Розділ 21. Там, де я більше не тікаю

 Кіра

Я завжди думала, що прийняття — це щось гучне.
Рик.
Кров.
Клятви під місяцем.

Але воно прийшло тихо.

Ми стояли на узліссі за містом, де Франківськ закінчується й починається інший світ — старий, дикий, справжній. Ліс дихав рівно, мов живий. Місяць висів низько, повний, але цього разу він не тиснув на мене.

Він чекав.

Я відчула зграю ще до того, як побачила їх.
Різні запахи. Різні історії.
І жоден — ворожий.

Марк стояв поруч, але не торкався мене.
Він дав мені вибір. Справжній.

— Ти не зобов’язана, — сказав він тихо. — Навіть зараз.

Я усміхнулася.
Бо вперше в житті… я не відчувала втечі в грудях.

— Я знаю.

Я ступила вперед.

Зграя мовчала.
Вони дивилися не на мою силу.
Не на кров.
А на очі.

Я закрила їх.

І дозволила собі відчути все.

Місяць.
Тіло.
Зміни.

Не ривком.
Не болем.

М’яко, ніби я нарешті перестала тримати двері зачиненими.

Моя сутність не рвалася назовні.
Вона текла в мені — тепла, жива, справжня.

Я не стала вовком повністю.
І не залишилася людиною.

Я стала собою.

Коли я відкрила очі, Марк дивився на мене так, ніби бачив уперше.
Без страху.
Без бажання володіти.

З повагою.

Він опустив голову — жест альфи.
Не наказ.
Прийняття.

— Ласкаво просимо додому, — сказав він.

Слова торкнулися глибше, ніж будь-які клятви.

Я зробила крок до нього — і зграя відступила, утворюючи коло.
Не пастку.
Простір.

Марк торкнувся мого чола своїм.

І в цю мить я відчула зв’язок.
Не кайдани.
Нитку.

Міцну.
Теплу.
Живу.

— Я залишаюсь, — сказала я тихо.
— Я знав, — відповів він.

— Не тому, що мушу.
— Я знаю.

Я подивилася на зграю.
На ліс.
На місяць.

— І не тому, що тікаю.
— Я знаю, Кіро.

Я повернулася до нього й дозволила собі сказати те, що боялася навіть подумати:

— Бо тут я — цілісна.

Він обійняв мене.
Не як альфа.
Як чоловік.

І зграя прийняла це мовчки.

Без рику.
Без крові.
Без вимог.

Бо справжня сила — у виборі.

І я нарешті зробила свій.

Я більше не ховаюся.
Не соромлюся.
Не тікаю.

Я — вовчиця.
Я — людина.
Я — частина зграї.

І я залишаюся з ним.