Розділ 16. Те, що розбивається між нами

 Марк

Кіра стояла, притулившись до стіни свого маленького коридору, й дихала так, наче повітря раптом стало крижано-гострим. Її зіниці були розширені, а руки тремтіли — чи то від переляку, чи то від гніву.
Я бачив цей погляд у чужих, у переляканих людей, у тих, хто вперше стикався з нашою природою. Але ніколи — у неї.

А я… я стояв посеред кімнати півоберта, ще не встигнувши повністю «зібратися людським». Кігті болісно втягувалися назад під шкіру, зір повільно слабшав від вовчої гостроти до людської обмеженості.

І тиша між нами була така гучна, що в ній ще дзвеніли відголоски рику Сірого, який щойно відступив у двері, стискаючи зламану гордість.
Я тоді не стримався. Не мав права стриматися.

— Кіра… — я зробив крок.

— Не підходь.

Її голос був рівний… і це було найстрашніше. Не крик. Не плач. А холод, якого я від неї не знав.

Я зупинився.
Пальці втомлено здригнулися. Я все ще відчував у м’язах здобичний адреналін, але набагато сильніше відчував її відсторонення.

— Я не хотів лякати тебе. Він… він загрожував тобі, — сказав я тихо.

Вона різко відвернулася, наче звук мого голосу болів.

— Ти приховував це весь час.
Не запитання — вирок.

— Я думав, що ризикую втратити тебе, якщо скажу правду. —
І це була правда, така проста й така жалюгідно безсила.

Вона нарешті повернулась до мене й подивилася прямо в очі.
І в цьому погляді я побачив… себе. Свій страх. Свою брехню. Свою гордість.

— А тепер ти вже її втратив, — сказала вона тихо.

Ці слова відчулися, наче вибух у грудях.
Я не видихнув. Просто стояв, тримаючи її погляд, навіть коли він іржавим ножем втикався у мене.

— Ти маєш піти, Марку.

— Кіра, послухай…

— Ні. Просто піди. —
Її голос зірвався лише в кінці. І це боліло сильніше, ніж будь-які крики.

Хотів підійти, обійняти її, пояснити, що я той самий хлопець, якого вона знала. Що я сміявся з нею вночі на кухні. Носив їй каву. Дивився, як вона засинає. Що я — не загроза.

Але в очах вона бачила лише звіра.

Я вийшов у коридор мовчки.
Двері позаду клацнули так тихо, що це було майже гірше, ніж грюкання.

Сходами спускався повільно, ніби кожна сходинка була пасткою.
На вулиці пахло вечірнім дощем і димом. І свободою. І загрозою.

Я зробив кілька кроків… і зупинився.

Піти — це одне.
Залишити її без захисту — зовсім інше.

Сірий сьогодні прийшов не як посол. А як мисливець.
Якщо він повернеться — а він точно повернеться — вона буде сама.

Вона може мене ненавидіти. Може не говорити зі мною. Може ніколи не пробачити.

Але я все одно не дам нікому забрати її.

Я підняв голову, вдихнув запахи вітру і людей, розділив їх, виловив ґвалт відбитків Сірого, що тягнулися вглиб міста.

Добре. Хочеш, щоб я пішов? Я піду.

Та я знайду його.
І того, хто стоїть за ним.

І якщо доведеться — стану між ними і Кірою, навіть коли вона сама стане проти мене.

Бо ми вже пов’язані.
Навіть якщо вона ще не готова це визнати.