Розділ 3-й. Шлях.

Світанок настав швидше, ніж Налурі усвідомила, що вона от-от отримає відповіді на запитання, які роїлися в голові мов зграя набридливих мух. Небо у склепінні печери було таке ж сіре, як і вчора, але світліше. Раптом роздався грім і вирвав Адріана зі сну.
– Знову дракони?! - широко розплющив він очі.
– Ні, гроза починається. - усміхнувся Лео. 
– Але ми вже повинні рушати, тож підготуйтеся. - Танаім натякнув Адріану на захист і той, скрутивши свій спальний мішок, дістав з кишені чорний еластичний круг. - Коли ми перейдемо, не знімайте його і не намочите одягу. Всі інші, нажаль, намокнуть. 
– Там теж буде гроза? - здивовано запитав Адріан. 
– О так, ще й яка! - мало не розсміявся Лео.
Налурі також скрутила тканину, що так добре зігрівала її всю ніч і віддала Танаіму. Той зібрав згортки у всіх інших і повернув їх у діру, завбачливо прикривши каменем. На запитальний погляд дівчини він стенув плечима і мовив:
– Це місце не раз рятувало нам життя, тож нехай вони тут залишаються й надалі.
Налурі підійшла до Кіра, який вже міцно стояв на ногах, проте ще й досі виглядав кволим.
– Як ви себе почуваєте? Впевнені, що зможете йти? - обережно запитала вона.
– Все гаразд, дякую за турботу Ваша Величносте. - мовив хлопець та схилив голову. 
– Що? - дівчина вражено округлила очі. - Що ви сказали?
Кір пошкодував про свої слова і прикусив язика, проте цього ніхто не помітив. 
– О, не хвилюйтеся! Він ще й досі марить від температури. - втрутився Лео й штурхнув друга ліктем під ребра кидаючи погляд сповнений докору. - Так?
– Еее… так, я хотів сказати, що не піду, а попливу, тож… - ніяково пробелькотів хлопець. 
– Бачте, марить! - розвів руками усміхнений Лео. 
– Ви впевнені, що все гаразд? - Налурі недовірливо звузила очі. 
– Так, все добре. Пора вирушати. - озвався збоку Танаім та жестом покликав всіх до себе. - Отже, йдемо через Телоніус. Нам потрібно здолати всього 5 кілометрів і будемо вдома. 
«Зовсім не важко, навіть якщо йти в грозу. Чому Лео так противився?» - подумала Налурі, але не стала озвучувати, бо в голові ще й досі сиділи слова Кіра. 
Танаім зняв з шиї сріблястий диск і приклав до холодної камʼяної стіни печери. За кілька секунд виріс портал, глибокий і блакитний, ніби саме небо. Дівчину охопили сумніви та навіть страх. Вона відчула як Адріан раптом взяв її за руку і тіло здригнулося від такої несподіванки.
– Я буду поруч, не бійся. - мовив він.
Проте Налурі слова чоловіка не заспокоїли. Вона навпаки здивувалася тому, що майже забула про його присутність. Вона могла б дорікнути собі за це, але була надто захоплена жагою дізнатися таємницю свого народження. 
– Що ж, тоді рушаймо! - скомандував Танаім і один за одним вони стрибнули в бездонну блакить.
Налурі відчула ніби впала у воду, а тоді просто випірнула з неї, так само легко дихаючи, як і до цього. Вона роззирнулася і з жахом усвідомила, що навколо нічого немає.
Тобто, щось таки було. Вони опинилися посеред океану, але ні найменшого клаптика землі, скільки сягало око, дівчина не бачила. Вгорі яскраво світило два сонця різних розмірів, а вода була теплою, приємною і ніби злегка виштовхувала тіло на поверхню.
«Отже, багато солі…» - подумалось їй, але вже за мить зрозуміла, що на губах не відчувається солоного, як це буває, коли купаєшся в морі. - «То що ж це за субстанція така?»
– Я щиро перепрошую, але ви здається забули згадати, що пʼять кілометрів доведеться пропливти, а не пройти. - озвався Адріан, що й досі був у своєму захисному костюмі. 
– То він просто марив, так? - обурилась Налурі злісним тоном.
Ніхто не відповів на їх зауваження. Кір був ще слабким і Лео підтримував друга. 
– Рухайтесь за мною у напрямку меншого світила. - показав Танаім на небо і поплив. За ним послідувала й решта. 
Налурі відчула, що пливти було значно легше, ніж в звичайній водоймі на Землі, але пʼять кілометрів, все одно, здавалися неосяжною відстанню. Вона пригадала, як бачила по спортивному каналі змагання. Тоді переміг чоловік, що рухався у воді зі швидкістю чотири кілометри за годину. Але вони з Адріаном не були спортсменами і не відвідували басейну. Дівчина взагалі не могла пригадати, коли востаннє купалась у водоймах. 
