Розділ 2-й. Сховок.

Всі пʼятеро приземлилися на камʼяну підлогу темної печери. Від неочікуваного поштовху Налурі не втрималась на ногах та впала на коліна і вже через секунду відчула, як хтось занурив руку у внутрішню кишеню плаща, що й досі був на ній.
Танаім дістав сферу розміром з його долоню і приліпив до стіни. Тільки коли світло заповнило незнайоме місце дівчина побачила, що та сфера схожа на звичайну круглу лампочку. Їй навіть стало цікаво, що то за пристрій такий і як він працює, але цікавість незнайомого місця взяла гору. 
Тож вона нарешті роззирнулася навколо. Печера була великою і вогкою. По камʼяних виступах текли маленькі цівочки води. Де-не-де під ногами відчувався пісок, а у склепінні вгорі проглядались розколи, крізь які було видно сірувате небо. 
За спиною Налурі відбувалося щось іще, що привернуло її увагу. Кір повалився на землю обличчям вниз, він важко вдихнув і застогнав. З-під його правої лопатки стирчав кинджал. На щастя, лезо ввійшло тільки до середини. А в дівчини від побаченого важко стисло у грудях.
– Тримайся друже, я зараз. - Лео схилився над хлопцем і обережно допоміг розстебнути верх його чорної форми, звільнивши від одягу руку та оголивши плече. 
– Дайте мені плащ, будь ласка. - звернувся тим часом Танаім до Налурі і дівчина виконала прохання тремтячим руками. Їй зовсім не хотілося аби хтось з них помер у цій й без того божевільній мандрівці.
Танаім присів навпочіпки біля Кіра, порився у внутрішніх кишенях свого плаща та дістав звідти сріблясту баночку з якимось, дуже різким на запах, кремом. Тоді одним ривком витягнув кинджал з плоті хлопця і, навіть не зупиняючи кров, наніс крем товстим шаром на рану. 
Налурі ще ніколи не бачила такого ефекту від ліків, тож спостерігала з широко розплющеними очима та відкритим ротом. Кровотеча припинилася одразу, а за лічені секунди краї глибокої рани склеїлися до розміру поверхневого порізу, що перетворився би на шрам вже за кілька днів. 
– Оце рівень медицини! - захоплено мовив Адріан, що досі теж вражено спостерігав за тим, що відбувалося. - Ви підготувалися на всі випадки життя! Може у вас там і перекусити щось знайдеться? - кивнув він на плащ Танаіма, що недбало валявся на землі. 
Лорі легенько штурхнула чоловіка ліктем під ребра натякаючи, що зараз не час для жартів.
Проте хлопець досить серйозно та стримано йому відповів: 
– Їжі немає, але є вода, хочете? - він дістав з кишені невеличку пляшечку прозорої рідини. 
– Ні-ні, дякую! Я пожартував. - ніяково відмовився Адріан. 
Танаім стенув плечима і простягнув воду Кіру, що вже був підвівся на ноги, але спершись на камʼяну стіну, сповз по ній і знову опустився додолу. Той зробив кілька ковтків та подякував другу. Хлопець знову почав порпатися у плащі і дістав цього разу інший пристрій, схожий на товсту письмову ручку. 
– Якісь безрозмірні у нього кишені… - прошепотів Адріан на вухо дружині. 
Вона лиш злегка всміхнулася і знову почала обдумувати, як же вивести когось із них на розмову? Дівчина ніяк не могла наважитись з чого почати, стільки у неї було запитань! Та чи зможуть вони взагалі дати хоч якісь відповіді?
Танаім натиснув на пристрої кнопку і з нього зʼявився прозорий голографічний екран розміром зі звичайний смартфон. 
– Доріусе? - На екрані зʼявилося обличчя чоловіка. - Чуєш мене?
Він був смаглявим і мав коротке сиве волосся. 
– Привіт, Танаіме. Що сталося? - відповіла голограма чоловіка.
– Втрапили в засідку хвилин через пʼятнадцять після переходу з Землі. 
– Ви цілі? Як дівчина? - стурбовано запитав співрозмовник. 
Налурі напружилась розуміючи, що говорять про неї. Вона намагалася не пропустити жодного слова.
