Частина II. ПІД ШКІРОЮ. Розділ 29. Вимушений контакт

📖 «Під шкірою ворога»

Частина II. ПІД ШКІРОЮ

Розділ 29. Вимушений контакт
Прохід почався раптово.
Скелі зійшлися так близько, що стежка перетворилася на вузьку щілину між каменем. Світло зверху майже зникло — лише тонка сіра смуга неба тягнулася між стінами.
Калем зупинився першим.
— Тут по одному не вийде, — сказав він тихо. — Камінь рухається, якщо йти окремо.
Лір подивився вперед, потім на стіни. Його погляд став зібранішим — майже знайомим.
— Разом, — сказав він.
Аміра відчула, як це слово відгукнулося в ній дивним, майже фізичним спогадом. Ніби вона вже колись чула цей тон. Цю впевненість. Цей спосіб говорити, коли рішення вже прийняте.
Вона нічого не сказала.
Прохід був настільки вузьким, що плечі торкалися каменю з обох боків. Дихати доводилося повільно, щоб не втрачати рівновагу.
Калем рушив першим. Лір став одразу за ним. Аміра — за Ліром.
Кілька кроків — і стало ясно: цього замало.
Камінь під ногами Калема ледь здригнувся.
— Ближче, — сказав він.
Лір зробив крок назад — майже до Аміри. Її груди торкнулися його грудей.
Вона завмерла.
Це відчуття було неправильним. І водночас — знайомим.
— Ще, — сказав Калем.
Лір відступив ще. Тепер вони рухалися як одне тіло.
Прохід повільно стискався. Камінь торкався плечей, рук, зброї. І дихання.
Аміра відчувала тепло його тіла крізь тканину одягу. Його тіло рухалося рівно — вдих, видих, вдих, видих.
Її власне дихання почало підлаштовуватися під цей ритм. Вона помітила це — і розсердилася.
Її пальці мимоволі торкнулися його пояса, щоб утримати рівновагу.
Вона одразу відсмикнула руку.
Але пам’ять тіла вже прокинулася.
Колись вона вже рухалася так. За кимось. Поруч із кимось. У темряві, де потрібно було довіряти не очам, а крокам попереду.
Вона різко вдихнула.
— Не зупиняйся, — сказав Лір тихо.
Його голос прозвучав майже так, як тоді. Колись.
Аміра стиснула зуби.
Ще кілька кроків.
Камінь різко звузився, і Лір змушений був притиснутись ближче. Аміра зробила те саме — вони стояли обличчям одне до одного, притиснуті між скелями.
Між ними залишилося кілька сантиметрів.
І пам’ять.
Аміра відчула запах пилу, металу і шкіри. Її серце вдарило сильніше — не від страху.
Від впізнавання, якого вона не могла пояснити.
Лір дивився не на неї — на камінь за її плечем. Але його рука піднялася трохи вище, ніби готова втримати її, якщо камінь знову зсунеться.
Занадто швидка реакція. Занадто знайома.
— Дивись під ноги, — сказав він.
Вона дивилася на нього.
— Я дивлюся.
Калем тихо сказав попереду: — Ще трохи.
Аміра зробила крок.
Камінь під ними здригнувся.
Вона інстинктивно схопила Ліра за передпліччя.
Його рука миттєво стиснула її зап’ястя — рівно там, де колись хтось уже тримав її так, щоб вона не втратила рівновагу.
Цей жест був точним. Без вагань. Без думки.
Як пам’ять, що живе в м’язах.
Рух зупинився. Камінь теж.
Їхні руки залишилися разом на секунду довше, ніж потрібно.
І ця секунда була небезпечнішою за будь-яку пастку.
Аміра першою відпустила.
Вона не дивилася на нього.
— Іди, — сказав Лір.
Його голос став тихішим. Ніби він теж щось відчув — і не хотів цього.
Аміра зробила крок уперед. Він — за нею.
Тепер вона йшла першою.
І вперше відчувала його присутність за спиною не як загрозу. І не як захист.
Як щось, що колись уже було її частиною.
І це лякало більше, ніж вузол.
Прохід повільно почав розширюватися. Світло повернулося.
Калем вийшов на невелику кам’яну площадку і зупинився, чекаючи їх.
Аміра вийшла слідом. Лір — останнім.
Простір між ними знову з’явився. Але не став таким, як раніше.
Аміра відійшла на кілька кроків і вдихнула холодне повітря.
Її руки ще пам’ятали дотик.
І це було неправильно.
— Вузол змушує нас триматися разом, — тихо сказав Калем.
— Він змушує нас пам’ятати, — відповів Лір.
Аміра різко підняла голову.
Він одразу замовк.
Пауза.
— Він змушує нас відчувати, — сказала вона.
Вітер повернувся між скелями.
І цього разу він звучав майже як голос, який намагався згадати їхні імена.
Аміра дивилася на камінь попереду.
І не знала, що страшніше: вузол — чи те, що її тіло пам’ятає людину, якої більше не існує.