Розділ 4-й. Дерево.

Незнайомець був одягнений у простий костюм пурпурового кольору, поверх якого мав білу мантію розшиту золотими нитками. Візерунок складався з дивних символів, завитків та гербів і зачаровував своєю складністю. Дівчині подумалось, що то має бути якась королівська одежина, таким незвичним здавалося вбрання цих кількох людей, що вийшли назустріч.
– Моє імʼя Маркус. Я Правитель Саулейри. - мовив хлопець показуючи навколо руками. - Нашого світу. Твого світу. Вітаю в Долині!
– Еее… дуже приємно… - ніяково мовила Налурі. 
Їй поки було важко збагнути, що відбувається, тож дівчина мовчки приготувалася слухати. Маркус натомість всміхнувся ніби читаючи думки по виразу обличчя.
– Я знаю, що у тебе безліч запитань. Тож дозволь відповідати на них поступово. По-перше, дякую вам, містере Бенсон, що прийшли разом з дружиною. Я передбачав, що ви її не залишите. - звернувся він до Адріана. - І тобі, Танаіме, за проявлену мужність. Дуже шкода Кіра. Ви здолали важкий шлях. Ми неймовірно за вас хвилювалися.
– Він в порядку, дякую Ваша Величносте. - відповів Танаім і вклонився головою. 
– Хто всі ці люди? - ніби між іншим промовив Адріан так само розглядаючи натовп та не очікуючи відповіді.
– Це народ налурі або просто налурійці. - ввічливо відповів Маркус. - І ти одна з нас, сестро. 
Дівчина не могла повірити в те, що чула. Отже, це правда. Її імʼя, її походження, все було тут, у цьому надзвичайному світі.
– Дозволь відрекомендувати тобі нашу родину. - продовжив Маркус і Налурі нарешті звернула увагу на тих кількох осіб, що стояли позаду нього. - Це моя дружина Наель. 
Дівчина в просторій жовтій сукні, схожій на індійське сарі, ласкаво посміхнулася та кивнула. В її чорне і кучеряве волосся були вплетені золоті пасма і Налурі ніяк не могла зрозуміти чи то стрічки, чи фарба? Смаглява шкіра гарно контрастувала зі світло-карими очима. 
– Це моя матір Ланія. - показав він на жінку середнього віку у темно-синій пишній сукні, що мала зверху тугий корсет і круглі рукави на плечах. 
Очі Ланії були такі ж темно сині, як і сукня, а волосся туго заплетене ззаду. Вона єдина не всміхалася, а дивилася так, ніби вивчила незнайомку. Погляд Ланії мав би викликати збентеження, але Налурі старалася швидко вловлювати інформацію, нічого не пропустити і всіх запамʼятати, а це потребувало неабиякої зосередженості.
– Моя рідна сестра Рея та її чоловік Кайрос.
Ці двоє трималися за руки і також ввічливо кивнули на знак вітання. Рея була неймовірно схожа на брата і мала таке ж русяве волосся. Її сріблястий костюм виблискував на сонці і при довгому розгляданні починало мерехтіти в очах. А Кайрос виглядав абсолютно звичайно: мав коротко стрижене темне волосся, таке ж як і в широкоплечого Кіра, та простий одяг, схожий на однострій, тільки бежевого кольору.
– Ви всі мабуть зголодніли після довгої дороги? - звернувся Маркус до Налурі. - Зараз розпочнеться бенкет на честь твого прибуття, сестро. Але для початку варто перевдягнутися. - він показав рукою на мокрий одяг дівчини, про який вона вже й забула і зовсім не турбувалася про свій вигляд.
Не встиг хлопець закінчити фразу, як з натовпу, що весь час спостерігав за тим, що відбувалося, вийшла красива молода дівчина. Вона була одягнена у світло-рожеву сукню, що закривала коліна і несла в руках пару взуття. Тоді поставила його перед Налурі і жестом запропонувала надягнути, так само, як і всі ввічливо кланяючись. На вигляд це були прості плетені тапки, але коли вона занурила в них ноги то відчула полегшення, ніби її занімілим стопам зробили розслаблюючий масаж.
– Ну що, ходімо? - запропонував Маркус.
– Даруйте, та я би хотіла дізнатися більше про ціль свого прибуття. - набравшись сміливості мовила Налурі, намагаючись бути якомога ввічливою. Їй потрібні були відповіді, а не бенкети, святкування чи що вони там збиралися влаштовувати. Хоча шлунок, насправді, дуже просив їжі. - Якщо це нікому не створить незручностей, звісно. 
– Гаразд. - всміхнувся Маркус. - Нехай інші розпочинають, а ми приєднаємося згодом. - і прошепотів щось дівчині в рожевій сукні. 
