Частина II. ПІД ШКІРОЮ. Розділ 31. Дорога пам’яті

📖 «Під шкірою ворога»

Частина II. ПІД ШКІРОЮ

Розділ 31. Дорога пам’яті
Ранок був тихим, але не спокійним.
Стежка вела їх уздовж кам’яного схилу, де уступи виглядали природними, але занадто рівними, ніби їх колись підрізали інструментом. Камінь тут був темніший і щільніший, ніж у попередніх місцях.
Аміра відчула це одразу.
Не небезпеку. Знайомість.
— Старий маршрут, — тихо сказав Калем, дивлячись уперед. — Дуже старий.
Вузол мовчав, але камінь під ногами здавався більш уважним.
Лір не відповів. Він уже рухався.
Повільно. Впевнено. Наче не шукав дорогу — а згадував її.
Він ступив на край вузького уступу, зупинився на долю секунди і змінив напрямок — ледь помітно. Обійшов плоский камінь, який виглядав цілком безпечним.
— Сюди не наступай, — сказав він.
Калем підняв голову. — Чому?
Лір не відповів одразу. Лише зробив ще один крок, ніби перевіряючи власну впевненість.
Аміра подивилася на той камінь. Він був звичайним.
Занадто звичайним.
Калем обережно торкнувся його списом.
Камінь просів.
Не різко. Повільно.
І під ним відкрилася вузька темна щілина.
Калем тихо видихнув. — Я б наступив.
— Тому я і сказав, — відповів Лір.
Він уже дивився далі — на наступний уступ.
Рухи були економними. Точними. Знайомими.
Аміра помітила, що він не дивиться на камінь довго. Наче не перевіряє. Наче знає.
Він зійшов із уступу і повів їх трохи правіше, де стежка виглядала менш очевидною.
— Тут безпечніше, — сказав він.
Калем ішов за ним кілька кроків, потім зупинився.
— Звідки ти знаєш?
Лір обернувся.
Пауза тривала трохи довше, ніж потрібно.
— Я чув про це, — сказав він.
Слова прозвучали спокійно. Правильно.
Але не переконливо.
Калем дивився на нього ще секунду. Потім рушив далі.
Аміра не рухалася.
Вона дивилася на те місце, де Лір змінив напрямок. На той камінь. На уступ.
І раптом зрозуміла щось дивне.
Це було не знання місця. Це була пам’ять руху.
Так рухаються люди, які вже падали тут. І вижили.
Лір зупинився попереду. Не обертаючись.
— Ідеш? — сказав він.
Його голос звучав звичайно. Занадто звичайно.
Аміра зробила крок. Потім ще один.
Камінь під ногами був холодним. І знайомим.
Вітер повільно пройшов між скелями.
Вузол не рухався.
Але тиша поруч із Ліром стала трохи м’якшою. Наче гора дозволяла йому йти.
Аміра цього не сформулювала. Лише відчула.
І це було гірше за підозру.
Бо це було схоже на впізнавання.