Розділ 19. Коло звужується

Я йшов назад до її будинку, і кожен крок відчувався важчим, ніж попередній.
Наче місто дивилося на мене і мовчало, знаючи щось більше, ніж хотів би дізнатися я сам.

Після слів Сірого світ став іншим.
Вужчим.
Темнішим.

"Вони забирають тих, хто живе поза зграями."
Такі слова не кидають просто так.
І найгірше — я відчував, що він не брехав.

Запахи, які не належали жодній істоті, яку я знав, досі чіплялися за одяг, за волосся, за пам’ять.
Від них свербіло під шкірою.
Вовча сутність нервувала, поривалася вирватися назовні, хоч я й тримав її в жорсткому замку волі.

Не можна.
Поки не знатиму всього — не можна.

Коли я повернувся на її вулицю, зупинився ще за півкварталу.
Я не хотів, щоб вона відчула мій запах одразу.
Кіра гостра на нюх, гостріша, ніж хоче визнавати.

Я стояв у темряві й дивився на її вікна.
Світло.
Вона не спить.

Моє серце здригнулося — інстинктами, не логікою.
Навіть після того, як вона сказала мені піти, я повертаюсь.
Навіть після того, як подивилась на мене так, ніби я — те чудовисько, від якого тікала все життя…
Я тут.

Що за ідіот?

Я видихнув різко, стискаючи пальці.

— Ти все одно б повернувся, — прошепотів я сам до себе.
Бо так працює зв’язок.
Бо так працюють ми.

Я підійшов ближче.
Прислухався.

У ній не було паніки.
Не було страху.
Лише емоційний розгардіяш — помилки, сум’яття, образа.
Стандартний запах тих, хто хоче відштовхнути, бо боїться бути відштовхнутим першим.

Мені боліло.
Але я не злився.

На неї — ні.
На себе — трохи.
На світ — сильно.

Я зробив крок до її дверей.
Потім ще один.

А тоді різко зупинився.

На порозі — ледве помітна смуга пилу.
І слід.
Свіжий.
Легке втиснення підошви, майже непомітне для людського ока.

Але не для мого.

Я нахилився.

Чужий запах.

Не Сірого.
Не її.

Той самий, який я відчув там, на даху.

Холодний.
Невідомий.
Сторонній.

Слід тягнувся уздовж стіни, до заднього двору.

Мене накрила хвиля люті.

Вони були тут. Поки мене не було. Слідкували.

І Кіра навіть не знала.

Я піднявся, розгубивши останні залишки сумнівів.
Біль від її слів щойно відсунувся на задній план.
Змінився іншим — первісним, вовчим.

Потребою оберігати.

Я торкнувся дверей, але не постукав.

Кіра не повинна знати, що сталося. Не зараз.
Якщо вона втече — ці істоти знайдуть її першою.
Без зграї.
Без мене.

Я відійшов від дверей.

І вперше за довгі роки не стримався — дав інстинктам взяти верх.
Тихо.
Без повної трансформації.
Але достатньо, щоб почути й відчути все в радіусі кількох кварталів.

І тоді я почув.

Дихання.
Три поверхи вище.
Тихе.
Рівне.
Нелюдське.

Я підняв голову.
На даху майнула тінь.

Вони ще тут.

Я відступив на кілька кроків назад і злився з темрявою, чекаючи.
Слухаючи.
Відчуваючи.

Я не піду.
Не відступлю.
І не дам їм торкнутися її.

Навіть якщо вона просить мене піти.

Навіть якщо вона більше не хоче мене бачити.

Бо істина проста:

Вона — моя. Не як володіння.
А як частина.
Частина, без якої світ тріскає.

І я не дозволю нікому — ні Сірому, ні тим новим, невідомим, — забрати її.