Розділ 3. Під шкірою вовка

Марк

Марк любив каву. Не за смак — за ритуал.
Кава була приводом виглядати людиною. Приводом сидіти серед шуму, читати газету, робити вигляд, що його день такий самий, як у решти.

Івано-Франківськ здавався йому затісним — місто, де навіть тіні знають одне одного.
Він не належав цьому місцю. Зграя залишалася осторонь, у лісах, а він — їхній альфа — мусив жити серед людей, підтримуючи рівновагу між світами.
Щоночі його кликали вітри, а вдень він вчився мовчати.

Саме того ранку, коли небо затяглося низькими хмарами, він уперше побачив її.
Вона сиділа біля вікна з ноутбуком, пила каву й виглядала, наче малюнок, що випадково ожив.
Темне волосся, засунуте за вухо, тонкі пальці, що ритмічно торкались клавіш. І — запах.
Він відчув його, ще не підійшовши: теплий, з нотками лісу й дощу, із присмаком чогось знайомого.
Запах дому, який він утратив багато років тому.

Він замовив каву, сів неподалік, намагаючись не зрадити зацікавленості.
Але вона — немов відчула. Її погляд піднявся, короткий, пронизливий.
І все всередині нього зрушило.

Він бачив таких очей лише раз — у дзеркалі, вночі, коли знімав маску людини.
В очах Кіри була тінь. І полювання.
І водночас — втеча.

Він дивився, як вона вдихає повітря, ніби воно болить, як ховає тремтіння рук за клавіатурою.
Перевертень.
Він відчув це інстинктивно. Але її запах був інший — чужий, ніби вовчиця без зграї.

Тоді він уперше зрозумів, чому серце поводиться так дивно.
Своя. Але не моя.

—Вільно? — сказав він, коли підійшов.
Вона глянула на нього з недовірою, мов кішка, що обережно вирішує, чи підпустити до себе.

Кіра ледь помітно знизала плечима.
— Якщо не боїшся мого настрою.

— Я не боюся дощу, — відповів він, усміхаючись куточком губ. — І тих, хто його любить.

— Марк, — простягнув він руку.

— Кіра.

Дотик — короткий, але вогонь пробіг шкірою. Серце стиснулося, інстинкти зашепотіли її справжнім голосом. Вона швидко відпустила його руку, ховаючи неспокій за іронічною посмішкою.

— Не з цього міста, так? — запитала вона.

— Тільки приїхав. Робота. — Його погляд був уважний, майже занадто. — А ти, схоже, давно тут?

— Достатньо, щоб не любити питань.

І він усміхнувся, хоча всередині відчував, як у грудях піднімається щось давнє, первісне.
— Добре. Без питань. Просто кава.

Він знав, що не має права лишатися. Але залишився.
Коли вона вийшла, він ішов позаду — не як мисливець, а як охоронець, що сам не розуміє, від чого береже.
Вона дихала швидше, і він чув це навіть крізь шум дощу.

Марк не міг пояснити собі цього потягу.
Він, альфа, який міг би наказати будь-кому, тепер ішов за нею, боячись навіть подиху, щоб не злякати.

Ти не маєш права. Вона — чужа. Вона — небезпека.
Але з кожним кроком він розумів: небезпека — це він сам.

Тієї ночі, повернувшись додому, він довго стояв біля вікна.
Місто спало, а він згадував її погляд, що торкнувся душі, як кіготь.
І вперше за довгі роки йому не хотілося перевтілюватися.
Він просто хотів знову побачити її — не як альфа, а як чоловік.

Та навіть серед тиші він чув інше: шепіт зграї, давній закон, який ніхто не смів порушити.
"Справжня пара — дар або прокляття. Якщо знайдеш її не серед своїх — втратиш себе."

Марк не вірив у легенди.
Поки не побачив Кіру.