Хвилин через сорок вона почала втомлюватися і запропонувала перепочити, щоб зовсім не втратити сили рухатись далі. Тоді просто лягла на спину, розслабилась і відчула, як незвично виштовхує її вода. Ніби отой кінетичний пісок, з яким люблять бавитися діти та дорослі в різних пізнавальних відео на Ютубі. Вона піднесла долоню над обличчям аби роздивитися ближче - вода була схожа більше на рідкий кисіль, але вже за мить стікала по пальцях, як звичайна рідина. 
Доки дівчина ловила незвичні відчуття, що створювала ця субстанція, інші послідували її прикладу і вирішили таки зупинитися. Хоч Танаім з Лео й не виглядали втомленими, проте Кір був радий зробити так званий привал. 
– Я оце подумав… - озвався через кілька хвилин Адріан порушуючи суцільну тишу. - Ви так завбачливо потурбувалися про ті компактні спальні мішки. А чи не знайдеться у вас в кишенях якогось чарівного, зовсім маленького, надувного човна?
– Нажаль, надувного човна ми не взяли, бо не знали, що Танаіму захочеться піти через Телоніус. - відповів Лео цілком буденним тоном.
Налурі не знала чи жартує хлопець чи говорить серйозно? Вона думала про портали і як вони працюють, проте зрозуміла, що не знає абсолютно нічого. 
– Це ще не багато… Якось Лео промахнувся на дві хвилини і ми пливли двадцять пʼять кілометрів. - озвався Танаім. - І ніяких човнів, так друже?
– Тобто, так це і працює? - поцікавилась Налурі. - Потрібно правильно вибрати місце і час, щоб відкрити портал туди, куди хочеш потрапити?
– І так, і ні. Це складна наука. - відповів Танаім. - Вони бувають різні і непередбачувані. Одні з них ми можемо контролювати, наприклад такі як Сховок, а інші - комбінація випадковостей. Одні відкриваються лише в певних місцях, де сконцентрована сила стихій, наприклад джерела, а інші можна викликати «на замовлення» за допомогою ось цього. - він підняв вгору сріблястий диск на своїй підвісці. - Ну і час, звісно, відіграє не останню роль в цих комбінаціях. Але, якщо достатньо добре оволодіти цією наукою, то запамʼятати шлях додому або хоча б навчитися орієнтуватися в просторі - не буде чимось недосяжним. Це як рухатися по звичайній карті. Там перехід, тут перехід. А тут потрібно почекати години зо дві. А там пройти півтора кілометра через ліс. Десь приблизно так… 
Налурі захоплено слухала і уявляла скільки ще всього незвичного чекає на неї там, куди вони прямують.
Ще через кілька хвилин вони попливли далі. Наступний привал здійснили вже на половині шляху і в дівчини відкрилось так зване «друге дихання» - приплив невідомої енергії.
Загалом відстань була підкорена трохи більше, ніж за дві години. Але те, куди вони дісталися дивувало не менше, ніж безмежний океан навколо. Величезна камʼяна плита, на яку вибрались всі пʼятеро, знаходилась просто серед води. Розміром вона була не більше, ніж пʼятсот метрів у діаметрі і абсолютно пуста. 
«Лео мав рацію. - подумала Налурі. - Якби нас тут чекали даркони, то всі б ми вже були мертві. Бо тікати справді немає куди.»
Вони ще трохи полежали на спині, відновлюючи дихання і сили, а тоді Лео з Танаімом підвелися та пішли кудись уперед. Кір, Налурі та Адріан не поспішали. 
– А не можна було одразу на цю каменюку приземлитися з того порталу? - все ще важко дихаючи запитав Адріан.
– Якби це так працювало, то ми б із Землі приземлилися одразу вдома. - знесилено відповів Кір. 
– А ну так, вдома… - повторив чоловік і пригадав дім. Його домом була Земля, а не те примарне місце, куди вони прямували невідомо чому і навіщо. В грудях важко стисло від незрозумілого переживання, проте він надто швидко опанував емоції аби довго над ним думати.
Через хвилину всі троє підвелися і також пішли на середину плити. Прямо в камені глибочіла невеличка калюжа, куди Танаім занурив на секунду свій сріблястий диск. 
– Треба трохи зачекати. - мовив він.
Менш ніж за десять хвилин, що пройшли в нетерплячому очікуванні, виріс вже знайомий Налурі портал і її серце готове було вистрибнути з грудей, як і вона сама готова була стрибнути без зволікання. 
– Нарешті додому, друзі. - важко зітхнув Кір, обличчя якого змінювало колір від жовтого до фіолетового так часто, що Налурі дивувалася, як його досі не знудило.