Частина II. ПІД ШКІРОЮ. Розділ 30. Сон поруч

📖 «Під шкірою ворога»

Частина II. ПІД ШКІРОЮ

Розділ 30. Сон поруч
Ніч прийшла без переходу.
Світло просто зникло між скелями, і кам’яне укриття стало темною порожниною, де навіть подих звучав глухо.
Вони розпалили маленьке вогнище — не для тепла, а для звуку.
Полум’я потріскувало, ніби підтверджувало, що світ ще існує.
Калем заснув першим. Втома перемогла біль.
Лір залишився сидіти біля входу в укриття, спиною до каменю, дивлячись у темряву.
Аміра лежала трохи осторонь, обличчям до стіни.
Вона довго не могла заснути.
Тиша була неправильною.
Не порожньою — слухаючою.
Потім сон прийшов раптово.
Камінь.
Темрява.
Вузький прохід, але інший.
Вона знала це місце, хоча не бачила його раніше.
Чийсь голос поруч: спокійний, низький, близький.
— Повільно.
Вона не бачила обличчя.
Лише руку.
Теплу. Сильну. На її зап’ясті.
Камінь під ногами рухався.
Світло гасло.
— Дивись під ноги.
Ті самі слова. Та сама інтонація.
І темрява стала глибшою.
Аміра різко прокинулася.
Дихання було занадто швидким. Серце — гучним.
Вона ще відчувала тепло чужої руки на шкірі.
І одразу почула голос.
— Все добре.
Тихо. Спокійно.
Занадто близько.
Лір сидів поруч, уже не сплячи. Його силует був нерухомим, тільки очі відбивали слабке світло вогню.
Він дивився на неї так, ніби прокинувся в ту ж секунду, що й вона.
Або раніше.
Аміра нічого не сказала.
Холод повільно розходився по її руках. Не від ночі — зсередини.
Вона знала цей тон голосу.
Не словами.
Тілом.
Колись хтось говорив так само — у темряві, коли рухатися було страшніше, ніж стояти.
Вона повільно сіла.
— Я не кричала? — тихо спитала вона.
— Ні, — відповів Лір.
Пауза.
Вогонь тихо тріснув.
— Тобі наснилося щось погане, — сказав він.
Не питання.
Аміра подивилася на нього. Довше, ніж потрібно.
Його обличчя було спокійним. Занадто спокійним.
— Просто сон, — сказала вона.
Він кивнув.
І відвернувся до темряви.
Ніби це було достатньо.
Вузол мовчав.
Це було дивно.
Зазвичай навіть у тиші залишалося відчуття: ледь помітне тремтіння, напруга в камені, щось, що не дозволяло забути.
Тепер — нічого.
Порожнеча була глибшою за темряву.
Аміра повільно лягла назад, але очі не заплющила.
Вона слухала дихання поруч.
Рівне. Спокійне. Знайоме.
Занадто знайоме.
Вона відчула, як тіло мимоволі підлаштовується під цей ритм — і змусила себе вдихнути інакше.
Різкіше.
Холодніше.
Калем перевернувся уві сні, тихо застогнав і знову затих.
Лір не рухався.
Лише сидів і дивився вперед, ніби чекав, що темрява відповість.
Аміра дивилася в стелю укриття, де камінь був чорнішим за ніч.
І думала про руку на зап’ясті.
Про голос.
Про інтонацію.
І про те, що пам’ять тіла інколи живе довше, ніж люди.
Вітер за межами укриття стих остаточно.
Наче гора затримала подих.
І вперше за весь шлях Аміра подумала, що вузол може мовчати не тому, що їх немає поруч.
А тому, що він уже знає відповідь.
Вона заплющила очі.
Але більше не заснула.