Розділ 17. Те, що я не хочу бачити

Кіра

Двері зачинилися.
Тихо, майже нечутно.
Але всередині мене звук пролунав, як постріл.

Я стояла в центрі кімнати, обіймаючи себе руками, ніби могла зібрати розсипані частини серця докупи. Воно билося так швидко, так боляче, що я не відразу зрозуміла — це не страх. Ні. Це щось гірше.

Зрада.
Ні, навіть не так — нагадування.

Про те, ким я є.
Про те, кого я не хочу в собі бачити.

Марк…
Марк, який для мене був тихим теплом, спокоєм, нормальністю…
Стояв тут переді мною напівзвіром.

І я не злякалася його.
Ні. Я злякалася себе.

Тому що коли він рикнув на Сірого…
Я відчула, як щось у мені відгукнулося.
Старий, забутий, витіснений інстинкт.
Той самий, що завжди лякав мене більше, ніж чужі погрози.

Я підійшла до дзеркала в коридорі.
Подивилася у власні очі.
Такі, якими їх бачила з дитинства.
Такі, які я вміла ховати від світу.

І все ж… там, у самій глибині…
у відблиску світла…
пробігла тінь.

Та сама, яку Марк міг упізнати.
Бо я — така сама, як він.
І як Сірий.
І як ті, від кого я втекла.

Я заплющила очі, притисла долоні до обличчя.
«Не зараз. Тільки не зараз», — прошепотіла сама собі.

Я не хотіла про це думати.
Не хотіла згадувати зграю.
Не хотіла чути, як Сірий вимовляв моє ім’я так, ніби я досі йому належу.
Нікому я не належу. Ніколи не належала.

Але…
Чому ж так боляче?

Я опустилася на підлогу поруч із диваном.
Обхопила коліна.
Вдихнула глибоко.
Видихнула.
Повітря було важке, затхле від емоцій.

Я вигнала Марка.
Справді вигнала.
І коли він дивився на мене останній раз…
У його очах не було злості.
Тільки біль.
Той самий, який я колись бачила в очах мами, коли ми йшли від зграї.
Коли залишали всіх.

Я знову зробила те саме.
Відштовхнула.
Щоб не відштовхнули мене.

І від цього стало тільки гірше.

Я підвелася. Підійшла до вікна.
Місто зовні було тихим.
Ніби нічого й не сталося.

Але щось у мені примусило покласти долоню на скло.
Пальці здригнулися — і я відчула.
Запах. Тонкий, майже розчинений у повітрі.
Марк.
Він ще був тут. Недалеко.
Він не просто пішов.

Я стисла зуби.
— Ідіот… — прошепотіла я.
Але в голосі не було злості. Лише безсилля.

Чому він не може просто піти?
Чому все ускладнює?

І…
чому я хочу, щоб він залишився?

Я відступила від вікна, тримаючись за груди, ніби могла зупинити ці дивні, небезпечні, вовчі імпульси, що знову прокидаються.

Я маю бути обережною.
Маю тримати дистанцію.
Маю бути сильнішою.

Але чомусь замість сили — тільки тріщини.
Які він залишив.
Які я не знаю, як залікувати.

І найгірше те, що десь у глибині…
я чула його кроки на вулиці.
Його напружений подих.
Його внутрішній рик, який він так відчайдушно стримує.

Бо він шукає Сірого.
За мене.

І вперше за довгий час…
я не знаю, чи правильно зробила, що відпустила його.
І чи зможу витримати, якщо він справді піде.