Розділ 13. Тінь на порозі

Дощ почався раптово. Не сильний — тихий, пронизливий, ніби хтось зверху шепотів місту старі пророцтва.
Кіра поверталася додому після зустрічі з Марком, легка, майже щаслива.
Такого стану вона не дозволяла собі багато років.

Вона йшла вулицею, слухаючи приглушене стукіт крапель по капюшону, і думала про нього — про те, як у його присутності стихає її внутрішній хаос.

Саме тому вона не помітила його відразу.

Сірий стояв біля її під’їзду, так ніби завжди там був.
Темна куртка налипла від дощу, волосся мокре, обличчя спокійне, але очі… ті самі — холодні, попелясті, незворушні.

Вона зупинилася різко, навіть не дихаючи.

— Ти… — слово не піддавалося. — Ти тут не маєш бути.

— А ти маєш, — відповів він рівно. — Надто довго була далеко від дому, мала.

У ній усе стиснулося. Серце, легені, пам’ять.

— У мене немає дому, — прошипіла вона. — І тим більше немає зграї.

Сірий відкинув недопалену сигарету, затиснувши її під підбором.

— О, маєш. Ми всі маємо. Навіть коли втікаємо.
Він зробив крок ближче — повільний, але невідворотний.
— Часи змінилися. І не в кращий бік. Зграя слабшає. Лідери зникли. Межі кордонів порушені. Нас стало менше… а ворогів більше.

Він на мить замовк, уважно спостерігаючи за нею.

— Мені не потрібні ваші проблеми, — Кіра стиснула пальці в кулак. — Я залишила це життя. Я не повернусь.

— А ти думаєш, тебе питатимуть?
Його голос був тихим, але за ним відчувалася сталь.
— Ти — донька Домінантів. Ти — та, хто має силу, хоч і боїться її. І зграя потребує тебе.

Її дихання збилося.

Він знав. Знав усе. Те, чого вона не торкалася в думках роками.
Кров. Рід. Спадщина, якої вона соромилася більше за власні шрами.

— Мені все одно, хто вони були, — прошепотіла.
— Але зграї — ні, — відповів він. — Ти остання з їхнього роду. І ти повернешся.

Пауза розтягнулася, як струна, що от-от порветься.

— Я не піду з тобою, — сказала вона твердіше. — Навіть не на крок.

Сірий вдихнув повільно.
Інакше він би запалив ще одну сигарету.

— Тоді підеш зі мною тихцем, — промовив він. — Кіра, не змушуй мене робити те, чого ти не зрозумієш правильно.

Вона відступила. Одного кроку. Іншого.

— Якщо ти зробиш ще один рух у мою сторону, — її голос затремтів, але не від страху, — я закричу.

— Закричи, — знизав плечима він. — Але я сумніваюся, що хтось тут почує. І ще менше — що хтось зможе мене зупинити.

В ту ж мить позаду загуркотіли кроки.
Рівні, сильні.
Марк.

— Кіра? — його голос пролунав ближче, ніж вона очікувала. — Все гаразд?

Очі Сірого хитнулися в його бік, оцінюючи, зважуючи.

— Твій хлопець? — тихо буркнув він.
— Тебе це не стосується, — відрубала вона.

Сірий дивився на Марка так, ніби бачив його наскрізь.
Неначе розумів більше, ніж варто було.

— Хм.
Він зробив крок назад, у темряву під’їзду.
— Поговоримо пізніше, мала. Зарано робити вибір.

Занадто рано.

І він зник — тиха тінь, розмита дощем.

Кіра стояла, не в силах поворухнутися.
Марк уже був поруч, занадто близько, рука торкалася її плеча.

— Хто це був?
Вона не змогла відповісти.
Бо вперше за довгий час її минуле прийшло не у вигляді снів чи паніки.
А стало перед нею живим.
Вимогливим.
Справжнім.

І тінь зграї, від якої вона тікала все життя, тепер стояла на порозі її дому.