Розділ 5. Двоє в темряві

У місті згасло світло.
Івано-Франківськ стояв у тиші, ніби завмер, коли вітер пройшов вулицями, граючись опалим листям. Кіра сиділа на підлозі біля вікна, обгорнута ковдрою, і спостерігала, як неонові відблиски віддалених машин на мить ковзали по її руках.
Вона любила темряву. У ній можна було ховатися. У ній ніхто не питав, ким ти є.

Коли пролунав стук у двері, серце вистрибнуло з грудей.
Вона завмерла. Другий стук — тихий, але наполегливий.
— Це я, — почувся голос Марка.

Вона відчинила. Його обличчя освітлював лише екран телефона, але навіть у півтемряві очі світилися теплом.
— Світло пропало у всьому районі, — сказав він. — Думав, тобі може бути страшно.

— Я не з тих, хто боїться темряви, — усміхнулася Кіра, хоча всередині щось стислося.
— Тоді дозволь мені просто посидіти поруч, щоб не боявся я.

Вони сіли на підлогу, поруч, мов діти, що переховуються від грози.
Свічка на столі відкидала м’яке золоте світло на їхні обличчя. Тиша між ними була не порожня — вона дихала, тремтіла, пульсувала.

— Ти завжди виглядаєш так, ніби тримаєш у собі цілий шторм, — сказав Марк, дивлячись на неї.
— А ти — ніби хочеш його розгледіти, — відповіла вона.

Він усміхнувся.
— Може, хочу.

Її погляд затримався на його руках — сильних, але спокійних. Дотик, коли він випадково торкнувся її пальців, був теплим, але від того тепла пішла хвиля холоду хребтом. Надто знайомий відгук — як коли двоє звірів впізнають один одного.

Кіра відсмикнула руку.
— Ти весь час ніби... відчуваєш, — тихо сказала. — Людей, настрій. Наче читаєш між словами.
— Це просто звичка, — ухилився він. — Робота така.

Але вона побачила, як його зіниці розширилися в темряві — надто швидко, надто глибоко.
І він, здається, теж щось уловив.

— У тебе... — він трохи нахилився. — Запах дощу. І лісу.
— Парфуми, — з撒міхнулася вона.
— Ні, — Марк прошепотів, дивлячись просто в очі. — Це не парфуми. Це... ти.

На мить повітря між ними стало густим, майже відчутним.
Її звір у грудях рвонувся вперед, відчуваючи небезпеку й бажання водночас. Вона відвернулася, ковтаючи повітря, намагаючись зібрати себе докупи.

— Ти надто багато питаєш, — сказала вона хрипло.
— А ти надто багато приховуєш.

Вона глянула на нього.
— У кожного є темрява, Марку.
— Але твоя... особлива, — його голос знизився до шепоту. — Вона ніби живе поруч.

Тиша. Десь за вікном загавкав собака — різко, тривожно.
Кіра стиснула ковдру на плечах.
Марк нахилився ближче. Їхні обличчя майже торкалися.
— Кіро, — він вимовив її ім’я так, ніби це молитва. — Якщо я скажу, що бачу більше, ніж ти думаєш... ти злякаєшся?

Вона відповіла майже нечутно:
— Я вже боюся. Але не тебе.

Він посміхнувся ледь-ледь.
— То, може, не треба тікати?

Її серце вибухнуло болем і ніжністю водночас. Вона хотіла вірити йому. Хотіла довіритись. Але в її світі довіра — це розкіш, за яку платять кров’ю.
Тому вона просто кивнула.
І коли він доторкнувся до її руки — цього разу вона не відсмикнулася.

Світло все ще не повернулося.
У кімнаті залишилися лише двоє.
І темрява, що знала їхні справжні імена.