Розділ 4. Тінь на її слідах

Марк

Вона з’являлася щоранку — у тому ж кафе, з тією ж чашкою лате й ноутбуком, який світився її віддзеркаленням.
І кожного разу Марк казав собі, що сьогодні не прийде.
І все одно приходив.

Йому здавалося, що він просто охороняє спокій міста. Що перевіряє, чи не залишилася тут жодна тінь з минулого.
Та насправді він охороняв її.
Кіру.

Вона не знала, що він поруч.
І, можливо, так було краще.

Зграя вже відчувала його віддалення. Молодші вовки питали, чому альфа проводить час серед людей.
Він не відповідав. Бо не знав, як пояснити, що після зустрічі з нею його власна шкіра здається тісною.

Того вечора повітря пахло тривогою.
Вітер приніс запах чужих — різкий, металевий, з домішками страху й крові.
Не з його зграї. І не з її світу.

Він сидів у машині неподалік кав’ярні, коли побачив їх.
Двоє. У темних куртках, рухи — точні, обережні. Очі — як у тих, хто звик полювати.
Вони дивилися не на місто. На неї.

Кіра виходила з кав’ярні, тримаючи телефон біля вуха.
Сміялася. Звичайно, тихо, але щиро — як дівчина, яка нарешті відчула, що світ не такий темний.
І саме тому Марк відчув, як у грудях піднімається щось дикіше за ревіння.

Він вийшов з машини. Не одразу. Обережно.
Ті двоє рушили за нею.

Маркові вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: вони не люди.
Занадто швидкі, занадто тихі.
Мисливці.

Він ішов за ними тінню.
Кіра звернула в провулок, короткий шлях додому — він бачив, як вона завжди так робила.
Звичка, яка сьогодні могла коштувати їй життя.

Коли один із переслідувачів прискорив крок, Марк уже чув, як під його шкірою клекоче сила.
Кігті просили волі, очі починали світитися, легені горіли.

— Не сьогодні, — прошепотів він сам до себе. — Не при ній.

Але коли вони майже торкнулися її плеча, стримуватися стало неможливо.

Повітря прорізав низький, глухий рик.
Світ застиг.
Марк ступив уперед — не як чоловік, а як звір у тіні.
Його постать здавалася більшою, темнішою. Очі світилися бурштином, у якому танцювало полум’я люті.

— Вона не твоя здобич, — голос прозвучав майже людським, але в ньому вчувався метал і грім.

Ті двоє завмерли. Один зробив крок назад, другий прошепотів:
— Альфа...

І втекли. Так швидко, що навіть вітер не встиг їх наздогнати.

Кіра не побачила нічого — лише здригнулася й озирнулася, відчувши, що за нею спостерігають.
Марк сховався у темряві, поки її кроки не стихли.

Він стояв, відчуваючи, як кров повільно заспокоюється, як серце б’ється знову в людському ритмі.
Йому потрібно було зникнути, забути про неї.
Та замість цього він прошепотів у темряву:

— Якщо вони знову прийдуть... я не зупинюся.

Вітер торкнувся його волосся, немов відповідь.
Марк підняв голову й усміхнувся.
Тепер він знав, що має сенс лишатися.
Не для зграї.
Для неї.