Розділ 4. Початок шкільних буднів

1 вересня 1894 р.

Перший осінній день зустрів жителів Нанта прохолодною, але сонячною погодою. Дув несильний вітер, а повітря набуло, вже забутої за літо, свіжості та легкості, дихати в повні груди стало набагато легше. Аромати передсмаку дощу та рослин, що готувалися до холодів, чулись вулицями міста.

Маленька Марі Моро, що прокинулась близько сьомої години ранку, зустріла рожевий схід сонця, його промені освічували її будинок та яблуневий сад, плоди якого наповнювались соковитістю та смаком, готуючись скоро дати довгоочікувані смаколики родині Моро.

Умившись і почистивши зуби, дівчинка одягла шкільну форму синього кольору, комплект якої складався зі спідниці та жакету, і пішла до мами на кухню,  щоб попросити ту заплести дочці два колоски.

Місце для приготування і вживання їжі в будинку Моро було доволі просторим, гарно освітленим, з дерев’яним столом й одним великим вікном з білими фіранками та шторами з узорами різних польових квітів.

Заплівшись, Марі прийнялась їсти кашу. За великим рахунком, дівчинка не любила її і зазвичай просила в мами приготувати для неї щось інше, але сьогоднішній день став винятком, адже Марі дуже сильно хотіла потрапити в школу і відкрити свій новий життєвий розділ.

Час йшов і настала пора вирушати до храму знань. Уже зібравшись, мама з татом не могли надивитись на маленьку дочку, що стояла в шкільній формі, з двома косичками, а в руках тримала букет з жовтих хризантем для вчительки, запах яких заповнив дім.

Вийшовши з будинку, вся сім’я сіла в червоно-білу машину та рушила в шлях. Нант був невеличким містом, тому Марі не встигла повністю насолодитись архітектурою й людьми, які також поспішали до школи, як уже під’їжджала до неї та могла її побачити з вікна.

– А як усі учні Нанта помістяться в одну школу? – зацікавлено мовила маленька Марі.

– Люба, у Нанті багато шкіл, – відповіла усміхнено Мадлен, – не переймайся, місця вистачить усім.

З останнього спогаду про Мадлен Лекрерк пройшло багато часу і, зрозуміло, що багато чого в ній змінилось. Тепер вона мама Марі та дружина Роберта, з яким вони познайомились дев’ять років тому в університеті мистецтв, де вони разом навчались. Незмінним залишився лише будинок з червоним дахом, що як і раніше, стояв заповнений духом радості, тепла й любові. 

Згодом, вони все ж приїхали до школи. Саме місце здобування знань було трьохповерховим, біло-молочного кольору з зеленим дахом та фіранками. Навколо школи росли дерева, символізуючи мудрість та знання. Біля її воріт на урочисту лінійку зібрались декілька сотень людей.

– Ура, школа! – Саме з такими словами маленька Марі вибігла з машини і зі щасливим та здивованим обличчям дивилась на неї. В очах маленької дівчинки світились щастя і радість, адже сьогодні вона дослідить щось раніше незнане і довгоочікуване.

Лінійка проходила на подвір’ї школи, де учні стали півколом навколо неї. Свято почалось урочистою промовою директорки, що була високою й чорноволосою, а голос мала м’який і приємний. З перших слів, промовлених з її вуст, вона сподобалась Марі.

– Цікаво, – подумала Марі, уважно слухаючи, – а що вона буде викладати? Певно, щось серйозне, вона ж директорка. Мабуть, математику. Це добре, я люблю математику.

Після звучання гімну, учні були запрошені до класних кімнат школи.

Першою вчителькою Марі виявилась мадам Жерар, приємна жіночка середніх літ зі світлим кучерявим волоссям і карими очима, приємною усмішкою і добрим лицем. Вона з подякою узяла хризантеми Марі та провела її у клас.

Усередині школа була просторою, стіни мали світло-жовте забарвлення. На першому поверсі висіли зображення найкращих учнів за всі часи і переможців різних олімпіад.

Класна кімната розташовувалась майже в серці школи, на другому поверсі. У цьогорічних першокласників у перший день їхнього знайомства зі школою практично не було занять, окрім уроку представлення кожного з учнів та екскурсії навчальним закладом.

Перші хвилини перебування там Марі крутилась, щоб роздивитись уважніше клас і знайти Летті, подругу з зоопарку, однак, на жаль, вона, потрапила або в інший клас, або в іншу школу.

Майже одразу Марі познайомилась з милою темноволосою дівчинкою на ім’я Софі. Вона захоплювалась малюванням, а її улюбленими квітами були шафрани.

Софі мала чорне незаплетене волосся, що торкалось лопаток, великі карі очі, а її біла сорочка були прикрашена пишним рожевим бантом з білими рюшами.

– Нумо станемо найкращими подругами? – Запропонувала Марі.

– Охоче, – одразу ж погодилась Софі, усміхаючись, – і ми будемо дружити до кінця життя?

– Звісно, – сказала Марі і протягнула новій подрузі мізинчик, однак Софі її не зрозуміла. – Нам потрібно виконати рукостискання мізинчиками, щоб укласти обіцянку, – пояснила пошепки дівчинка.

– А якщо хтось порушить обіцянку? То помре? – Також пошепки запитала Софі, розтуляючи очі від страху.

– Так, – серйозно промовила Марі.

Софі налякалась, однак усе ж протягнула мізинчик Марі. Від тепер вони подруги навік.

Час, проведений в школі, тривав до полудня. Марі змучилась, однак водночас була радісною. Під час обіду, проведеного з усією сім’єю, Марі розповідала батькам про сьогоднішній день. Спочатку вони усміхались, проте, почувши про їхню угоду з Софі тато пирхнув зо сміху, а мама серйозно сказала: