Розділ 12. Тиждень між диханнями

Минув тиждень — дивний, тихий, надто спокійний, щоб бути справжнім.
І все ж Кіра ловила себе на думці, що давно не почувалася так… безпечно.

Дні тягнулися плавно, ніби річка, в якій не було підводних течій.
Хоча вона знала: під кожним спокоєм ховається тінь.
Та цього разу вона не хотіла її помічати.

Вона прокидалася з відчуттям, що світ перестав тиснути.
Марк не питав зайвого, не сунувся в душу, просто… був. Ненав’язливо, але поруч.
І це лякало її менше, ніж мало би.

У понеділок він прийшов до неї після роботи з кавою та печивом, яке, за його словами, «смакує як перемога над життєвими прикростями».
Вона сміялась — вперше так природно за довгий час.

У середу вони зустрілися в парку.
Марк ішов поруч, слухав уважно, і Кіра ловила себе на тому, що розповідає йому більше, ніж будь-кому останніми роками.
Не про перевертнів, звісно. Але про себе.
Про страхи. Про втечі. Про те, що інколи хоче зникнути в тумані.

Він відповідав простим теплом, не словами — присутністю.

А найбільше її бентежив той момент, коли він узяв її за руку.
Просто так. Легко. Ніби знав, що це правильно.
І в грудях у неї щось повільно, але вперто відтануло.

Для нього цей тиждень був як сповільнений подих після занадто довгого бігу.
Він уважно стежив — не за тінями чи переслідувачами, не за знаками зграї, а за нею.

Кіра розкривалася.
Повільно, обережно, як поранений звір, який починає підпускати ближче того, хто не здається загрозою.

Її сміх став частішим.
Її плечі менше напружувалися.
Вона перестала дивитися через плече кожні кілька хвилин, ніби чекала небезпеки.

І Марк ловив себе на тому, що хоче зберегти для неї цю тишу.
Хоче, щоб вона не тремтіла ночами.
Щоб відчувала себе так, наче цей світ хоч інколи може бути добрим.

Він умисно не говорив їй про власні тривоги.
Про чужинців, що з’явилися в місті.
Про запахи, які йому доводилося приховувати, аби не видати свою природу.

Не хотів злякати її.
Не зараз, коли вона нарешті довіряє.

Наприкінці тижня вони готували вечерю в її маленькій кухні.
Марк різав овочі, Кіра стояла поруч, спостерігала, як він рухається — спокійно, впевнено, ніби знав її кухню краще за неї саму.

— Знаєш… — почала вона, не впізнаючи власного голосу. — Мені подобається, коли ти поруч.

Він підняв на неї очі — м’які, теплі.

— Я теж цього хочу, Кіро.

Легкий дотик. Трохи нерішучий поцілунок, який став глибшим, коли її пальці ковзнули йому за комір.
Вона не тікала.
Не закривалася.
Навпаки — відкривалася, і Марк відчув це всім своїм єством.

Їхні маски на мить похитнулися.
Майже впали.

Але навіть у цій близькості кожен зберігав у серці одну правду:
якщо вони розкажуть усе — світ може змінитися назавжди.

І все ж… тиждень спокою зробив свою справу.
Вони стали ближчими.
Пов’язанішими.
Небезпечніше близькими.

Бо тепер, коли серця відкрилися, таємниці стали набагато складніше тримати в тіні.