Частина I. ВОРОГИ. Розділ 25. Поруч із тим, кого ненавидиш

📖 «Під шкірою ворога»

Частина I. ВОРОГИ
 

Розділ 25. Поруч із тим, кого ненавидиш
Вогонь був маленький — лише кілька вуглин і тонке полум’я, яке ледве трималося між камінням.
Вітер не діставав сюди.
Тиша — діставала.
Калем сидів з одного боку вогню, спиною до каменю. Його плечі були опущені, але не від слабкості — від виснаження. Рана під перев’язкою повільно темніла крізь тканину.
Лір сидів навпроти, підкинувши у вогонь тонку гілку. Полум’я на мить освітило його обличчя — спокійне, майже нерухоме.
Аміра сиділа між ними, трохи далі від світла.
Вона тримала флягу з водою.
І не пила.
Полум’я тріснуло.
Калем не піднімав очей. Лір дивився у вогонь. Аміра дивилася на руки.
Троє людей, які колись не могли сидіти поруч.
Тепер — могли.
Без довіри. Без пробачення. Але поруч.
Вона повільно простягнула флягу вперед.
Не дивлячись.
Калем завмер на мить, ніби не був певен, що це відбувається насправді.
Потім узяв.
Їхні пальці не торкнулися.
Він зробив ковток і передав флягу Ліру.
Той кивнув — майже непомітно.
Це було більше, ніж слова.
Вогонь опустився ще нижче.
— Я пам’ятаю той вузол, — тихо сказала Аміра.
Калем не відповів.
— Я пам’ятаю, як ми йшли за тобою.
Пауза.
— Я теж пам’ятаю, — сказав він.
Його голос був рівним. Без захисту.
— Я не думав, що це закінчиться так.
Аміра підняла очі.
— Ніхто не думає.
Вогонь майже згас.
Лір підкинув ще одну гілку.
Світло повернулося — слабке, але живе.
— Ми всі зробили вибори, — сказав він. — Деякі з них залишаються довше за нас.
Тиша більше не була ворожою.
Вона була спільною.
Калем повільно вдихнув.
— Вузол, до якого ми йдемо… інший.
Аміра підняла голову.
— Інший як?
Калем дивився у темряву за вогнем.
— Там немає голосу системи.
Полум’я хитнулося.
— Там є хтось живий.
Вітер торкнувся каменю.
І вперше за весь шлях Аміра відчула не ненависть.
А передчуття.
Вогонь тихо догорав.
І вони сиділи поруч — троє людей, які ще не стали союзниками, але вже перестали бути ворогами.
Вогонь майже згас.
Калем уже лежав, відвернувшись від світла. Його дихання було нерівним, але глибоким — виснаження взяло своє.
Аміра залишилася сидіти.
Лір — теж.
Вони мовчали довго, слухаючи ніч.
Десь далеко камінь повільно осипався зі схилу. Звук був слабкий, але в горах навіть слабкі звуки мають значення.
Аміра першою підвела голову.
Лір уже дивився в темряву.
Вони не сказали нічого — просто підвелися одночасно.
Він став поруч із нею, трохи ближче, ніж зазвичай.
Їхні плечі майже торкнулися.
Темрява попереду залишалася нерухомою.
Але обидва знали: небезпека — це не завжди рух.
Іноді це очікування.
Аміра повільно витягла ніж.
Лір поклав руку на руків’я свого клинка.
Вони стояли так кілька секунд.
Достатньо довго, щоб серце почало битися голосніше за вітер.
Потім тиша знову стала просто тишею.
Лір не відступив.
Аміра теж.
Вона відчула, як тепло його плеча проходить крізь тканину одягу — не як ніжність, а як підтвердження реальності.
Він поруч. І не зникне.
— Ти не хочеш спати, — тихо сказав Лір.
— Ні.
Пауза.
— Ти завжди прокидаєшся від каменю, що падає?
— Завжди.
Вона ледь усміхнулася.
— Добре.
Лір повернув голову до неї.
— Чому?
— Бо тоді я знаю, що не одна це чую.
Темрява навколо них здавалася густішою, ніж раніше.
— Коли Калем штовхнув тебе сьогодні… — почав Лір.
Вона не дала йому договорити.
— Я знаю.
Його голос став тихішим.
— Я не про нього.
Аміра повернулася до нього.
Вогонь позаду був занадто слабким, щоб освітити обличчя повністю, але достатнім, щоб побачити очі.
— Я подумав, що не встигну, — сказав Лір.
Це прозвучало рівно.
І від цього — сильніше.
Аміра дивилася на нього довго.
— Ти б встиг, — сказала вона.
Пауза.
— Ні. — Так.
Він не заперечував більше.
Вітер провівся між скелями, і на мить їхні плечі справді торкнулися.
Ніхто не відступив.
Це було небезпечніше за ніж.
Бо це було добровільно.
— Ти не боїшся мене, — тихо сказала Аміра.
— Боюся, — відповів Лір.
Вона здивовано видихнула.
— Але не тому, що ти можеш мене вбити.
Пауза.
— А тому, що ти можеш зникнути.
Ці слова залишилися між ними, як тонка тріщина в камені.
Аміра повільно сховала ніж.
І не відійшла.
Ніч залишалася холодною.
Але тепер між ними було щось інше.
Не ніжність. Не довіра. Не любов.
Щось темніше.
І значно сильніше.
Десь позаду Калем тихо перевернувся уві сні.
Аміра і Лір ще кілька секунд стояли поруч, дивлячись у темряву.
Потім він повернувся до вогню. Вона — за ним.
І цього разу відстань між ними вже не була колишньою.