Розділ 1-й. Перехід.

Книгу, яку читала Лорі сидячи на дивані у вітальні свого дому, вона вже ніколи не завершить, так і не дізнається, яким був кінець. Головна героїня детективного роману якраз наблизилася до розгадки вбивства її коханого і все, через що їй довелося пройти, от-от мало набути сенсу, але ні…
Останнє, що запамʼятає дівчина зі свого розміреного спокійного життя - це початок 37-го розділу і запах тушкованих баклажанів з кухні, над якими чаклував її чоловік.
Адріан працював шеф-кухарем у ресторані, що мав аж 3 зірки Мішлен. Проте Лорі й гадки не мала, що б це означало. Хоч вона і була далекою від високої кухні, але обожнювала ті дні, коли він ось так готував для неї сніданок, обід, вечерю.
Вони проживали у передмісті мегаполісу Грін-Грейт, подалі від шумних, переповнених автомобілями вулиць та височенних хмарочосів. Перебралися сюди вже давно. З одного кінця міста в інший. Тож, по суті, Грін-Грейт вона ніколи не покидала, хоч іноді цього дуже хотіла. Проте, зараз вона хотіла лише одного - завершити розділ та зʼїсти баклажани на обід у свій вихідний від роботи день. 
Але тишу розірвав раптовий пронизливий дзвінок у двері. Дівчина відклала книгу і поспішила відкрити. На порозі стояло троє. Усі вони неначе зійшли з обкладинок глянцю: високі та стрункі, у хорошій фізичній формі.
Незнайомці були схожі на бійців якого небудь воєнного підрозділу. Той, що посередині, мав на собі довгий плащ темно-синього кольору і дивну підвіску на шиї у формі маленького компакт-диску. Двоє інших тримались трохи позаду та були одягнені у чорну обтислу форму, що лиш віддалено нагадувала поліцейську. 
– Налурі Бенсон? – звернувся до дівчини чоловік у плащі.
Проте від здивування вона не могла говорити. Стояла, мабуть, з відкритим ротом, а от слова ніяк не сходили на язик. Потік думок в голові не дозволяв сконцентруватися на незнайомцях - в ту мить вона думала лише про власне життя, що мало зламатися вже через секунду. 
– Кохана, все добре? – Адріан, який різко зʼявився позаду її спини та торкнувся плеча, змусив тіло здригнутися.
– Місіс Бенсон, Вам необхідно пройти з нами. – підвищив голос той, що у плащі. Двоє інших мовчали. 
– Це хто? Мені варто викликати поліцію? – Адріан зробив спробу відгородити дружину від дверей, проте зупинився, як тільки незнайомець привідкрив свій плащ в районі живота: на поясі чоловіка блиснув ледь вистромлений з піхов меч - холодний, сріблястий метал - рукоять якого він впевнено стиснув в руці.
– Не думаю, що цих хлопців злякає поліція, коханий. – Лорі вчепилась за передпліччя чоловіка, мов за рятівний круг, проте з місця не зрушила.
– Отже, ходімо, місіс Бенсон. Зараз же! – незнайомець махнув головою в бік припаркованого на протилежному боці вулиці автомобіля - нічим не примітного сірого Нісана. Таких у місті чимало.
– Без свого чоловіка я нікуди з вами не піду, шановні. - промовила дівчина, намагаючись триматись впевнено та спокійно, проте голос підводив - тремтів, а серце пришвидшено билося.
Адріан лиш взяв її міцніше за руку і стенув плечима. Мабуть від здивування чи нерозуміння він не знав, що сказати. Та й наявність зброї у незнайомих осіб змушувала його бути обережним.
– Як вам буде завгодно. - відповів чоловік навпроти й пішов у напрямку автомобіля сідаючи за кермо. 
Він не знімав каптур свого плаща, тож важко було розгледіти зовнішність. Двоє інших так і залишились стояти нерухомі, очікуючи доки Налурі з Адріаном не зрушать з місця, лиш поглядом натякаючи у який бік їм потрібно рухатись. 
