Під шкірою звір
Розділ 11. Той, хто пам’ятає
Він стояв на пагорбі, де туман збирався в повільні кола, і спостерігав.
Кіра. Іще дитина в його пам’яті — худенька, з блискучими очима, що світилися навіть без місяця.
Він пам’ятав, як вона колись бігала босоніж по траві біля старого будинку зграї.
Тепер — жінка. Але її кров ніде не поділась.
Сірий притулився до стовбура й запалив сигарету. Дим тонкою лінією здіймався вгору, губився між гілками.
Дочка зрадників. Та, що мала не вижити.
Йому було наказано спостерігати, не втручатися. Але сьогодні він бачив — вона пробуджується.
І не сама.
— Альфа, — прошепотів він у темряву, ніби слово саме собі було отрутою. — От чого тобі не вистачало, мала.
Сірий був одним із тих, хто вижив після розпаду старої зграї.
Після ночі, коли все пішло шкереберть: вогонь, крики, запах крові.
Кіра тоді зникла — усі думали, що вона мертва.
Але він знав: таких, як вона, не вбиває навіть місяць.
Він струсив попіл і глянув униз — Марк стояв занадто близько.
Він не усвідомлює, у що вплутався.
І що буде, коли Кіра повністю прокинеться.
В очах Сірого спалахнуло щось схоже на жаль.
— Мала, ти не розумієш, кого в собі несеш, — пробурмотів він. — І коли він дізнається… усе почнеться знову.
Вітер підняв листя, і запах — знайомий, вовчий — торкнувся його обличчя.
Десь далеко завив хтось інший, і Сірий стиснув зуби.
Минуле не спало. Воно чекало.
#2614 в Фентезі
#702 в Міське фентезі
Відредаговано: 22.12.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