– Ходімо зі мною, Ваша Величносте, я дам вам сухий одяг. - мовила вона.
Адріан взяв Налурі за руку ніби не дозволяючи рушити з місця і Маркус це помітив.
– Не хвилюйтеся, містере Бенсон, вашій дружині нічого не загрожує. Її тут ніхто не скривдить. - поспіхом мовив він. - Тож можете приєднатися до застілля та дозволити собі трохи відпочити.
Налурі заспокійливо кивнула чоловіку і той відпустив руку видихнувши з явним полегшенням.
– Ваша Величносте, - озвався Танаім. - Дозвольте приєднатися пізніше. Мушу перевірити стан Кіра. 
Маркус ствердно кивнув і хлопець вже зібрався йти назад.
– Танаіме! - окликнула його Налурі і він обернувся. - Дякую… 
Вона зловила ледь помітну усмішку в зелених очах хлопця і рушила за дівчиною у рожевій сукні, що повела її мимо натовпу на сходи, а тоді одразу у бокове приміщення замку. Там дівчина зупинилась і нарешті заговорила більш розслаблено та вільно.
– Мене звати Мерелін. За проханням Маркуса я допомагатиму вам тут освоїтися. Тож звертайтеся з будь якими побажаннями чи питаннями.
Налурі здогадалася, що це прохання було задовго до її прибуття, а не в тій короткій настанові, свідком якої вона стала. Отже її чекали і ретельно підготувалися. Запитань в голові стало ще більше, але вона сумнівалася, що ця дівчина зможе на них відповісти.
Виразною рисою Мерелін було довге пряме волосся, що відливало сріблом. Такі ж срібні очі та гостренький ніс робили обличчя по дитячому добрим, невимушеним. Налурі подякувала за турботу і присіла на деревʼяну лаву, що стояла в цій невеликій кімнаті, схожій на підсобне господарче приміщення. Вона спостерігала за Мерелін і не переставала дивуватися її сріблястому волоссю. Дівчина дістала із шафи широку сукню, кольору бірюзи і запропонувала гості. Налурі залишила свій мокрий одяг в плетеній корзині для брудної білизни і радо прийняла вбрання. Довга сукня завʼязувалася на пояс у талії й виглядала водночас просто та ефектно. Приємна на дотик тканина ніжно огорнула шкіру.
Коли вони нарешті вийшли з кімнати за дверима вже чекав Маркус. Налурі помітила, що натовп на сходах зник і тільки легкий гамір, який доносився з глибини замку свідчив про присутність великої кількості людей.
Маркус повів її широким коридором, що розташовувався одразу за масивними дверима головного входу. Висока стеля та стіни, розписані золотом, вражали. Все навколо було зроблено з мармуру і віддавало прохолодою. У люстрах на стелі та світильниках на стінах мерехтіли численні сфери. Точно такі ж, якою скористався Танаім у печері, тільки більші. Налурі й гадки не мала як вони працюють, від чого живляться, але світла було дуже багато і вона захоплено розглядала інтерʼєр замку. У кінці коридору розкинулася величезна зала, звідки і долинали голоси.
Над входом до зали, прямісінько над відкритими навстіж дверима на стіні, висів величезний годинник. Але вразили її не розміри, а стрілки. Вони були виготовлені ніби з діамантів чи якогось іншого коштовного каміння, виблискували на світлі і показували чверть по дванадцятій.
Налурі кинула швидкий погляд на приміщення і зауважила, що тут стояло шість довжелезних деревʼяних столів, що аж гнулися від різноманіття страв і стільцями вздовж них, де розмістилися люди. Проте вона не встигла нічого добре роздивитися, бо Маркус пройшов повз і дівчина вимушено рушила слідом. Мерелін тим часом вклонилась йому і мовчки приєдналася до бенкету.
– Впевнена, що не хочеш спочатку поїсти? - запитав Маркус, вловивши її заздрісний погляд у спину дівчини, що пішла. 
– Я би хотіла дізнатися про своїх батьків. 
– Так, саме з цього ми й почнемо. 
І хлопець повів її далі, у глиб замку. Налурі було важко зорієнтуватися, бо численні двері, сходи і відгалуження коридорів створювали відчуття, що вона потрапила в лабіринт. Тож вже через кілька хвилин дівчина зрозуміла - вона нізащо не повернулась би до виходу без сторонньої допомоги.
