Розділ 1. Ворожнеча сестер Лекрерк

14 червня 1877 р.

Чотирнадцять ночей тому розпочався червень. Перший місяць літа, сповнений тепла та відпочинку в містечку Нант, що на заході Франції, супроводжувався червоним сонцем та легеньким вітром.

Жителі Нанта вже вийшли на вулиці і порозходились хто куди – хтось в магазин, а хтось – на роботу, хтось зібрався на гостини, а хтось – завітати до мсьє Петі, найкращого морозивника округа.

Нант не був тихим та маленьким містом, вулицями завжди чулись звуки машин та голоси людей, однак сьогодні найголоснішими були сестри дому Лекрерк, що стояли на галявині під ошатними та величними яблуневими деревами, висадженими десятиліттями тому їхніми пращурами. На ній стояв будинок з червоним дахом, який прикрашала гойдалка, зроблена колись містером Лекрерк.

Дві сестри, дванадцятирічна Мадлен і вісімнадцятирічна Белла вже вкотре не знайшли спільної мови. Вони сварились завжди, просто від моменту народження Мадлен. Зазвичай сестри не розумілись через якісь дрібниці, неважливі нікому, окрім них самих, а причиною сьогоднішньої суперечки стала улюблена книжка старшої з сестер, яку молодша впустила у калюжу:

– Я ненавмисне! – Прокричала Мадлен, що стояла навпроти Белли. Її очі вже почали червоніти та змочуватись сльозами, – і я уже вибачилась! Тричі!

Дівчинка була невисокого зросту та мала русяве пряме волосся довжиною по плечі, зазвичай заплетене в косичку. На обличчі світились світло-зелені очі, що акуратно доповнювали м’які риси обличчя та красиву усмішку. Мадлен любила практичний і зручний одяг, тому завжди обирала для себе сукні без буфів серед різноманіття світлих та пастельних кольорів.

– Це нічого не змінює. – Суворим голосом сказала Белла, висока струнка та тендітна, зі схожими до сестринських волоссям та очима, – ця книга дуже рідкісна і дорога! Вона була потрібна для мого навчання!

Попри не надто велику різницю у віці та схожу зовнішність, характером сестри були зовсім різними. На відміну від Мадлен, Белла – більш серйозна та доросла, як вона сама вважала. Її риси обличчя були гострими та геометричними, очі – накриті графічними бровами темного кольору, а постава – завжди пряма та натягнута, мов стріла. З одягу Белла обирала біле вбрання, набагато рідше таланило темним кольорам. Волосся в неї було довгим, ледь  торкалось стегон, однак дівчина його завжди ховала в стриману низьку гульку, щоб відкрити лице та вдало хизуватись золотими сережками, прикрашеними багряним камінням рубінів, що їх вона отримала  подарунок від прабабусі на свято свого дня народження минулого року.

– Ну вибачте, мадемуазель Лекрерк, якій якась там книженція важливіша за рідну сестру, –образливим голосом сказала Мадлен.

– Так, важливіша, – незадоволено додала Белла, тримаючи в руках змоклу та сильно пошкоджену книгу, що була в шкіряній чорній обкладинці та мала багацько сторінок, більше тисячі. Вона докладно розповідала своїм читачам про світ квітів, що ростуть у всьому світі.

Тим часом у двоповерховому будиночку з білими мурами та червоним дахом на кухні саме поралась мадам Лекрерк, що готувала пиріг із запашних яблук, зібраних у сімейному саду Лекрерків. Раптом вона почула крики, що доносились з саду. Жінка витерла тендітні світлошкірі руки та попрямувала до дочок.

– Les fillettes1! – Звернулась до доньок мама, висока темноволоса жінка з теплими очима та милою усмішкою, що була вбрана в охайну рожеву сукню, – ви що, знову посварились?

– Мамо, – почала Белла, вказуючи долонею на сестру, – вона впустила мою книгу в калюжу!

– Белло, – проказала мама, не розуміючи причини конфлікту, – нічого страшного, це не привід кричати на молодшу сестру так, щоб тебе чув увесь Нант.

Мама підійшла ближче до дітей, її темне волосся ледь розвивалось на вітрі та гарно поблискувало під променями сонця. За спиною виднівся яблуневий сад сім’ї з кільканадцятьма деревами. Його любила вся родина, а особливо Мадлен, що раніше там часто проводила чаювання зі своїми подругами та іграшками, а останнім часом працювала над вивченням домашнього завдання чи відпочивала за читанням книг.

– Ну все, – продовжила мадам Лекрерк, – час миритись. Мадлен, – вона подивилась на засмучену молодшу доньку, – перепроси в Белли і пообіцяй, що більше не псуватимеш її речей.

– Вибач, – промовила Мадлен, дивлячись на все ще злу та розлючену сестру.

– Белло, – звернулась мама до старшої дочки, – скажи сестрі, що ти пробачаєш її.

Проте Белла аж ніяк не хотіла вибачати сестру. На її обличчі грали гнів та розчарування, тому злим  тоном дівчина проказала:

– Я ніколи не вибачу тебе, малявко!

Після цих слів Белла кинула книгу назад до калюжі, чим заляпала сукню Мадлен. Обернувшись, вона направилась до будинку, розмахуючи своєю сукнею, щоб показати повне невдоволення. Беллині очі наповнились сльозами: дівчині було неприємно та образливо те, що мама завжди вигороджує і потурає Мадлен, дозволяючи їй робити те, чого у свій час дівчина робити не могла.  Вона пішла в свою кімнату на другому поверсі будинку та споглядала на день, що подарував їй Нант, назавжди затаївши образу на молодшу сестру.