Вибору не залишилось, тож дівчина зробила крок уперед першою. Тоді потягла свого напруженого чоловіка за руку і раптом усвідомила, що вони вийшли з дому абсолютно не одягнені та без речей. На ній, як і на Адріанові були прості домашні тапки, легкі спортивні штани та футболка. Ось і все.
– Можна нам хоча б телефони взяти? І якісь речі? - звернулась вона до того, хто був трохи нижчим на зріст за своїх друзів та мав не пропорційно широкі плечі. 
– Вони вам не знадобляться. - відповів інший, більш мʼякший та симпатичніший на вигляд. - І у нас мало часу. 
Він відкрив задні двері Нісану та підштовхнув Андріана сісти першим. Той скорився, але руки дружини не відпустив. Слідом за Налурі вмостився широкоплечий, а блондин приєднався до «ватажка» (як подумалось дівчині) на переднє сидіння. 
Поки чоловік у плащі скеровував автомобіль на головну вулицю, що вела до виїзду з міста, Адріан не стишуючи голосу запитав у дружини:
– Це нас раптом не на ту костюмовану вечірку везуть, що тебе на роботі запросили? - усміхнувся він якомога невимушено. - Я гадав, вона у наступну суботу!
Налурі не відповіла, натомість вона звернулася до водія:
– Куди ми їдемо? 
В дзеркалі заднього виду дівчина вловила погляд яскравих зелених очей з-під каптура.
– Пробачте, та я не можу сказати. Але запевняю, що ніхто з нас не заподіє вам шкоди. Тому, не варто боятися… 
– Але це більше схоже на викрадення! - вигукнув обурений Адріан. 
– У місіс Бенсон немає вибору. - він знову кинув суворий погляд назад. - І вона добре про це знає.
– Про що це він говорить? - прошепотів Адріан звертаючись до дружини. 
Вона мовчки стенула плечима та заплющила очі. Налурі пригадала свої сни, що переслідували її ще з підліткового віку. Такі глибокі і яскраві, після них дівчина завжди прокидалася більш втомленою й розбитою, ніж була до того. Але ніколи й нікому про них не розповідала - ні батькам, ні Адріану.
Тоді вона ніби відчувала втрату й не могла пояснити свої необґрунтовані переживання. Помимо іншого дивного, їй щоразу снилося одне й те саме місце - сліпучо-біле, яскраве та сповнене світлом. Що то було за місце вона не мала ні найменшого уявлення. Єдине, що було реальнішим за будь-яку реальність - непереборне бажання коли небудь його віднайти.
А останнім часом ситуація погіршилася, сновидіння почали переслідувати її майже не щоночі. Чи було це повʼязано з появою на порозі трьох кремезних незнайомців - вона ще не знала. Проте, дуже сподівалася, що врешті отримає відповіді на всі свої запитання.
– Ну, а хоча б представитися ви можете? - порушила раптом тишу Налурі. - Імена ж у вас є, правда?
На обличчі «ватажка» пробігла тінь посмішки. Не відриваючи погляду від дороги, він мовив:
– Моє імʼя Танаім. Це Лео. - кивнув він на білявого поруч. - А біля вас - Кір.
Лео та Кір кивнули головами на знак вітання - поважно, ніби вклонилися. Це чомусь здалося дівчині проявом високих манер. 
– Ви військові? - втрутився раптом Адріан. Ніхто не відповів і Лорі вирішила розрядити напружену ситуацію.
– Я розумію, що вам не можна всього говорити. Але хотілося б дізнатися один одного краще, раз вже ми відправляємось в невідомість. - вона посміхнулась і чекала відповіді, проте її не послідувало.
– Ви виконуйте якесь завдання? - зробила ще одну спробу дівчина.
– Так, місіс Бенсон. - зітхнув Танаім і, кинувши погляд зелених очей в дзеркало, вловив її збентеження. - І воно полягає в тому, щоб доставити вас в місце призначення цілою та не ушкодженою. 
– Мені загрожує небезпека? - дивувалася та.
– Поки що, ні. - коротко відповів чоловік у каптурі.
Налурі дуже не сподобалось оте «поки що», тож далі вони їхали мовчки. Вона навмисно не хотіла думати про те, що він мав на увазі і що чекає її після цих слів. Але гостро відчула, як поступово починав стиратися шлях назад.
Нісан покинув межі міста і ще з півгодини рухався автострадою поміж лісів, що розкинулися по обидва боки дороги, доки не зупинився на узбіччі. Через кілька днів саме на цьому місці його знайде поліція, розшукуючи зникле подружжя. Але ніхто з присутніх про це так і не дізнається.
Троє незнайомців вийшли з авто і в Адріана з Налурі не залишилося вибору, як слідувати за ними - прямо туди, в гущавину лісу - без зайвих питань, без зайвих нарікань і майже у тиші, лиш іноді важко зітхаючи.
Ватажок рухався першим, час від часу розчищаючи шлях через чагарники своїм мечем. Двоє інших, ніби конвоїри, супроводжували налякану дівчину, що все ще відчайдушно чіплялась за руку чоловіка. Вона тремтіла від холоду, бо хоч на вулиці і стояв теплий травневий день, але тут, у лісі, дошкульний вітер діставав до кісток через тонку футболку.
Куди вони рухалися та що їх чекає далі - Налурі намагалася не думати. Врешті, за півгодини такої ходьби, Адріан зупинився і не стримався: 
– Все, досить! Або ви пояснюєте, що відбувається і куди ми йдемо, або я більше кроку не зроблю!
Танаім обернувся, скинув свій плащ і віддав дівчині. Вона без вагань швидко натягнула його, щоб зігрітися. Тоді нарешті змогла добре роздивитися незнайомця. Світло-каштанове волосся пасмами спадало на чоло, помʼякшуючи суворі риси обличчя та було трохи задовгим на шиї - так ніби хлопець стриг його самостійно і не завжди рівно. На щоках проступав легкий румʼянець. 
– Особисто Вас ніхто не затримує. Можете повертатися назад. - Танаім міцніше стис у руках свій меч і так само твердо додав:
– Мені потрібна вона і вона піде з нами. 
– Все гаразд, Адріане, так треба. - Лорі заспокійливо погладила його руку. - Ходімо.
Чоловік скорився, але подумки обурювався. Він не розумів, що відбувається і це неабияк дратувало. А грати в подібні ігри не було вже ні сил, ні бажання. Крім того він також трохи змерз. Думки про шляхи відступу та варіант втечі вже заполонили голову. Ще через півгодини мовчазної прогулянки крізь хащі вони нарешті зупинилися. 
Але й тут нічого не було, окрім величезної калюжі, що радше нагадувала болото заросле різноманітною рослинністю.
Насправді, калюжа являлась залишками озера, яке давно висохло, відколи люди побували дамбу на річці - головній артерії, що живила місто. Вона носила назву Місо, була досить повноводною і мала багато приток та озер. Хоча, велика кількість поселень вздовж Місо внесла свої корективи - більшість з них стали ось такими болотами та маленькими потічками.
– Джерело… - прошепотів Танаім і зняв з шиї підвіску, схожу на сріблястий диск. 
Ні Лорі, ні Адріан не розуміли, що відбувається. Вони збентежено спостерігали за діями хлопця, лиш зрідка здивовано переглядаючись між собою. 
Він занурив диск на кілька секунд у калюжу, а потім дістав і знову повісив собі на шию. На поверхні води утворилося сріблясте коло, що поступово розширювалося і вигравало всіма кольорами веселки. Лорі зачаровано спостерігала, як воно виросло до кількох метрів у діаметрі, засвітилось смарагдовим відтінком і завмерло.
– Пора, Налурі. Спочатку Ви. - звернувся він до дівчини і простягнув їй руку, проте та не зрушила з місця.
– Я повинна туди зайти? У воду? - здивовано запитала дівчина. Перспектива пірнати в болотисту калюжу аж ніяк не тішила.
– Це не вода, а портал… і це шлях. - зітхнув хлопець. - Ваш шлях! До правди. І у нас не так багато часу, тож ходімо. 
– Вона нікуди з вами не піде! Які ще в біса портали?! - втрутився раптом Адріан, якому вже здалося, що з них відверто глузують. - Ви божевільні? 