Маркус відкрив чергові високі та важкі двері, що поскрипували від руху і вони опинилися в округлій залі за розмірами не меншій, ніж та, яку вона бачила спочатку. Кімната мала таку ж високу й круглу стелю, а на жовтуватих стінах було намальовано плетіння гілок дерева. Дівчина придивилася ближче і зауважила, що кожен листочок мав у собі напис та обличчя. Безліч листочків підписаних іменами людей, котрих вона не знала, з безліччю облич, котрих вона ніколи не бачила. Плетіння гілок тягнулося по всій стіні колами і сягало високо вгору. 
– Це родинне дерево сім’ї Лайтвілдів. - усміхнувся Маркус і пройшов трохи далі. - Підійди ближче і поглянь сама. 
Налурі захопливо стежила за рукою хлопця, що показував написи на стіні та уважно ловила кожне його слово намагаючись осягнути все заразом.
– Попередній Правитель Саулейри - Мірай Лайтвілд і його дружина Каталіна - наші з тобою дідусь та бабуся. 
Налурі вражено вигнула брови. Вона раптом усвідомила, що нарешті знайшла їх - тих, хто її народив. Серце почало битися швидше і дівчина затамувавши подих чекала з нетерпінням його розповіді.
– У Мірая було два сина. - продовжив Маркус водити вказівним пальцем по стіні. - Старший Тамір - мій батько та молодший Радемір - твій батько, Налурі. 
Налурі побачила біля Таміра імʼя «Ланія» - матір Маркуса. Трохи вище листок з написом «Рея» зʼєднувався з Кайросом, а листок з написом «Маркус» зʼєднувався з Наель. Але більше за все її цікавила інша гілка. 
– Як бачиш, ми з тобою двоюрідні брат і сестра. - усміхнувся хлопець і продовжив показувати. - Твоя матір Анна була землянкою. І я пам’ятаю той день, коли дядько Радемір привів її на Саулейру. Дідусь спочатку дуже лютував, такі шлюби не схвалювалися. - він ніяково стенув плечима. - Проте згодом змирився. Анна закохувала в себе кожного, хто розмовляв з нею більше пʼяти хвилин, такою чуйною та щирою вона була. 
Налурі побачила, що від листочків з іменами її батьків відходив ще один без зображення.
– Ревека? - прочитала дівчина імʼя.
– Так вони хотіли тебе назвати. Проте… доля розпорядилася інакше. - зітхнув хлопець.
– Що з ними сталося? - вражено мовила Налурі. Слова Маркуса про батьків відлунювали в серці гострим болем і дівчина стримуючи емоції проковтнула важкий клубок в горлі боячись розридатися прямо тут.
– Двадцять пʼять років тому даркони підступно напали на замок серед ночі і вбили наших дідуся та бабусю. Ціллю було знищити весь рід Лайтвілдів, але їм це не вдалося. Поки мій батько мужньо відбивався разом з нашими Воїнами, мати сховала мене та Рею в сім’ї Кайроса. Радемір відправив вагітну тобою Анну на Землю і теж кинувся захищати замок, але обох їх нажаль вбили. Твоя матір померла народжуючи тебе вже на Землі. Вона хотіла захистити тебе будь якою ціною, тож попросила заховати подалі від нашого світу. Скоріше за все вона попросила Доріуса приховати й твоє імʼя заради безпеки. 
– Доріуса? - здивувалася Налурі. - Це він залишив мене на порозі моїх прийомних батьків?
– Радемір йому найбільше довіряв, тож без вагань довірив і найцінніше. Коли Доріус повернувся з Землі, то жодна жива душа не дізналася, що сталося з Анною чи тобою. До недавнього часу, звісно.
Налурі навіть не знала, що й сказати. Все було таким розмитим, в голові - суцільна каша. Вона хотіла вірити Маркусу, адже це було так схоже на правду, але водночас боялася того, про що ще, таке шокуюче, він може розказати.
– І ти це все пам’ятаєш? Події двадцяти пʼяти річної давнини… Скільки ж тобі було років? - збентежено запитала Налурі. 
– Коли напали даркони мені саме виповнилося пʼятнадцять, а Реї було лише пʼять. 
– Тобто, тобі зараз мало би бути сорок? - дівчина недовірливо звузила очі. Хлопець, що стояв навпроти аж ніяк не виглядав на сорокарічного чоловіка. Він більше був схожий на підлітка. Найбільше - йому можна було дати вісімнадцять.
– Так і є. Мені вже пішов сорок перший. Тебе це дивує? - Маркус кинув лукавий смішок, а тоді прокашлявся. - Пробач, я ще не звик, що ти не з нашого світу і все для тебе в новину. Налурі, ми живемо значно більше, ніж люди на Землі. 
– Справді? І скільки ж? - мовила вона з нотками іронії. 
– Середня тривалість життя налурійців триста років… і три дні. 
