Розділ 5-й. Доля.

Маркус знову повів Налурі лабіринтом замку і через кілька коридорів вони опинилися в невеликій кімнаті, схожій на робочий кабінет. По периметру височіли деревʼяні стелажі з книгами у твердих яскравих палітурках, а в центрі стояв круглий стіл з кількома мʼякими кріслами, що мали високі зручні спинки.
– Сідай, де тобі подобається. - Запропонував хлопець і підійшов до однієї з полиць. Він говорив так замріяно, ніби думками блукав де інде. - Люблю тут бувати. У тиші та наодинці. Це моя особиста маленька бібліотека. 
– Ти все це прочитав? - вражено мовила Налурі.
– Щось так, щось ще планую. У мене багато часу. - усміхнувся він стенувши плечима.
– Ну, звісно… 
Маркус дістав з полиці товсту книгу у червоній палітурці і вмостився у кріслі навпроти дівчини. 
– Двісті років тому було Пророцтво. - почав він та розгорнув книгу. - Згідно нього знищити дарконів і звільнити наші світи від зла зможе особа народжена від обох світів. І це саме ти, Налурі. 
– Що? Ні, це якась нісенітниця. - прошепотіла вона важко сприймаючи слова, що ніби самі собою відмовлялися проникати в мозок.
– Ось, прочитай. - і Маркус підштовхнув дівчині книгу. 
Поки Налурі вивчала незнайомий текст хлопець не переставав говорити.
– Твоє призначення отримати Силу, яка відкриється у день повноліття. Ця Сила перемагає темряву, сестро. Повір мені.
– Я думаю, ти помиляєшся. - усміхнулась зрештою вона. - Моє повноліття було вже давно. Через місяць мені виповниться двадцять пʼять, тож… Я однозначно не та, хто вам потрібен.
Маркус теж усміхнувся, але чомусь опустив очі.
– У нас повноліття настає, коли тобі виповнюється чверть століття. У двадцять пʼять я став Правителем Саулейри. 
Налурі мовчала, бо не вірила своїм вухам і не знала що говорити. Ну як в таке взагалі можна було повірити? І що то за сила така має бути? Пояснити більш детальніше він, звісно ж, не міг.
– Скажи, тобі вже снилися сни? - запитав Маркус майже пошепки і дівчина неабияк здивувалася. - Місця, де ти ніколи не була? Відчуття, які ніколи не переживала? Ніби то й не сни зовсім, а спогади. Ніби вони - реальніші за оточуючу тебе реальність!
– Звідки ти про це знаєш? - вона збентежено дивилась в сірі очі навпроти. Ніколи в житті дівчина не розповідала про свої сни. Нікому.
– Бо це твоя доля, сестро… і чим ближче до повноліття тим гостріше ти відчуватимеш Силу в собі. 
– Я… я не знаю, що відповісти… - зітхнула Налурі. - Знищити дарконів? Та я і зброї ніколи в руках не тримала… це якось навіть смішно… просто безглуздо... 
Маркус сумно всміхнувся та знову зітхнув.
– Наша зброя проти них безсила. - розвів він руками. - Тобто, вона здатна, звісно, відбити атаку і поранити їх тіла, але не надовго. Вони ніби ті пси, зализують рани і знову вступають в бій. Але Сила - то геть інша справа. Це надприродна здатність, це саме Вище Світло… такого ще не було проявлено у нашому світі. 
Налурі мало що розуміла зі слів, сказаних Маркусом та з того, що було написано в дивній книзі, сторінки якої переливалися ніби покриті сріблом, тому просто передала її назад, легенько штовхнувши по столу.
– Хто така Аолеон? - запитала дівчина. Імʼя вона прочитала у тексті так званого «пророцтва».
– Одна із Хранителів Віри. Саме їй належить це Пророцтво про тебе. 
– Невже за стільки років не було нікого, кому б відкрилась ця ваша «сила»? - запитала вона недовірливо. - Нікого народженого між налурійцями і землянами, попри те, що такі шлюби не схвалювалися? 