Він відгородив дружину від протягнутої Танаімом руки своїм тілом. Той у відповідь різко приставив меча до шиї чоловіка, проте Адріан так і завмер на місці не ворухнувшись.
– Не змушуйте мене повторювати, містере Бенсон! Я роблю Вам послугу дозволяючи слідувати за нами.
– Досить! Досить вам. - Лорі благаюче поглянула в зелені очі хлопця і вже через секунду він опустив меч. - Адріане, будь ласка, роби як вони скажуть. Довірся мені… 
– Що? Ти в своєму розумі? Серйозно хочеш вірити в ці фокуси? - він показав пальцем на коло серед калюжі. Портал. В таке йому повірити було важко. Якщо говорити відверто - майже неможливо.
– У нас немає вибору… - зітхнула дівчина.
– Лорі, кохана, просто скажи мені, що це якийсь дуже хороший розіграш, гаразд? - Адріан взяв дружину за плечі обома руками. - Ти трохи посмієшся з мене, ці типи дістануть свої приховані камери і ми повернемося додому тим же шляхом, що й прийшли. Так?
Схоже він і сам не надто вірив у власні слова, хоч і дуже сподівався на такий результат.
– Ні. - вона відвернулася від чоловіка та зробила кілька кроків вперед уважно вдивляючись в обличчя й зелені очі хлопця навпроти. - Гаразд, я готова піти з вами. Що потрібно робити? 
– Так би одразу… - всміхнувся Танаім. 
Двоє інших чоловіків полегшено зітхнули за їх спинами. Тільки зараз Налурі зауважила, якими напруженими вони здавались. Ніби щосекунди готові кинутися в бійку. Проте, вона не збиралася ні тікати, ні чинити опір. Більше за все на світі дівчина хотіла знати - хто вона?
– Саму я тебе не відпущу. Я іду з тобою і це не обговорюється. - мовив Адріан вириваючи дружину з роздумів. 
– Тоді Вам знадобиться ось це. - озвався раптом широкоплечий Кір.
Він дістав з кишені своїх штанів чорний круглий предмет, схожий на жіноче люстерко з косметички, і приклав до грудей Адріана. Той здригнувся, але з місця не зрушив.
– Не бійтеся. Це не боляче. - поспішив заспокоїти він чоловіка. - Земляни не можуть здійснити перехід без захисту. Не та кров… 
Після легкого натиску невеличкий чорний предмет вистрілив чимось схожим на тканину, що за кілька секунд обвила тіло Адріана з ніг до голови ніби бинти обмотують мумію. Костюм був еластичним і не залишив жодної відкритої ділянки шкіри. А на обличчі створював ефект маски з прорізами для очей, ніздрів і рота. Тож Адріан міг вільно бачити, говорити і дихати. Він здивовано оглянув себе у новому вбранні, проте від шоку не зміг вимовити й слова. 
А от Лорі здивувало зовсім інше:
– Земляни? Ви сказали земляни? - вона не одразу усвідомила, про що говорить Кір та не до кінця розуміла, що власне відбувається.
– Не хвилюйтеся, Налурі. Вам цей захист не потрібен. - усміхнувся до дівчини Лео, який здавався їй найбільш врівноваженим та спокійним. 
– Ходімо вже, марнуємо час! - скомандував Танаім і взявши дівчину за руку підвів до порталу. - Будемо стрибати. 
– Що?! - вражено вигукнула та. - Я не зможу!
– Я допоможу. - заспокійливо мовив хлопець. - Просто дихайте глибше. 
Налурі міцніше стисла його долоню і довірилася внутрішньому відчуттю та серцю, що попри шалений ритм рвалося вперед - до правди.
Сам перехід був не важким. У дівчини навіть не закрутилася голова. Вона мовби дійсно стрибнула у воду, а приземлилася на ноги вже на тверду землю. Відпустила руку хлопця, випрямилась і поглянула навколо. За спиню прямо у повітрі висіло точно таке саме смарагдове коло, що й на воді, тільки тепер вертикально. Через кілька секунд з нього вистрибнув Адріан, тримаючись за руку Лео, а ще за мить зʼявився Кір.
