Розділ 18. Тінь за тіню

Марк

Ніч у Франківську була вогкою й густою, мов стара таємниця.
Ліхтарі розмивали світло у вологому повітрі, а вулиці спорожніли настільки, що кожен звук здавався голоснішим, кожен шурхіт — підозрілим.

Я йшов швидко, спираючись більше на інстинкти, ніж на очі.
Запах Сірого все ще тримався в повітрі — різкий, нервовий, зі слідами злості. Він був поранений моєю реакцією, вражений тим, що я «втрутився», і це робило його небезпечнішим.

Де ти…
Сліди вели у стару частину міста, ближче до річки, де будинки стають нижчими, а тіні — довшими.

Для людського ока він зник би безслідно.
Але не для мене.

Я підвів голову, вдихнув повітря глибше, занурюючись у нього, розділяючи тисячі запахів на потрібні й зайві.

Дощ.
Бетон.
Вечірня кава, що пролилася на асфальт.
І — спалах — знайоме. Зграя. Вовк. Сірий.

Я прискорив кроки.

Він стояв на даху старої кам’яниці.
Я побачив його ще до того, як він рухнув тінню вниз.
Метнувся до сусіднього карниза, зупинився і, не обертаючись, хрипко кинув:

— Ти не повинен був втручатися.

— А ти не повинен був приходити до неї, — відповів я.

Він повернув голову. У темряві його очі світилися жовтуватим вогнем.
Не повністю трансформований, але близько.

— Це не твоя справа, Альфо, — прошипів він. — Вона — наша.

Я відчув, як у грудях щось різко стиснулося.
Ні. Не злость. Ні. Не ревнощі.

Інстинкт власника?
Так.
Але не з волі. А з природи.

Я зробив крок уперед.

— Вона не ваша. І не твоя. І не моя. Має право жити так, як хоче.
— Слова для людей, — зиркнув він. — Але вона не людина.

— Я знаю, — відповів я тихо.

Це змусило його завмерти.

— Вона… казала?
В голосі прозвучала невпевненість, яку він не зміг приховати.

— Ні.
— Тоді що ти знаєш?
— Достатньо.

Він глухо вишкірився.

— Брехун, — буркнув він. — Як і вона. Ви обоє створені для того, щоб тікати від правди.

Я стримав рик, що готовий був вирватися.

— Чого ти хочеш від неї? — запитав я, опускаючи голос до небезпечної тиші.

Сірий нарешті спустився з даху на рівень землі.
Він рухався швидко, але обережно — як вовк, що не хоче битися, але готовий.

— Повернути її додому.
— І це твій «дім»? Зграя, від якої вона втікала?
— Ти не розумієш, — Сірий зітхнув важко. — Там усе погано. Дуже. І без неї…
Він різко змовк.

Мені вистачило секунди, щоб упіймати його аромат.
Страх.
Справжній.

— На вас хтось напав? — запитав я.

Він не глянув на мене, але тінь пробігла по його обличчю.

— Це не твоє діло.
— Стало моїм, коли ти прийшов до неї з вимогою.

Сірий випростав плечі, наче нарешті приймаючи рішення, яке давно назріло.

— Їй загрожує небезпека.
— Кому?
— Усім нам. Вони… — він стиснув кулаки. — Забирають тих, хто живе поза зграями. «Бездомних». Таких, як вона.

Мене різануло, немов лезом.

— Хто «вони»?
— Не знаю. Але вони сильні. І організовані. Зникають цілі родини. Мені наказано знайти її і повернути. Хоч вона мене й ненавидить.

Я ковтнув повітря, яке раптом стало важким.

Все сходиться.
Всі тіні минулого.
Її страхи.
Її втеча.
Її інстинктивні напади під повним місяцем.

Вона не просто тікала від долі.

Вона тікала від війни.

Сірий наблизився до мене на крок.

— І ти не зможеш захистити її один, Альфо.
— Спробуй мене переконати.
— Ти не розумієш… Вони вже близько.

В ту ж секунду щось змусило мене підвести голову.

Запах.
Холодний. Тонкий. Нелюдський.

І не вовчий.

Сірий теж відчув. Його плечі сіпнулися судомою.

— Бачиш?
— Так.

— Тому не стій на моєму шляху.

Я не відповів.
І він, кинувши останній погляд, розчинився в тінях, залишаючи мене наодинці з ніччю.

Я ще довго стояв без руху, поки в повітрі розсіювалися запахи, які не належали ні людині, ні вовку, ні жодній істоті, яку я знав.

І зрозумів одне:

Ми були не мисливцями в цьому місті. Ми були здобиччю.