ти бачила який в них одяг та взуття? Це плетіння і пряжа натуральних матеріалів, я вже й забув як називаються ті нитки, там цілі окремі види рослин. Але ніякої шкіри чи хутра. Ліки та косметика також повністю на рослинності. 
– Ти не дарма витрачав час, стільки всього нового дізнався. - мовила Налурі в паузі між словами його промови. 
– Але найцікавіше попереду... - всміхнувся Адріан. - Ти знаєш, що у них абсолютно немає пластику, поліетилену чи інших штучно створених матеріалів. Бачила який посуд? Так от, вони зберігають продукти у скляних контейнерах, в підвалах та погребах, де холодно. Готують їжу у звичайних печах на вогні, в глиняному чи керамічному посуді. А для миття або прання використовують відвари з якоїсь дуже їдкої трави, що видаляє бруд і запах. Такі відходи безпечно виливати в ґрунт. Ніякої тобі хімії, чи інших агресивних речовин. 
– Що ж, про екологію вони дбають просто чудово… - Налурі слухала уважно, але ніби через товсте скло. Не те, щоб їй не цікаво було дізнатися якими відходами удобрюють ґрунти, просто думки були зовсім про інше. 
– І вони розділяють сміття, переробляють склотару й папір. Дещо абсолютно безпечно спалюють. Бо навіть предмети особистої гігієни у них з целюлози. - засміявся Адріан. - А ще це світло! У них немає ні приладів на електриці, ні самої електрики взагалі. Ти ж поглянь: ці сфери - це якийсь новий вид накопичувальної світлової енергії. - він раптом підвівся і захоплено приклав долоню до світильника на стіні ванної кімнати.
Світло погасло навіть у сферах, що розташовувалися на стелі. Тоді Адріан натиснув на нього ще раз - і все повернулося, як було.
– Бачиш, вони якось повʼязані між собою ці світлові сфери. Реагують на дотик ніби на вимикач. Неймовірно! - чоловік провів долонею по розмальованій стіні. - І ці стіни…
– Що з ними? - не зрозуміла Налурі, але дивилася кудись вверх у стелю, відкинувши голову на обідок ванни.
– Ти помітила, що у них немає системи опалення? Це такий собі специфічний матеріал, що використовують при зведені будинків. В теплу пору року він дарує прохолоду, а в холодну - напрочуд добре зберігає тепло. І ще у них абсолютно немає транспорту, ніякого. 
– Мабуть, люблять багато ходити. - всміхнулася Налурі. - Адріане, вони ж пересуваються через портали просторо-часової матерії Всесвіту. Ну навіщо їм автомобіль? 
– А я про що! Надзвичайно, правда ж? Тільки я ще не встиг дізнатися як же вони будують ці височенні будинки, якщо у них немає спеціальної техніки та обладнання, та за рахунок чого забезпечується тиск у каналізаційних трубах, якщо в них немає електрики?
Налурі закотила очі і важко випустила повітря з легень.
– Ну нічого, завтра запитаєш… А взагалі, я не здивуюся, якщо завтра виявиться, що ці люди володіють магією або якимись іншими надприродними здібностями і скажімо здатні підіймати величезні камʼяні брили на багато метрів у висоту самим лише помахом руки. Вони прикладають свої долоні до каналізаційних труб і вода стрімко підіймається вгору, щоб наповнити мою ванну теплом. Так, мабуть, вони її і підігрівають…
– Смієшся, так? - буркнув Адріан. - А от мені це все просто не вкладається в голову. І якщо ти ще не достатньо шокована, то я скажу тобі таке: у них немає торгово-економічної системи і грошей. Тобто взагалі, розумієш?
– Справді? А це вже цікаво! Як же вони купують усі ці речі? - здивувалася Налурі. 
– А вони й не купують! Вони рівномірно розподіляють між собою результати своєї праці. Тобто, уяви наскільки їхнє суспільство високосвідоме! Хтось займається, скажімо, склодувством, хтось кує зброю, інші шиють одяг або вирощують їжу. Ще одні збирають лікарські трави і лікують, а хтось готує на кухні чи будує будинки, чи робить меблі. А потім вони діляться усім тим добром, кому що потрібно. Доставляють продукти, матеріали і готові вироби звісно через систему порталів в будь який куточок їх світу. І це також забезпечують окремі люди. 
– А ти з багатьма встиг поспілкуватися, я бачу… - зітхнула дівчина. - Пробач, просто я не здатна, здається, зараз осягнути все сказане тобою, чесно… боюсь голова просто вибухне від такої кількості інформації! Але ти маєш рацію, це більше ніж просто вражає!
– Саме так, і я також вражений, Лорі… - на мить він замовк, збираючись з думками. - Наскільки вони рівні між собою. Не слуги, не підлеглі один одному, а свідомі та відповідальні перед собою та суспільством. 
– Якщо ти думаєш про те, що ми могли б досягти такого на Землі, то ти помиляєшся. - сказала раптом Налурі, бо чоловік на хвилину замовк. - Ми обмежені, Адріане, і свідомо і фізично. Можливо, людям колись вдасться досягти більш раціональнішого користування ресурсами і навіть рівномірного розподілу результатів праці, але екологія - це більш складне питання. Ми не можемо обійтися, скажімо, без літаків чи автомобілей, як і без фабрик та заводів. 
– Так, звісно, я розумію. Але знаєш, це все одно неймовірно! У них, до прикладу, зовсім немає злочинності, бо немає потреби красти чи збагачуватися. Чи вбивати, щоб вижити. Вони не заздрять один одному, не бʼються між собою за ресурси, не змагаються за «місце під сонцем». Потрібен новий одяг - ідеш до кравця, меблі - до столяра. Хочеш їсти - ось вона, їжа, у вільному доступі на будь який смак. Навіть тут, у замку, Мерелін сказала, якщо нам з тобою щось знадобиться - будь-які предмети гігієни або що - ми можемо спуститися вниз, на перший поверх і там нам дадуть все, що потрібно. Вони самі у всьому знають міру і загалом беруть від природи лише те, що необхідно, а не щоб воно просто стояло, лежало чи гнило. 
– Може, саме тому вони і живуть триста років… - важко зітхнула Налурі. 
– І три дні… - всміхнувся Адріан. - Так, я теж спочатку не повірив, коли почув… Але знаєш, це ж цілком логічно! Тобто, у них чиста екологія: ні тобі вихлопних газів, ні забруднених сміттям океанів, ні шкідливих викидів від фабрик та заводів. Вони їдять лише органічну їжу, без харчових добавок, не користуються хімією навіть у побуті… Не здивуюсь, якщо вони взагалі не хворіють на звичні для нас хвороби. 
– Мабуть, так і є… бо виглядають вони дуже здоровими і сильними. Але знаєш що? Вони все одно не безсмертні… і у них постійна війна. Тобі про це розповідали? 
– Так, говорили… з дарконами. - зітхнув Адріан. - А ще говорили багато про тебе. Дехто вважає, що ти їх остання надія… бо світ тріщить по швах. Вони як ніколи налякані…
– Що?! Я… о, Боже… - Налурі занурила голову у воду щоб не закричати чи то від злості, чи то від відчаю. На мить їй захотілося просто втекти і десь заховатися. Але куди ж тут тікати і де ховатися? Відчуття їдкої безвиході поступово розтікалося тілом, мов отрута.
– Так, все це якось дивно… - сказав Адріан, коли дружина випірнула через хвилину. - Я міг би зрозуміти, навіщо сили темряви хочуть захопити їхній неймовірний світ, але навіщо дарконам Земля? - він розвів руками. - У нас же немає нічого, щоб їх цікавило… Тобто, що такого ми можемо їм запропонувати, що вони так рвуться до нашого світу?
– Не знаю, Адріане… Мені цього не пояснили, нажаль. 
Вона не хотіла більше розмовляти на тему свого покликання - розмова приносила майже фізичний біль - тож просто вилізла з води, що вже по трохи стала охолоджуватися, і огорнула тіло мʼяким рушником. Тоді одягла нову білизну та нічну сорочку поверх неї, і пішла в спальню. Мʼяка білосніжна постіль посприяла тому, що дівчина швидко заснула. А вже через годину Адріан розбудив дружину, бо Мерелін принесла вечерю. 
Широка таця стояла у вітальні на столі і Налурі присіла на один із стільців, сонно роздивляючись незнайомі плоди. Саме їх вона не куштувала в обід. Адріан усміхнувся і підбадьорливо запропонував спробувати один рожевий соус з тими самими шматочками, які вона назвала «східними солодощами». Смак було важко описати, але він неймовірно вибухав у роті новими барвами так, ніби куштуєш веселку. Дівчину це неабияк здивувало. Вона ризикнула випити і молока, що пахло квітами та зрозуміла, що тепер це буде її улюблений напій. 
– Вражає, правда? - всміхнувся Адріан.
Налурі знала, що ця сфера для чоловіка була не просто заробітком, а цілим покликанням, хоббі. Він міг годинами розповідати про ресторан, в якому колись працював і створював нові кулінарні шедеври. Вона ж не була поціновувачем високої кухні і не бачила в їжі нічого незвичного, аж до даного моменту. 
Так, крок за кроком, вона спробували кожну невідому ягідку, горішок, фрукт і зрозуміла, що їжа також може бути мистецтвом, а її приготування - творчим процесом. Втамувавши голод Налурі почистила зуби мʼятним порошком з однієї із скляних тар у ванній кімнаті та зауважила, що він на диво хороший. Тоді почала розглядати баночки у спальні біля дзеркала. Там були якісь натуральні масла для шкіри обличчя, рук та тіла, і навіть для волосся. А ще дуже приємні на запах парфуми. Але жодним з цього добра дівчина поки не наважилась скористатися. Вона розчесала волосся красивим деревʼяним гребінцем і, зрештою, пішла знову у ліжко. Цього разу Налурі заснула так само швидко, але вже в обіймах чоловіка, і проспала міцним сном до самого ранку.