Розділ 20. Завіса падає

 Марк

Я більше не ховався.

Коли тінь на даху рушила, я дозволив інстинктам вести мене — без страху, без вагань.
Кілька швидких кроків, різкий стрибок, і я вже стояв навпроти нього.

Він не був вовком.
І не був людиною.

Його запах був мертвим — холодним, порожнім, ніби щось колись живе вичавили зсередини, залишивши оболонку. Очі — темні, без відблиску місяця.
Він усміхнувся.

— Альфа Франківська, — промовив він тихо. — Ти швидко вчишся.

Я не відповів.
Лише дав йому відчути себе — повністю.
Без маски.
Без стримування.

Повітря навколо стиснулося.

— Ти знаєш, хто я? — спитав він.
— Знаю, хто ти не є, — відповів я. — І знаю, що ти прийшов по неї.

Він зітхнув, наче ми обговорювали щось нудне.

— Вона — ключ.
— Вона — жива істота.
— Для вас — так. Для нас — ні.

Мене накрила хвиля люті, але я втримав її.
Цей бій не виграють силою.

— Ви забираєте перевертнів, що живуть поза зграями, — сказав я. — Навіщо?

Він нахилив голову.

— Бо вони не прив’язані.
Не захищені.
І найголовніше — вони здатні змінювати баланс.

Я відчув, як пазли стають на місце.

— Ви хочете створити щось нове.
— Ми вже створюємо.

У цей момент я відчув її.

Кіра.

Вона стояла у дверях під’їзду.
Боса.
Бліда.
З очима, повними страху — але не переді мною.

— Марку… — її голос тремтів. — Я все чую.

Я різко обернувся.

— Ти не мала виходити!
— Досить, — сказала вона. — Я не дитина. І не здобич.

Її запах змінився.
Вовчий.
Сильний.
Чистий.

І тоді істота засміялася.

— Ось вона. Та, що тікає від себе. Та, що боїться зграї. Та, що не розуміє, ким є насправді.

Я встав між ними.

— Скажи їй правду, — холодно промовив я. — Усю.

Він подивився на Кіру.

— Ти народилась не просто перевертнем.
Ти — носійка старої крові.
Тієї, що з’єднує місяць і людину без повного перетворення.
Ти — рідкісна.
Ти — причина, чому зграї падають і піднімаються.

Кіра похитнулася.

— Брехня…
— Ні, — тихо сказав я. — Тому ти ніколи не втрачала себе повністю. Тому місяць тебе не ламає. Тому ти сильніша, ніж думаєш.

Вона подивилась на мене — і вперше не з жахом.

— А ти? — прошепотіла вона. — Хто ти, Марку?

Я зробив крок до неї.

— Я альфа.
Не за титулом.
За вибором.
І я приховував це, бо не хотів втягувати тебе у війну.

Вона ковтнула повітря.

— Війну?
— Вона вже почалася, — втрутився той. — І ти — в її центрі.

Я підняв голову, дивлячись прямо на нього.

— І вона її не отримає.

Він відступив.
Вперше — по-справжньому.

— Ти зробив вибір, Альфо.
— Я зробив його давно.

Істота зникла так само тихо, як і з’явилась.

Тиша накрила двір.

Кіра стояла переді мною — справжня.
Без втечі.
Без масок.

— Ти не пішов, — сказала вона.
— Я не міг.

Вона зробила крок.
Потім ще один.

— Я боюся.
— Я знаю.
— Але більше я боюся втратити себе… якщо знову втечу.

Я простягнув руку.

— Тоді не тікай.
— А якщо я не витримаю?
— Тоді я буду поруч.

Вона поклала свою долоню в мою.

І я зрозумів:
завіса впала.
Назад дороги немає.

Попереду — зграї, війна, вибір.
Але тепер — разом.