– Все гаразд, ми у Сховку. - зітхнув хлопець. - Але Кіра поранили…
– Паскудство! - вилаялась голограма. - Танаіме, вони скоріше за все знають про маршрут, якщо так швидко вийшли на ваш слід. 
– Так, я і сам про це здогадався. Думаєш нас хтось здав? 
– Ніхто не знав про маршрут. 
– Ти впевнений? 
Відповіді не було.
– Отож бо й воно, Доріусе. - хлопець зітхнув.
– В будь-якому разі, потрібно міняти план. - озвалася голограма. 
– Я хочу піти через…
– Ні! Не говори! - обірвав його чоловік і озирнувся навколо себе. - Мене теж можуть підслуховувати. Роби, як вважаєш за потрібне, але вирушайте якомога швидше, Кіру потрібен Цілитель. 
– Гаразд, Доріусе, бувай! 
– Я в тебе вірю, синку… - і голографічний екран зник у пристрої, який він сховав до кишені своїх штанів.
– Він не зможе зараз іти, Танаіме. - одразу звернувся до друга Лео. - Треба відпочити. 
– Саме так ми і зробимо. - хитро всміхнувся той. - І поки даркони шукатимуть нас по всьому маршруту, до ранку залишимось тут.
Налурі підняла голову догори і побачила, як в розколах печери поступово темніє сіре небо. Отже, вечоріло. 
– Він сказав дракони? - пошепки звернувся Адріан до дружини. - Ти теж це чула?
Дівчина все ще перетравлювати почуту розмову і не відповіла. Вона подивилась на Кіра, що сидів на землі, притулившись спиною до камʼяної стіни печери і, важко дихаючи, пив воду маленькими ковтками. Якби не кволий вигляд, так ніби хлопця мучила висока температура, то можна було б сказати, що він в порядку. 
– Але чому він не може йти? Ви ж так добре залікували рану. - звернулась вона до Танаіма і потягнулася, щоб підняти та роздивитися ближче той самий кинджал, яким поранили Кіра. 
– Не торкайтеся леза! - закричав хлопець і Налурі, злякавшись, відсмикнула руку. - Дарконівська зброя просочена отрутою. 
Він обережно взяв ніж і, що було сили, застромив по рукоять у стіну між каменів.
– Дракони роблять зброю? - здивовано втрутився Адріан. 
– Але ж він не помре? Все буде гаразд? - стурбовано спитала Налурі. - Окрім того чудо-крему у вас більше немає ніяких ліків проти цієї отрути? 
Танаім розгубився від питань, що посипались на його голову. Він кілька секунд збирався з думками, перш ніж заговорити.
– Вони не дракони, а ДАРкони. Наші вороги, слуги темряви. - відповів він спочатку Адріану, а тоді його дружині. - І ні, він не помре. Організм зараз бореться, але все буде гаразд. Протиотрута готується з різнотравʼя і її потрібно приймати одразу, про запас у пляшці не візьмеш. 
Хлопець на хвилину замовк, а тоді з посмішкою звернувся до кволого друга:
– Ти ж не помреш, Кірусику?
– І не мрій, Танусику! - ледве промовив Кір і заплющив очі, борючись з лихоманкою та ознобом. 
Попри впевненість в голосі Танаім виглядав стурбовано і щоб приховати збентеження подався у дальній куток печери. Там хлопець відхилив від стіни невеликий камінь, що прикривав глибокий отвір, і почав порпатися у дірі, дістаючи якісь невеличкі предмети, яких Налурі здалеку не могла добре роздивитися.
– Вороги кажете? - озвався Адріан. - Тоді зрозуміло, чому ви прийшли втрьох. Не для того, щоб затягти тендітну жінку в ліс, а для того, щоб по дорозі відбиватися від слуг темряви. Клас…
– Ви завжди такий жартівник? - не втримався від зауваження Лео. 
– Тільки в незрозумілих або загрожуючих життю ситуаціях. - усміхнувся він у відповідь. - А навіщо вам моя дружина і куди ми зрештою йдемо - поки що, знаєте, не дуже зрозуміло. 
