Частина II. ПІД ШКІРОЮ. Розділ 26. Дорога без права на втечу

📖 «Під шкірою ворога»

Частина II. ПІД ШКІРОЮ

Розділ 26. Дорога без права на втечу

Ранок не мав кольору.
Лише холод і камінь.
Вогнище давно згасло, залишивши після себе темну пляму попелу між плитами. Калем підвівся першим — повільно, обережно, ніби тіло ще не погодилося прокинутися. Він нічого не сказав, лише перевірив перев’язку на боці.
Аміра стояла трохи вище на схилі, дивлячись на стежку, що йшла між скель. Вузька, нерівна, без місця для розвороту.
Назад не повернутися.
Лір підійшов до неї ззаду.
— Йдемо, — сказав він.
Не прохання. Не пропозиція.
Рішення.
Вона кивнула.
Стежка швидко звузилася до одного кроку завширшки. Камінь під ногами був гладкий, ніби його роками шліфував вітер. Праворуч — скеля. Ліворуч — темна порожнеча, куди не хотілося дивитися.
Калем ішов першим.
Аміра — за ним.
Лір — останнім.
Вони рухалися повільно, але без зупинок.
Із кожним кроком відстань між ними зменшувалася. Не з довіри — з необхідності.
Калем інколи торкався каменю рукою, ніби перевіряючи його на міцність. Аміра повторювала ці рухи, не замислюючись. Лір дивився на їхні спини і на стежку одночасно.
— Тут слизько, — тихо сказав Калем.
Аміра кивнула, хоча він цього не бачив.
Її рука мимоволі потяглася до ножа — не для атаки, а для рівноваги.
Вітер піднявся знизу, холодний і різкий. Він ударив у камінь і повернувся назад, ніби сам схил видихнув.
Аміра зупинилася на мить.
— Рухайся, — сказав Лір.
Вона зробила крок.
Його голос звучав інакше, ніж раніше. Коротко. Без вагань. Як у людини, яка не може дозволити страху зупинити інших.
І це дратувало її більше, ніж повинно було.
Через деякий час стежка звузилася ще більше — тепер навіть плечі могли торкнутися каменю.
Калем зупинився.
— Тут по одному, — сказав він.
— Ми і так по одному, — відповіла Аміра.
Він не озирнувся.
— Тут камінь рухається.
Лір ступив ближче до Аміри.
— Повільно, — сказав він.
Вона відчула, як його рука на мить торкнулася її плеча — лише щоб втримати рівновагу, коли камінь під ногами злегка зсунувся.
Це тривало секунду.
Але тіло запам’ятало.
Вона зробила ще один крок.
Потім ще.
Дорога піднімалася різко вгору і зникала за кам’яним виступом. Світло там було іншим — тьмянішим, наче сам схил затримував день.
Калем знову зупинився.
Його дихання стало важчим.
— Я можу йти, — сказав він, не чекаючи запитання.
Ніхто нічого не відповів.
Аміра дивилася на його спину. На те, як він тримається рівно, хоча тіло вже не слухається так, як раніше.
Вона зробила крок ближче.
— Якщо впадеш — ми всі впадемо, — сказала вона.
Калем ледь усміхнувся.
— Я знаю.
Лір підійшов ще ближче.
— Тоді йди повільніше, — сказав він.
Це прозвучало як наказ.
Калем кивнув.
І пішов.
Час розчинився у кроках.
Камінь.
Дихання.
Вітер.
І троє людей, які тепер рухалися так близько, що відчували тепло одне одного крізь тканину одягу.
Аміра раптом зрозуміла: дорога не дозволяє їм тримати відстань.
Не фізично.
І не всередині.
Це було гірше за бій.
Бо в бою все просто. Там є ворог. Є рішення. Є рух.
Тут — ні.
Калем ішов перед нею, і вона чула його дихання. Нерівне. Втомлене. Людське.
Раніше цього було б достатньо, щоб ненависть повернулася.
Тепер — ні.
І це лякало.
Вона пам’ятала обличчя свого напарника. Пам’ятала камінь, на якому він лежав. Пам’ятала власні руки в крові.
Ця пам’ять завжди була гострою. Чистою. Правильною.
Тепер вона ставала складнішою.
Наче хтось повільно змінював її форму зсередини.
Аміра різко вдихнула.
— Не відставай, — сказав Калем, не обертаючись.
Це прозвучало майже так, як він говорив колись.
Її пальці стиснули руків’я ножа.
На мить вона захотіла, щоб усе повернулося назад. Щоб ненависть була простою і рівною, як лезо.
Але дорога не дозволяла навіть цього.
Лір тихо сказав за спиною:
— Дивись під ноги.
І її рука відпустила ніж.
Вузький прохід закінчився так само раптово, як і почався. Перед ними відкрилася невелика кам’яна тераса, захищена від вітру.
Калем повільно сів.
Лір залишився стояти.
Аміра зробила кілька кроків уперед і вперше за довгий час подивилася вниз.
Стежка, якою вони прийшли, здавалася майже невидимою.
Ніби її не існувало.
— Назад не повернемося, — сказала вона.
— Назад більше немає, — тихо відповів Калем.
— Є тільки вперед, — сказав Лір.
Аміра не відповіла.
Але вперше ця думка не викликала опору.
Лише холодне прийняття.
Вітер раптом стих.
Не поступово.
Одразу.
Це було дивніше за будь-який звук.
Аміра підняла голову.
Повітря стало важчим, ніби перед грозою, якої не могло бути в цих горах.
Калем теж це відчув. Він повільно підвівся.
Лір уже дивився вперед.
На протилежній стіні скелі щось було не так.
Темний камінь утворював рівну лінію, занадто правильну для природи. Вона йшла вздовж тріщини, ніби хтось колись розрізав гору і дозволив їй загоїтися не до кінця.
Із цієї лінії повільно сипався чорний пил.
Без звуку.
Аміра зробила крок ближче.
У повітрі з’явилося ледь чутне тремтіння.
Не звук.
І не вітер.
Щось інше.
Щось, що вона вже колись відчувала.
Вузол.
Але не такий, як раніше.
Вона відчула, як шкіра на руках покривається холодом.
— Ми близько, — сказав Калем.
І вперше його голос звучав не як провідника.
А як людини, яка боїться того, що знає.
Аміра торкнулася каменю.
Він був теплий.
І це було неправильно.
Лір тихо сказав:
— Він уже знає, що ми тут.
Тиша повернулася.
Але тепер вона була іншою.
Не порожньою.
А живою.