Розділ 9. Тиша після місяця

Ранок був занадто спокійним.
Сонце пробивалося крізь серпанок, і все навколо виглядало ніби після бурі — чистим, але спустошеним.

Кіра сиділа біля старого вікна, тримаючи в руках кухоль із холодним чаєм.
Її пальці трохи тремтіли.
Вона не пам’ятала всього — лише спалахи: місяць, страх, крик… і його.

Його очі.
Такі спокійні, і водночас — хижі.

Коли двері скрипнули, вона не обернулася.
Просто знала — це він.

— Ти рано, — тихо мовила, роблячи вигляд, що це звичайний день.
— Не міг спати, — відповів Марк, ставши поруч. Його голос був нижчий, ніж зазвичай, ніби в ньому досі жила ніч.

Декілька секунд — мовчання.
Воно було гучнішим за будь-які слова.

Він дивився на неї, на ледь видимий подряп на шиї, і стискав кулаки, щоб не доторкнутися.
Вона ж робила ковток за ковтком, ніби чай міг змити те, що залишилось на її губах — смак страху і дикості.

— Ти пам’ятаєш щось? — запитав він нарешті.
Вона повільно підняла на нього очі.
— А ти?

Він не відвів погляду.
— Я бачив, як ти борешся. І як світло програвало місяцю.

Кіра ковтнула.
Усередині знову щось зрушилось — від сорому, від того, що він бачив її не стриманою, не сильною, а зламаною.

— Не кажи нікому, — прошепотіла.
— Я не збираюся.

Їхні голоси стали шепотом, майже дотиком.

— Це не те, що ти думаєш, — додала вона.
— Можливо, — він зробив крок ближче, — але я знаю, що ти не монстр.

Вона усміхнулася — слабко, боляче.
— А якщо я — саме він?

Марк простягнув руку, торкнувся її зап’ястка.
Пульс — швидкий, живий.
— Тоді я просто стану тим, хто не боїться.

Тиша розлилася між ними, тепла і небезпечна.
І десь у глибині — відчуття, що їхні долі вже давно переплелися.
Ніч не закінчилась. Вона просто змінила форму.