Він знову торкнувся чорного кільця на грудях Адріана і захисний костюм зник в ньому так само несподівано, як зʼявився. Тоді вклав предмет в долоню чоловіку і промовив суворим тоном:
– Тримайте при собі і не загубіть. Нас чекає довга дорога, а без цього ви не пройдете далі. 
Лорі намагалася слухати і спостерігати за всім, що відбувалося навколо неї одночасно, але це було не так просто.
Вона помітила, як портал з якого вони тільки що вийшли, поступово звузився до розміру горіха, а потім зовсім зник, ніби ніколи не існував. Саме в цю секунду вона важко усвідомила всередині себе, що більше не вдома. То де ж тоді вона? Питання застало зненацька і навіть відгукнулося страхом, що змушував серце битися швидше, але вже за мить від нього не залишилося й сліду.
– Ходімо! До наступного переходу всього кілька кілометрів. - озвався Танаім. 
Дівчина рушила вперед за іншими і нарешті змогла розглянути все навколо не стримуючи захоплення. Те саме робив і Адріан.
Місце, де вони опинилися було ніби із казки або фантастичного фільму. Скрізь росли незнайомі рослини: дерева, кущі, квіти. Таких Налурі ніколи не бачила. І навіть не була впевнена чи змогла б описати цю красу. Бо незвичні форми і кольори навколо не піддавалися ідентифікації з поміж тих небагатьох назв флори, що вона знала.
Раптом дівчина підняла голову до неба і мало не крикнула від захвату: воно світилося яскравим рожевим кольором і не мало сонця. Проте світла навколо було більш ніж достатньо. А ще хмари… їх навіть не можливо змалювати. Бірюзові, блакитні, жовтогарячі, вони ніби маленькі човники повільно пливли в рожевому океані, занурювалися, розчинялися і зʼявлялися знову, змінюючись і переливаючись щораз новими барвами та нагадували нескінченну веселку.
У Налурі вже почала боліти шия від довгого споглядання неба, тож вона повернула голову на місце і нарешті закрила рот, що весь цей час був відкритим від невимовного здивування. Її чоловік теж не знав, що сказати. Він досі оговтувався від захисного костюму та стрибка через портал, а тут ще й інший світ! Такого не в кожному фантастичному фільмі побачиш!
Йшли вони мовчки й повільно, озираючись в різні боки, не слідкуючи за часом, як раптом повітря здригнулося від гуркоту грому. 
– Буде гроза? - озвався збитий з пантелику Адріан. 
Налурі зауважила, що троє їх супутників збентежилися не менше і почали насторожено роззиратися. Повітря навколо ніби стало електризованим, а всього за кілька метрів від місця, де вони стояли, його пронизала блискавка. 
– Даркони! Відкривають портал! - закричав широкоплечий Кір і дістав з кишені рукоять, яка вистрілила гострим довгим мечем, варто було її лише добре струснути.
Налурі зловила себе на думці, що не здивувалась би вже нічому, оскільки вона покинула звичайний прийнятний для неї світ і чим далі вона рухалася, чим більше бачила, тим примарнішою ставала надія на повернення до нього.
Тим часом блискавка вдарила вдруге.
– Швидше! У Сховок! - крикнув Танаім і приклав свій сріблястий диск-підвіску до найближчого дерева.
Повітря в тому місці розширилося і засвітилося цього разу жовтим кольором. Через кілька секунд портал виріс до метра в ширину і приблизно двох у висоту.
– Адріане, захист! - нагадав білявий хлопець Лео і той, не вагаючись, приклав чорний круг до своїх грудей. 
Поки його обмотував еластичний костюм, блискавка вдарила втретє.
– Швидко, стрибайте! Вони вже тут! - закричав Танаім і не чекаючи більше й секунди підштовхнув Налурі в портал. 
Лео та Кір удвох схопили закамʼянілого Адріана, який завмер на місці та ніби не знав, що йому далі робити, і не роздумуючи кинулись слідом. 
Портал закрився в ту саму секунду, як хтось невідомий поцілив у нього гострим лезом ножа. Лезо зникло по інший бік переходу, а істота, яку ніхто з них не встиг розгледіти (так швидко все сталося) голосно заревіла від люті. І крик її теж не досяг до їх вух.