Танаім тим часом важко зітхнув, аби привернути до себе трохи уваги, та роздав усім присутнім коричневі згортки розміром з людське передпліччя, один залишив собі. Налурі з Адріаном здивовано переглянулись між собою, не знаючи, що з ними робити.
– Це просто спальні мішки. - відповів він на їх збентежені погляди. - Тканина тонка та легка, але дуже гарно зберігає тепло.
Він відкрив свій невеликий згорток і той справді перетворився на широке полотно.
– І надзвичайно компактно складається. Ось так! - Танаім продемонстрував, як правильно скрутити спальний мішок, щоб він знову набув попередніх розмірів. 
Налурі від захвату навіть подякувала. Адріан теж не переставав дивуватися. Він щось пробурмотів собі під ніс про завбачливість хлопця, але ніхто його не почув. 
– Не знаю, як ви, а я планую добре поспати до самого ранку! - мовив з посмішкою Лео та, обернувшись своєю тканиною, примостився на землі біля камʼяного виступу. 
Кір послідував прикладу друга і теж приліг у спальному мішку. Його все ще трясло від лихоманки, а на чолі виступав піт, проте вже за кілька хвилин він почав дихати спокійно та рівно. Мабуть, хлопець заснув - подумалось Налурі. 
Зовсім скоро Танаім зняв зі стіни сферу, що слугувала їм за джерело світла і в його долоні вона одразу погасла. Волога печера поринула в суцільну пітьму. Проте, пройшло не так багато часу, як з розколів у склепінні та стінах показалися промінчики нічного світила. 
«Який яскравий місяць!» - подумала дівчина. Вона могла розрізнити силует Андріана у спальному мішку, що скрутився клубочком на землі, намагаючись заснути, та ще двох хлопців, що вже спали. Танаім сидів непорушно спершись на валун. Він опустив голову додолу надовго поринувши в думки.
Налурі накинула на плечі тонку тканину, загорнулася в неї та підійшла до невеликого розколу у стіні, звідки добре проступало світло. Присівши на піщаний горбик вона почала розглядати світ по той бік печери.
Навколо не було нічого, крім суцільного пустиря, сірого і камʼяного як саме це місце. На невеликих острівцях піску росли колючі кущики, що нагадували перекотиполе. Темне небо було всіяне зорями, звичайними, такими самими, як на Землі. 
«Проте, я вже не там…» - подумала дівчина і зітхнула. Вона відчула, що повітря холоднішає, але спальний мішок був на диво теплим і одразу добре зігрів. 
В напівтемряві Налурі раптом побачила рухи Танаіма. Він підійшов до Кіра, схилився та приклав долоню до його чола на кілька секунд. А тоді накинув на плечі свій плащ і вмостився вже навпроти неї. 
– Вам необхідно поспати. Завтра нас чекає важка дорога. 
– Не можу… - озвалася дівчина і ще раз подивилася на зорі крізь отвір. - Не можу усвідомити, що все відбувається насправді. Здається, що зараз відкрию очі і прокинусь в своєму ліжку. 
Вона посміхалася, але дім пригадала зі смутком, що наповнював груди і розповзався тілом, мов їдка отрута судинами ось того пораненого хлопця. Танаім мовчав.
– Отже, існують портали, інші світи і ці ваші слуги темряви. - Налурі зробила ще одну спробу вивести його на розмову. 
– Захоплююче, правда? - відповів хлопець на її ствердження. 
– Не те слово! Хоча, я вже бачила щось подібне, здається… 
– Справді? 
– Так, у снах. Я довгий час вважала, що божеволію, а потім змирилась. Немає ж нічого поганого в тому, що тобі сняться картини з фантастичних фільмів, хіба ні? Я завжди обожнювала фантастику.
– Еее… Напевно. - стенув він плечима так, ніби не зовсім розумів про що вона говорила.
– Те місце, з рожевим небом, що то за світ?
– Казкове, чи не так? То була Серайя. - замріяно мовив Танаім. - Так ми його називаємо. Світ без людей. Тільки флора та фауна. Гори, моря, ріки, ліси, поля. Все живе своїм життям. Але без людини. 
– Хіба таке можливо? - вражено спитала дівчина.
– Ви ще сумніваєтесь? 
Налурі усміхнулась та кивнула у бік на камʼяну стіну з розколами:
– А це?
