Розділ 2. Смак дощу

Кіра не любила повторень.
Особливо тих, що починалися з дивного відчуття, ніби тебе хтось кличе, але беззвучно.

Минуло три дні після тієї випадкової кави. Вона переконувала себе, що Марк — просто перехожий, випадковість, чергова людина в місті, яке занадто тісне для таємниць.
Але коли щовечора вітер приносив запах дощу, у неї стискалися плечі.
Наче пам’ять шкіри впізнавала його раніше, ніж свідомість.

На роботі Кіра з головою занурилася у рутину — фоторедакція місцевого журналу, нескінченні правки, запах кави, втомлені обличчя колег. Її камера стала її щитом: через об’єктив легше дивитися на світ, не торкаючись його.

— Кіро, у нас новий клієнт, — гукнула головна редакторка, з’являючись біля столу. — Потрібна зйомка для благодійного проєкту. Він прийде обговорити деталі сьогодні після обіду.

— Добре, — коротко відповіла вона, навіть не відриваючи погляду від монітора.

І лише коли стрілки годинника торкнулися третьої, а в офісі запахло вологим повітрям після дощу, Кіра відчула, що щось не так.
Двері відчинилися, і в кімнату зайшов він.

Марк.

Звичайна сіра сорочка, легкий усміх, але її світ ніби на мить завмер. Звуки згасли.
Навіть серце зробило паузу.

— Ми вже знайомі, здається, — спокійно сказав він, зустрівшись із нею поглядом. — Хоча тоді в кав’ярні ти не виглядала як фотографка.

— А ти — як людина, яку я ще раз побачу, — відповіла вона, намагаючись зберегти байдужість.

Редакторка щось говорила про графік, про фото для соціальної кампанії, але Кіра чула лише один звук — свій пульс.
Марк стояв поруч, надто близько. Його запах був теплим, спокійним, але під ним відчувався глибший шар — сила, первісна, майже тваринна. Вона знала цей запах. Відчувала його у дитинстві, коли її батько повертався після “нічних зборів”.

Вона напружилася, як кішка, готова до стрибка.

— Все гаразд? — Марк глянув уважно. — Ти зблідла.

— Просто… не виспалась, — відказала. — Кава випарувалась із крові.

— Тоді я винен тобі чашку.

— Не треба.

— Але я наполягатиму, — усміхнувся він так щиро, що Кіра відчула: щось у ній починає тріскатись.

Вона погодилася, тільки щоб швидше завершити цю дивну зустріч.
Коли вони вийшли надвір, дощ ледь накрапав — дрібний, лагідний, майже теплий. Марк йшов поруч, не торкаючись її, але кожен його крок звучав у її голові, як удари серця.

— Знаєш, — тихо промовив він, коли вони зупинилися біля кав’ярні, — іноді здається, що деякі зустрічі повторюються не просто так.

— Випадковість, — сухо відповіла вона.

— Або поклик.

— Не вірю в поклики.

— Може, просто боїшся почути свій?

Її погляд на мить потемнів. Він не знав, наскільки близько підійшов до істини.
— Ти не уявляєш, у що вліз, — прошепотіла вона, відвертаючись.

Він усміхнувся.
— Може, і не уявляю. Але чомусь не шкодую.

Вони пили каву мовчки. Їй хотілося втекти, але водночас залишитися. Він дивився на неї так, ніби бачив крізь усі стіни, які вона будувала.
А вона… уперше за довгий час відчула, що її не лякає цей погляд.

Коли Кіра повернулася додому, було вже темно. Вітер свистів у вікнах, туман стелився по дахах.
Вона відчинила вікно, вдихнула ніч і завмерла.

На підвіконні лежала жовта троянда.
Свіжа, ще вкрита краплями дощу.

Ніхто не знав, де вона живе.

У повітрі — запах. Той самий.
Сильний. Вовчий.

Кіра повільно закрила вікно.
Ні, він не просто людина.
І все ж, у грудях болісно стислося — не від страху. Від передчуття.

Вітаю на сторінках нової історії. Якщо герої вам подобаються і зацікавили вас, то додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропустити оновлення та ставте 💛. Оновлення 5-6 разів на тиждень.