Розділ 6. Те, що не спить

Місяць піднімався над містом, повільно, наче спостерігач, який знає усі таємниці.
Світло лягало на дах будинку, на старі вікна, на її долоні.
Кіра сиділа біля розчиненої кватирки, не зводячи погляду з нічного неба.

Повний.
Занадто яскравий, занадто живий.

Вона не любила ці ночі.
Не через страх — через правду, яку вони з неї витягали.

Пульс прискорювався, шкіра здавалася надто тісною, ніби тіло не витримувало чогось, що прокидається всередині.
Світ звужувався до відчуттів: запахів, звуків, серцебиття світу навколо.

Десь у темряві гавкнула собака.
На подвір’ї скрипнули ворота.
І вона знала — ще трохи, і втратить контроль.

Вона спробувала сховатися від себе — за дверима ванної, за крижаною водою, за стіною звичного людського життя.
Та коли глянула у дзеркало, її очі вже світилися сріблом.

— Ні… — прошепотіла. — Тільки не сьогодні…

З вулиці почувся шум — ніби хтось біжить.
Вона відчула, як щось у ній відповідає цьому звуку.
Як серце починає бити в унісон не з її власним страхом, а з чужою присутністю.

Марк.

Вона не знала, звідки впевненість, але знала.
Його запах — теплий, гіркуватий, знайомий.
Він був поруч.

Кіра вискочила з будинку — боса, в тонкій сорочці, дихаючи швидко, ніби намагаючись втекти від самої себе.
Ніч вібрувала напругою, місто здавалось живим, як хижак, що чатує.

І тоді вона побачила його — силует біля старого складу, у напівтемряві, на тлі місячного сяйва.
Його плечі напружені, очі — ті самі, бурштинові, мов у хижого, який стоїть на межі битви.

— Кіро? — його голос був тихим, але кожне слово різало повітря. — Що ти тут робиш?

— Не підходь, — прохрипіла вона, стискаючи руки, щоб не показати кігтів, які ось-ось проріжуться. — Я… не можу…

Він зробив крок.
Вона відчула його серце — як гарячу хвилю, що торкнулася її грудей.
І щось у ній рвалося назовні — не зло, не лють, а дика потреба бути.

Раптово з тіні вискочив гуркіт — люди, ті самі, що колись стежили за нею.
Марк різко розвернувся, і на мить забув про все.

Блискавичний рух, хрип, удари — він відбивався, не усвідомлюючи, що справжня небезпека не зовні.

Позаду нього стояла вона.
Не зовсім людина, не зовсім звір.
В очах — відблиск місяця, на обличчі — подих хижої краси.

Вона дихала глибоко, і повітря навколо тремтіло.
І тоді Марк обернувся — побачив її такою.

Вони зустрілися поглядами.
Світ перестав існувати.

— Ти… — він не зміг договорити.

Кіра зробила крок назад. У її очах блиснув жах — не перед ним, а перед собою.
І, не витримавши, вона зникла в темряві.

Марк стояв, намагаючись упіймати її запах, слід, хоч щось.
Але лишився лише місяць над дахами — білий, холодний, свідок того, що більше не можна буде сховати.

Любі читачі, мені дуже цікаво чи вам подобається книга? Ваші коментарі підкажуть як рухатися далі.  Якщо так то додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропустити оновлень та ставте зірочку. Для мене дуже важливо знати вашу думку. Дякую ваша Олеся Холод.