Розділ 14. Запах, який не бреше

Марк відчув небезпеку ще до того, як побачив їх.

Вона прийшла як тонкий, майже невловимий подих повітря — гіркуватий, металевий, з тим запахом, який несуть із собою ті, хто живе на межі лісу та крові.
Запах вовка.
Досвідченого. Старого.
Того, хто бачив занадто багато смертей, щоб боятися нових.

Марк прискорив крок.

Кіра стояла біля під’їзду, бліда й напружена, а навпроти неї — чоловік.
Мокра куртка, обличчя без емоцій, погляд, що пробиває наскрізь.
І той же запах, який Марк хотів би не впізнавати.

"Зграя."

Думка обпекла.

— Кіра? Все гаразд? — покликав він, але очі його були прикуті до чужинця.

Той повернув голову, ніби знав його ще до того, як почув голос.

Погляд зустрівся з поглядом.
У повітрі щось клацнуло, мов пастка.

Марк відчув, як інстинкти підіймаються крізь людську подобу.
Груди наповнились жаром.
Пульс змінив ритм.
Тіло напружилося, готове в будь-який момент перейти в форму, про яку він клявся не згадувати поруч із Кірою.

"Не зараз. Не при ній."

Чужинець повільно підняв підборіддя, вдихаючи його запах, ніби беручи на пробу.
Очі прищулилися.

— Твій хлопець? — сказав він, але то не було питання.
То був діагноз.

Кіра мовчала, але запах її страху був занадто різким, щоб його не помітити.
Марк хотів доторкнутися до неї, але не міг відвести погляду від чоловіка.
Вовки ніколи не дивляться вбік першими. Це знак слабкості.

І Марк не був слабким.

Чужинець рушив у темряву, навіть не обернувшись.
Його кроки були тихими, небезпечними — так ходять тільки ті, хто знає, що їх не зможуть зупинити.

Коли він зник, Марк нарешті відчув, що може зробити вдих.

Кіра здригнулася, і Марк негайно поклав їй руку на плече.

— Хто це был? — м’яко, хоча в грудях вирувала буря.

Вона не дивилася на нього.
Хоче щось сказати — і ковтає слова.
І це боліло.
Бо він уже знав відповідь.

"Хтось із її минулого."

І найгірше — цей хтось знав про неї те, що Марк досі не розумів.
Але відчував шкірою: Кіра не просто людина.
Не просто дівчина, яку він хоче оберігати.

У ній є щось більше. Глибше. Сильніше.

І цей чоловік прийшов за цим.

— Кіра, він небезпечний, — тихо сказав Марк. — Я бачу це.
— Я знаю, — прошепотіла вона.

Він стиснув її долоню — не для того, щоб заспокоїти її.
Щоб заспокоїти себе.

Бо тепер він розумів:
щоб захистити її, йому доведеться зробити те, чого він не планував.
Відкрити правду.
Відкрити свою природу.

Бо якщо зграя прийшла по неї — вони не зупиняться.
І Марк відчував: цей Сірий повернеться.
І наступного разу все буде серйозніше.