Розділ 15. Коли звір говорить першим

День був незвично світлим — різкий, прозорий, холодний, ніби саме небо вирішило вимити місто до блиску.
Кіра й Марк сиділи на кухні: вона різала яблука, він щось писав у блокноті, роблячи вигляд, що працює.

Все виглядало звичайно.
Надто звичайно.

Аж поки в двері не постукали.

Три удари.
Повільні.
Впевнені.
Вовчі.

Кіра миттєво застигла, яблуко випало з пальців і котилося по підлозі.

Марк підвів голову — і в ту ж секунду запах ударив у ніздрі.
Той самий гіркий металевий присмак.
Туман лісу.
Кров старої зграї.

Сірий.

І він прийшов не для розмови.

— Залишайся позаду мене, — тихо сказав Марк, підводячись.

Кіра покачала головою, але він повторив різкіше:

— Кіра, за мене. Зараз.

Вона ніколи не чула, щоб він говорив таким голосом — низьким, твердим, майже рикаючим.

Він підійшов до дверей.
Не відкрив — ривком зірвав замок.

Сірий стояв в коридорі, без куртки, без усмішки, зовсім інший, ніж учора.
Тепер він був у своїй істинній подобі — не перетворений, але кожною клітиною вовк.
Холодний.
Впевнений.
Жорстокий.

— Ми не закінчили, мала, — промовив він, погляд ковзнув повз Марка прямо на Кіру.

Марк закрив собою весь отвір дверей.

— З нею ти закінчив, — його голос навіть не звучав… він вібрував.

Сірий прищурився.

— А ти вже вирішив грати героя, хлопче?
Він вдихнув глибше — і його обличчя змінилося.
— Цікаво… Чому від тебе пахне владою?

Кіра зробила крок уперед, але Марк поставив руку, не дозволяючи.

— Ти тут не через мене, — сказала вона Сірому твердим голосом. — І я нікуди з тобою не піду.

— О, підеш, — усміхнувся він кутиком губ. — Питання тільки — добровільно чи вже без свідомості.

Марк відчув, як щось у ньому рветься.
Стримана частина.
Людська частина.

Кров загуділа в скронях.
Нігті видовжилися першими, під шкірою рухнули суглоби.
Сірий нахилив голову трохи вбік — як вовк, що вже чує розрив.

— Ти що…
Кіра не договорила.

Марк більше не міг стриматися.
Не коли її торкнулися погрозою.
Не коли вона стояла позаду нього, така тендітна й така його.

— Забирайся, — проскреготів він, і голос уже був не людським.

Сірий усміхнувся ширше.

— О, так… я давно підозрював, що ти не звичайний.
Він підняв підборіддя.
— Але альфа? Тут? У місті? Які несподіванки…

Марк ступив крок уперед — і в ту ж мить його тіло змінилося.
Очі спалахнули золотим.
Кістки під шкірою змістилися так швидко, що чути було хруст.
Зуби видовжилися, плечі розширилися.

Він не став вовком повністю.
Не зараз.
Але й людиною не був.

Проміжна форма.
Найнебезпечніша.
Така, яку показують тільки перед боєм.

Кіра задихнулася.
Випустила повітря ривком.
Її очі стали великими, повними шоку й… страху.

— Марку… — прошепотіла вона. — Ти…

— Відійди, — проричав він, не обертаючись.

Сірий підняв руки, ніби здається — але в очах його блиснула повага.
І… обережність.

— Добре.
Він опустив руки.
— Поки що.

Погляд ковзнув по Кірі ще раз — лагідний, як у тіні, що знає свою роль у темряві.

— Я повернуся за тобою, мала.
І коли повернуся — ти вже не матимеш вибору.

Він повільно відступив у коридор, не повертаючись спиною ні на секунду.
Тільки коли опинився за порогом, сказав:

— Зграя кличе. Ти не зможеш тікати вічно.

Двері за ним зачинилися тихо.
Занадто тихо.

Марк стояв, важко дихаючи, спираючись руками об двері.
Зміни почали відступати, але не повністю.
Очі ще світилися золотом.

Кіра стояла позаду нього, бліда, мов папір.
Вона все ще не могла вимовити жодного слова.

Нарешті Марк повільно обернувся.

І побачив у її очах усе:
шок, страх, нерозуміння.
І головне — руйнування довіри, яку вона так довго будувала.

— Кіро… я…
Він не знайшов слів.

А вона лише прошепотіла:

— Ти… такий самий, як я?

І цього разу — тепер уже його черга була мовчати.