– Енвер. Світ зі сховками по типу нашого. - він обвів поглядом темну печеру. - Є й інші, але даркони не мають до них доступу.
Налурі вражено слухала ловлячи кожне його слово. Нею керувала цікавість і невимушеність їх розмови.
– Як ваш друг? - подивилась вона на хлопця, що час від часу тремтів крізь сон. 
– Погано, але він дуже сильний. Має одужати. - Танаім зітхнув. 
– Пробачте, що так сталося. Це ж через мене вас переслідували ті даркони?
– Не переймайтеся, їм так чи інакше за щастя нас повбивати. 
– Ви ж воїни, правда? Захищаєте людей від сил темряви? - Налурі сама не очікувала, що так далеко зайде в питаннях. Але мусіла спробувати довідатися хоч щось суттєве.
– Що? Я не можу вам всього… 
– Так-так, я вже зрозуміла, що вам заборонено розповідати. - обірвала вона його на пів слові, щоб не втратити прихильність. - Ви просто виконуєте завдання з курʼєрської доставки. 
Танаім щиро посміхнувся і знову зітхнув.
– Пробачте, просто я дійсно не та людина, що повинна розповісти вам правду. По-перше, я і сам до кінця не розумію навіщо ми це робимо. По-друге, хіба вам не буде цікавіше самій все побачити? 
– Побачити що? 
– Наш світ. 
– Тобто, ми йдемо до вашого дому? 
– Саме так, Налурі, повертаємося додому. 
Це слово «повертаємося» - вжалило її наче голкою, прямісінько в серце. Дівчина аж здригнулася, від почутого. А тоді швидко запитала:
– Той чоловік, з яким ви розмовляли, то був ваш батько? Він назвав вас сином. 
– Доріус? - усміхнувся Танаім. - Ні, то наш наставник, учитель і просто добрий друг. Хоча, особисто мені він замінив батька. 
– Справді? Що сталося? - дівчина дивувалася, як легко їй з ним спілкуватися і як легко він говорив про особисте. Чому ж тоді не міг сказати, навіщо вони забрали її з Землі? І що мали на увазі Лео та Кір, коли говорили, що землянам потрібен захист при переході через портал, а їй ні? - думала вона, проте запитувати ще не наважувалася.
– Я ніколи не знав своїх батьків. Даркони вбили їх, коли я ще був немовлям. Доріус врятував мене і виростив як рідного сина. 
– Мене теж всиновили… - вирвалось раптом у Налурі і вона різко замовкла. - Почекайте… 
–  Що? - здивувався Танаім. 
– Мене ж всиновили! - вигукнула голосніше, ніж хотіла.
– І? - не зрозумів хлопець.
– Тобто, ви хочете сказати, що там, куди ми йдемо я дізнаюся про своїх справжніх батьків? Дізнаюся хто я? 
– Я цього не говорив, але оскільки Ви самі здогадалися, то мабуть так і є… - стенув плечима хлопець гадаючи чи не забагато інформації він ненароком вибовкав.
Дівчина вхопилася долонею за голову і важко зітхнула. 
– Що таке? Вам не добре? - стурбовано запитав Танаім. 
– Просто голова закрутилася. - мовила Налурі і підвелася. Вона щойно усвідомила, що підтвердила свої здогадки про власне походження. - Я, мабуть, піду трохи посплю.
Хлопець не відповів. У нього теж зʼявилося непереборне бажання трохи поспати, але він не піддався. 
Налурі вмостилася біля Адріана і лягла притулившись спиною до його спини, проте заснути не змогла. Дівчина пригадала, як десять років тому, коли їй заледве виповнилося пʼятнадцять, батьки розповіли про те, що вони їй не рідні. Насправді, вона здогадувалася про це вже задовго до того дня, але ніколи не запитувала, бо більш добрих та люблячих людей годі було уявити і Налурі не хотіла їх засмучувати. Джулія та Девід Хадчери подарували їй щасливе дитинство, про яке мріяв би кожен. Вона завжди називала їх мамою і татом та ніколи не сумнівалася в їх любові до себе. Любов була взаємною. Але, одного дня, мама простягнула їй аркуш паперу зі словами, які дівчина знала на пам’ять: