Епілог. Тиша, яка не лякає

Місяць знову сходив над лісом.
Не як знак небезпеки.
Як обіцянка.

Кіра стояла на пагорбі й дивилася, як зграя розходиться після нічного кола. Рани загоїлися. І не лише на тілах — у пам’яті, у страхах, у старих образах. Протистояння залишило по собі шрами, але не зламало нікого.

Вони вистояли.

Ті, хто полював у тіні, були знищені або розсіяні. Старі методи страху більше не працювали. Зграї, що ховалися роками, знову виходили на світло — не для війни, а для життя.

І Маркова зграя стала місцем, де більше не питали, звідки ти.
Лише — чи ти готовий залишитися.

Кіра відчула його ще до того, як він підійшов.
Звичний, теплий запах.
Дім.

Марк став поруч, мовчки, як умів.
Він більше не ніс у собі тягар альфи, який мусить доводити силу.
Тепер він просто був тим, ким завжди був — опорою.

— Ти щаслива? — запитав він.

Кіра не відповіла одразу.
Вона слухала тишу.
Не порожню — живу.

— Я спокійна, — сказала нарешті. — І це більше, ніж щастя.

Він усміхнувся й узяв її за руку.
Без зв’язків.
Без обіцянок, які важать більше за серце.

У зграї сміялися діти.
Хтось розпалював вогонь.
Хтось тихо вив — не заклик, а пісню.

Світ більше не здавався ворогом.

Кіра притулилася до Марка й заплющила очі.
Вона більше не відчувала потреби ховатися.
Її природа не вимагала втечі.
Її минуле більше не тягнуло назад.

Вона була тут.
Зараз.
З ним.

І якщо колись знову настане ніч —
вони зустрінуть її разом.

Бо зграя — це не кров.
Це вибір.

А кохання — це не порятунок.
Це дім.

І цього разу — назавжди.