– Налурі, ти говориш не просто про чиюсь забаганку, а про Правила на рівні Закону. - Маркус постарався швидко пояснити, бо дівчина мала спантеличений вигляд. - Тримати в таємниці існування Саулейри, налурійців і дарконів - це важливо. Але до змішування одного народу з іншим ми відносимося геть насторожено. Тож хочеш вір, хочеш ні, але твоя мати - Анна - була першою представницею земної раси, хто прийшов у наш світ. Не без допомоги твого батька, звичайно. Але ти - перша дитина народжена між землянкою і налурійцем. Все, як сказано у Пророцтві. І оскільки те, що сталося, було скоріше долею, ніж випадковістю, то хто ми такі, щоб з нею сперечатися?
Маркус виглядав спокійним і врівноваженим. Він розмірено вів свій монолог, намагаючись пояснити все якомога докладніше і виглядати при цьому переконливим. А от дівчина, попри те, що уважно слухала - вже починала нервуватися.
– Крім того, дорога сестро, ти мусиш уявити таку картину: ми хоч і живемо довго, але діти у нас народжуються не так часто. Для нас народити дитину - це великий дарунок Небес. Більшість проживає все життя так і залишаючись бездітними.
Вона пригадала, як в натовпі людей, що чекали її біля замку і справді було дуже мало дітей. Але чи вписувалося це в рамки її незвичного походження - важко було сказати. Ніби хтось, хто мав на диво ідіотське почуття гумору, намагався запхати все її життя у сценарій чужої долі - не менш ідіотської.
– Твої батьки надто сильно кохали один одного. І зʼявилася ти. - продовжив Маркус, поки дівчина збентежено мовчала. - Тільки величне кохання здатне приносити в наш світ нове життя. 
– Знаєш, на Землі це працює по іншому… - зітхнула Налурі сама не очікуючи, що все ще здатна на сарказм.
Хлопець розсміявся, але не відповів. Їй же зовсім не хотілося сміятися.
– Що, як ваша Аолеон помилилася? - сумно мовила дівчина. - Раптом, я не отримаю цю Силу. Що тоді? Ми всі помремо? 
– Я розумію твої сумніви, сестро… - почав Маркус, проте Налурі не дала йому закінчити.
– Ні, Маркусе, послухай! Ти хоч уявляєш яка це відповідальність і що ти від мене просиш? Цілих два світи та мільярди людських життів залежать від чого? Від пророцтва? Від моїх здібностей? Ти серйозно? - вона не помітила як підвищила голос. Не помітила навіть, як почала звертатися до нього на «ти». Може, це було не зовсім правильно - він все таки Правитель цілого світу. Вона з важкістю уявляла, що це означає і як воно бути Правителем Світу, але з легкістю прийняла, що навпроти сидів не хто інший, як її двоюрідний брат, тож і спілкуватися на «ти» було б цілком прийнятно. 
– Я не прошу… І це не залежить від здібностей… Це твоя доля, сестро. - якомога спокійніше мовив Маркус намагаючись вгамувати емоції дівчини, що нервово смикала коліном і вистукувала ступнею набридливий ритм. 
– А що, як я відмовлюсь від своєї долі і не буду нічого робити? Просто візьму та відправлюсь додому! Зараз же! - вигукнула обурливо, пильно розглядаючи його очі.
– Ти так не вчиниш… Тобі не дозволять ні твоє сумління, ні твоє чисте серце. - лагідно всміхнувся Маркус. - Твоє покликання приведе тебе в потрібне місце, у визначений час.
Налурі не відповіла. Вона відкинулась на спинку крісла, схрестивши руки на грудях, та стисла зуби від злості. Дівчина пильно вдивлялася в обличчя Маркуса, сподіваючись віднайти там якийсь підступний вираз, насмішку над нею абощо, проте - марно. Вона ніяк не могла зрозуміти, як можна так сліпо довіряти словам двохсотлітньої давнини. Та емоції швидко згасли, вона знову відчула голод про який вже встигла забути. 
– Зголодніла? Ходімо їсти. - підвівся Маркус.
– Ви умієте читати думки? - вигнула брови Налурі. 
– Ні, нам ще не доступна телепатія. - серйозно мовив хлопець. - Просто у тебе голодні очі.
– Ясно, вам поки що доступна тільки телепортація. - дівчина підвелася і рушила слідом за Маркусом. 
– Це досить зручно, чи не так?