Розділ 1. Тінь під місяцем

Івано-Франківськ.
Ніч, коли місто дихає паром із бруківки, а тиша пахне дощем.

Кіра сиділа на підвіконні старої квартири в центрі, спостерігаючи, як дощ злизує відбитки фар на мокрому асфальті. Ліхтарі миготіли, ніби теж намагалися втекти від цієї осінньої млявості. Вона обожнювала такі ночі — коли можна заховатися від світу, загорнутися у тінь і вдавати, що ти просто звичайна дівчина.

Тільки шкіра все одно пам’ятала — під нею жила інша істота.

Кіра провела пальцем по зап’ястку, там, де колись були сліди від кайданів, — не справжніх, звісно. Символічних. Від родини, від крові, від імені, якого вона вже не вимовляла кілька років.

Вона приїхала до Франківська три роки тому. Змінила прізвище, коло спілкування, навіть запах — трава, якою вона натирала шкіру після кожного повного місяця, мала різкий гіркий аромат, який перебивав будь-які інстинкти. Порятунок для неї. Пастка для решти.

Її телефон завібрував.
«Знову?» — подумала вона, дивлячись на екран. Незнайомий номер. Кіра не відповіла. Люди, які дійсно щось від неї хотіли, зазвичай не дзвонили. Вони чекали в темряві.

Вона вимкнула звук, накинула капюшон і вийшла на вулицю. Повітря було густе, насичене вологою, ніби сама ніч дихала їй у спину. Франківськ уночі був зовсім іншим — лагідним і хижим одночасно.

Поруч пройшла пара — сміх, запах кави, легкість. Кіра на мить зупинилася, відчула, як щось у грудях зрадницьки тягне до тепла, але вона відразу заглушила цей імпульс.
Вовки не сміються.
Вовки виживають.

На Вічевому майдані, під накриттям кав’ярні, вона замовила чорну каву без цукру. Бариста підняв брову — «така міцна?» — але промовчав. Люди, які знали, коли не варто ставити запитань, були її улюбленими.

Вона сиділа біля вікна, спостерігаючи, як натовп розчиняється в дощі. І тоді побачила його.

Високий, темноволосий, у темно-сірому пальті. Не з тих, хто впадає у вічі. Але щось у його ході змусило її завмерти. Спокій, упевненість, наче він знав, де його місце у світі.
Її шкіра відгукнулася першою.
Наче електрика пробігла по венах.

Кіра стиснула чашку. Ні. Це неможливо.
Вона надто добре навчилася ховатися.

Він зайшов у кав’ярню, обтрусив краплі з волосся і кинув швидкий погляд навколо. Їхні очі зустрілися. Його погляд — глибокий, уважний, спокійний. Без тіні підозри. Без звіра.

— Вільно? — запитав він, кивнувши на стілець навпроти.

Кіра ледь помітно знизала плечима.
— Якщо не боїшся мого настрою.

— Я не боюся дощу, — відповів він, усміхаючись куточком губ. — І тих, хто його любить.

Вона вперше за довгий час дозволила собі посміхнутися у відповідь.

— Марк, — простягнув він руку.

— Кіра.

Дотик — короткий, але вогонь пробіг шкірою. Серце стиснулося, інстинкти зашепотіли її справжнім голосом. Вона швидко відпустила його руку, ховаючи неспокій за іронічною посмішкою.

— Не з цього міста, так? — запитала вона.

— Тільки приїхав. Робота. — Його погляд був уважний, майже занадто. — А ти, схоже, давно тут?

— Достатньо, щоб не любити питань.

Він коротко засміявся.
— Добре. Без питань. Просто кава.

Просто кава. Але вона знала — нічого «просто» не буває, коли в грудях завиває те, що ти так довго тримав на ланцюгу.

Після його відходу вона ще довго сиділа, вдивляючись у дощ, намагаючись переконати себе, що все це випадковість. Але коли вітер приніс слабкий запах — знайомий, небезпечний, теплий — Кіра відчула, як старі стіни її спокою дали тріщину.

Цей запах неможливо було переплутати.
Вовча кров.
Чиста, сильна. Альфа.

Вона стиснула пальці, нігті вп’ялися в долоню.
Ні. Вона втекла від цього світу. Вона не дозволить йому знову знайти її.

Але в глибині, під шаром страху і самоконтролю, щось тихо завило — знайомо, боляче, майже з радістю.

Ти можеш тікати від імені. Але не від того, ким ти є.