Частина II. ПІД ШКІРОЮ. Розділ 27. Накази і спротив

📖 «Під шкірою ворога»

Частина II. ПІД ШКІРОЮ

Розділ 27. Накази і спротив
Вітер повернувся разом із рухом.
Він ішов між скелями вузькими поривами, наче хтось невидимий перевіряв їх на міцність. Камінь під ногами знову став нерівним, і стежка почала ламатися різкими поворотами.
Лір ішов попереду.
Це сталося непомітно. Без домовленості. Без слів.
Просто в якийсь момент Калем сповільнився через біль, а Лір зробив крок уперед — і більше не відступив.
Аміра помітила це одразу.
І їй це не сподобалося.
— Повільніше, — сказав Лір, не озираючись. — Камінь тут порожній.
Його голос звучав коротко, чітко. Як команда.
Аміра не зупинилася.
— Я бачу, — відповіла вона.
Він не обернувся.
— Ти дивишся на Калема, а не на дорогу.
Це влучило точно. І тому роздратувало сильніше.
— Я дивлюся туди, куди потрібно, — сказала вона.
Лір різко зупинився. Аміра ледве не врізалася в нього.
Він обернувся.
— Ні, — сказав він. — Ти дивишся в минуле.
Тиша між скелями стала різкішою.
— А ти, — відповіла Аміра, — намагаєшся керувати всім, що рухається.
— Я намагаюся, щоб ми дійшли.
— Я не твій загін.
— І я не твій ворог.
Це прозвучало спокійно. І від цього — важче.
Аміра ступила ближче.
— Тоді не говори зі мною, як з підлеглою.
Лір витримав її погляд.
— Тоді не поводься так, ніби хочеш впасти зі схилу.
Її рука мимоволі стиснулася. Не на ножі — поруч.
Калем тихо сказав за їхніми спинами:
— Досить.
Вони не одразу обернулися.
Калем стояв, спершись рукою на скелю. Його обличчя було блідим, але очі — уважними.
— Камінь слухає гірше, коли ви кричите, — сказав він.
Це звучало майже як жарт. Але не було ним.
— Ми не кричимо, — відповіла Аміра.
— Поки що, — сказав Калем.
Пауза.
Вітер знову пройшов між ними.
— Якщо ви почнете тягнути дорогу в різні боки, — тихо додав він, — вона розірве нас швидше, ніж вузол.
Ці слова зависли в повітрі.
Лір першим відвів погляд. Не від Аміри — від конфлікту.
— Ми рухаємося далі, — сказав він.
Не наказ. Рішення.
Аміра мовчала кілька секунд.
Потім кивнула.
Це не було згодою. Але було достатнім.
Вони знову рушили.
Тепер — інакше.
Лір ішов попереду, але вже не так різко. Аміра — за ним, тримаючи дистанцію, яку дозволяла стежка. Калем — останнім, ніби стежив, щоб ніхто не залишився позаду.
Час розтягнувся у кроках.
Аміра дивилася на спину Ліра. На те, як він перевіряє камінь перед кожним поворотом. Як іноді завмирає, прислухаючись до тиші.
Вона не довіряла йому. Але й не могла заперечити, що він веде їх правильно.
Це було гірше, ніж помилка.
Бо це було правдою.
Через деякий час Лір сказав:
— Тут вузько. Тримайся ближче до стіни.
Цього разу вона нічого не відповіла. Просто зробила крок так, як він сказав.
І зрозуміла це лише після.
Калем тихо видихнув. Ніби щось небезпечне щойно минуло.
Стежка повільно піднімалася вгору.
І разом із нею змінювалося щось між ними.
Не довіра.
І не підкорення.
Щось складніше.
Влада не робила їх ближчими. Але рух уперед — робив.
За поворотом камінь знову став темнішим.
І вони йшли далі. Разом. Хоча кожен — по-своєму.