– Еее… я не знаю таких жартів… - ніяково пробелькотіла дівчина. Вона справді не знала сміятися їй чи злитися, адже раптом прийшло відчуття, що з неї відверто глузували.
– Це не жарти. Є серед нас і довгожителі звісно. Їм відміряно чотириста років і чотири дні. - замріяно мовив Маркус.
– Ти справді не жартуєш? - прошепотіла вона самими губами та додала вже голосніше. - І що, я теж стільки проживу? 
– Ну, ти на половину налурійка і в тобі тече кров твого батька. Тож, цілком можливо, що так. 
– Це важко осягнути… - Налурі не закінчила фразу, бо не знала як сприймати те, що чула. Думки плутались і було непросто повірити в правдивість всього, що відбувалося навколо. Її досі переслідували сумніви. Вона тільки-но звикла до порталів та існування цілого окремого світу, а тут - триста років! Ще й ці примарні істоти, яких вона ніколи не бачила.
– Розумію… - лагідно мовив Маркус.
Дівчині захотілося відволіктися і змінити тему, тож вона все таки наважилася заговорити про те, що лякало. 
– Розкажи мені про дарконів. Чому вони це роблять? Навіщо вбили їх? - Налурі подивилася на стіну та на обличчя своїх батьків. Тепер вона бачила, що була більше схожа на батька, успадкувала його русяве волосся. Таке ж, як в дядька Таміра, Маркуса і Реї. Сіро-голубі очі теж були батькові. 
Маркус важко зітхнув, проте одразу відповів на запитання:
– Це мерзенні істоти. Дехто каже, що вони діти самого диявола і намагаються знищити все живе та світле на своєму шляху. Особисто я теж розділяю цю думку, але не все так просто, як здається.
– Ви давно з ними воюєте?
– Відколи існують наші світи. Розумієш, тільки наш рід може їх знищити. Але ціль у них трохи інша. Вони хочуть Землю.
– Землю? Тобто, ту саму Землю? Мою? - Налурі не могла в це повірити. Такої відповіді вона точно не очікувала.
– Саме так. - Маркус знову важко зітхнув. - Як би тобі пояснити… - він на секунду замислився. - Уяви на хвилину, що навколо Землі збудована велика камʼяна стіна, крізь яку неможливо пробитися. І у цій стіні є одні єдині двері. Ці двері - Саулейра. 
– Тобто, ти хочеш сказати, що на Землю можна потрапити через ваш світ? - дівчина не до кінця розуміла до чого він хилить.
– І тільки через наш світ. Єдині портали, що ведуть до твого попереднього дому містяться тут, на Саулейрі. І даркони намагаються за будь яку ціну до них добратися.
– Але… я не розумію… ми так легко перейшли із Землі у те місце з рожевим небом… Серайя, здається…
– Так-так, в цьому і парадокс. - усміхнувся Маркус. - Із Землі ти можеш відправитися куди завгодно, в будь який світ, окрім…
– Саулейри… - здогадалась Налурі і пригадала слова Кіра на камʼяній плиті серед океану: «якби це так працювало, то із Землі ми відправились би одразу додому».
– Саме тому вона так добре захищена. Твоя Земля. - всміхнувся Маркус. - Двері, що відкриваються тільки в одну сторону, розумієш?
– І що ж це виходить, ви все своє життя бʼєтеся з дарконами, захищаючи мій світ? - Налурі не розуміла в чому сенс існування його народу. Хто взагалі погодиться на таку долю? Більшість, мабуть, кинули б цю затію вже давним давно.
Маркус широко і лагідно всміхнувся.
– Справа не тільки в цьому. Ти вважаєш вони пощадять нас, якщо ми відкриємо двері? Авжеж ні. Вони стервʼятники, які нищать все довкола себе. - він важко зітхнув. - Можливо, у нас і немає вибору, окрім як протистояти темряві, але це ж все таки наш дім! Споконвіків ми живемо тут і стоїмо на варті обох наших світів. Віддати їм Землю все одно що віддати Саулейру і навпаки.
– Ти сказав, що тільки наш рід може їх знищити. Що це означає? - запитала раптом Налурі і сама злякалася своїх слів. Десь глибоко в підсвідомості закралася здогадка і дівчина щиро надіялася, що помиляється. 
– О, сестро! Це дуже важливе і правильне питання. - на диво радісно вигукнув Маркус. - Можливо, відповідь на нього тобі не сподобається, але саме тому ти тут! Саме тому ми такі щасливі, що ти нарешті повернулася…
– Що? Ти про що? - не розуміла Налурі. 
– Ходімо, я покажу тобі твою долю!